Не говоритиму про те, навіщо «регіонали» перед виборами вкотре витягнули мовну тему, — це очевидно. Не писатиму про фальшивість гасла «захисту російськомовних в Україні» — вона зрозуміла для всіх неупереджених. Не аналізуватиму, хто конкретно (опозиція, яка так і не зуміла заблокувати голосування, чи литвинівці, що люб’язно надали свій сектор у Раді регіоналам, аби картки «тушок» проголосували безперешкодно) винні в «катастрофі 5 червня». Події цього дня показали: правляча партія, спираючись на силовий ресурс і відверто нехтуючи будь–якими правовими й моральними нормами, здатна сьогодні ухвалити будь–який мовний закон (у тому числі й про оголошення російської єдиною державною мовою в Україні). Коли пишуться ці рядки, текст авторства Ківалова й Колесніченка все ще має статус законопроекту, але його шанси стати законом — стовідсоткові (якщо на Банковій раптом не вирішать зіграти в більш тонку гру; проте досі найкращою з усіх тактик тут завжди вважали бульдозерну). Тож спробую зосередитися на механізмах, за якими закон Ківалова—Колесніченка убиватиме мою рідну українську мову. І паралельно намагатимуся зрозуміти — які можливості у нас усіх лишатимуться, аби протидіяти цьому вбивству.
Оглядачі найчастіше акцентували на тому, що майбутній закон майже автоматично робить російську «регіональною» приблизно в половині регіонів держави (де проживає понад дві третини її громадян). Адже місцеві ради не можуть не ухвалити відповідних рішень, якщо на їх користь буде зібрано підписи щонайменше 10% населення (ст. 7, п. 3) — інакше їхні дії чи бездіяльність буде оскаржено в судовому порядку. А навіть у Києві (негативно налаштованому щодо офіційної двомовності — про це свідчать усі опитування) колесніченки ці 300 тисяч підписів (справжніх чи ні — хто перевірятиме?) подадуть.
І з моменту проголошення російської мови регіональною вона перебирає на себе фактично всі офіційні функції. Попри застереження ст. 6, ч. 5: «Жодне положення цього закону не може тлумачитися як таке, що спрямоване на звуження сфери використання державної мови», більшість інших статей не дають державній мові жодних преференцій перед регіональними чи мовами меншин. Більше того, окремі положення законопроекту ставлять державну мову у відверто дискриміноване становище. Так, ст. 7, ч. 7 проголошує: «У межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини, здійснення заходів щодо розвитку, використання і захисту регіональної мови або мови меншини, передбачених цим Законом, є обов’язковим для місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, установ, організацій, підприємств, їх посадових і службових осіб, а також громадян — суб’єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб».
На практиці це означатиме, що віднині всі в Києві, Харкові, Донецьку чи Одесі зобов’язані будуть розвивати, використовувати і захищати регіональну російську мову. Про те, хто розвиватиме, використовуватиме і захищатиме в цих регіонах державну українську мову, законопроект мовчить...
Отже, навіть декларована законопроектом необхідність вивчати українську в школі (щоправда — вже паралельно з однією з регіональних мов або мов меншин — ст. 20, ч. 7) перетвориться на фікцію: навіщо вивчати мову, без якої спокійно можна обійтися без будь–якої шкоди для кар’єрного просування?
З огляду на те, хто нині очолює освітянську галузь, можна сміливо прогнозувати: вищу освіту на Сході й Півдні буде русифіковано швидко й майже тотально, середню школу — повільніше, але й тут усе врешті–решт наблизиться до «показників 1987 року» (коли результати тривалої політики русифікації в освіті сягнули свого апогею). Адже ст.20, ч.3 вимагає в обов’язковому порядку збирати відомості про мову, якою хочуть навчатися учні й студенти — як при вступі, так і під час навчання. Не варто пояснювати, який широкий простір закладено тут як для адміністративного диктату, так і для гучних провокативних акцій проросійських організацій на кшталт марковської «Родіни». Боюся, навіть автори закону не до кінця усвідомлюють, якого джина вони збираються випустити з пляшки. Бо ж просто з міркувань стабільності в державі, якою вони наче збираються керувати ще довго, такі наміри збагнути важко. Але недаремно правлячий режим уже порівнювали з бронтозавром, наділеним величезною м’язовою силою і вельми обмеженим інтелектом.
Чи українська мова збереже позиції бодай за київською Кільцевою дорогою (про плани перетворити російську на регіональну в Київській області наразі навіть колесніченки не говорять)? Боюся, що теж ні. Адже законопроект ретельно скасовує «Прикінцевими положеннями» всі норми українського законодавства, які досі створювали певні гарантії для функцiонування державної мови в освіті, кіно, телебаченні, рекламі та деяких інших сферах.
До чого це призведе на практиці? Наведімо відомий приклад зі сфери, де й досі упродовж усіх років незалежності закон ніяк не захищав української мови і де, отже, діяли суто ринкові механізми. 20 років тому десь 70% сукупного накладу українських часописів виходило українською. Зараз — неповних 10% (спробуйте знайти бодай щось українською на розкладках у київському метро!) Чому так? Адже принаймні половина населення — україномовна, а для 2/3 українська мова — рідна. Проте наш бізнес переконаний: україномовний завжди купить російськомовне видання (яке і на «ринки СНД» може прорватися). А ось російськомовний українського журналу найчастіше не купить. Підкреслюю — говорю не про реальну ситуацію (свого часу україномовний «Всесвіт» масово передплачувала російськомовна ІТРівська інтелігенція), а про стійкий стереотип, який спонукає інвесторів переводити на російську навіть комерційно успішні україномовні видання (бо прибуток від російськомовних може виявитися ще вищий!)
За відсутності будь–яких спроб держави втрутитися в ситуацію, яку важко назвати справедливою (натомість торік чималі бюджетні кошти було витрачено на «всесвітній конгрес російськомовної преси»!), україномовна громада могла б протиставити егоїзмові бізнесу лише одне — масовий і рішучий бойкот інформаційних і розважальних російськомовних видань і культурних практик, аби інвестори зрозуміли: їхня антиукраїнська політика приноситиме не лише прибутки. Але через вроджену українську толерантність ми досі цього не зробили. Й тому міністр Табачник має підстави публічно обурюватися: ось ми готуємо журналістів українською і створюємо для них проблеми, бо працювати їм доведеться у переважно російськомовних ЗМІ. І, на жаль, він правий. Трагедія дуже багатьох журналістів, які сьогодні фактично не мають змоги працювати в рідній державі рідною мовою, — взагалі тема для окремої розмови.
Тому через ті ж таки «ринкові причини» і за Великою Кільцевою стрімко зникнуть україномовна реклама й залишки україномовних ЗМІ, російська дедалі впевненіше повертатиметься в освіту (на виконання вказівок відповідно налаштованої вищої влади). Щоправда, рішення сільських рад тут ще оформлюватимуть українською.
На Галичині ситуація з мовою, звісно, виглядатиме оптимістичніше. Але про український дубляж кіно можна буде забути й тут — ніхто його спеціально для галичан не виготовлятиме. Місткість ринку не та. А захистити українців від цієї «зарази» колесніченки заповзялися принципово — дарма що навіть у Донецьку касові збори від україномовних показів упродовж останніх п’яти років лише зростали. Адже комусь дуже потрібно зруйнувати успішну галузь, яка дає сьогодні роботу українським акторам і перекладачам, і натомість відкрити ринок для московських дистриб’ютерів...
Багато про що говорить і те, що для української державної мови законопроект лишає фактично тільки п’ять обов’язкових сфер застосування без приписок «і/або регіональною чи мовою меншини». Нею й надалі прийматимуть акти вищих органів влади (ст. 10, щоправда, оприлюднюватимуть їх уже й російською), оформлятимуть слідчі й судові документи (ст. 14), писатимуть адреси відправника й одержувача на поштових відправленнях (ст. 25), виготовлятимуть картографічні видання для внутрішнього вжитку (ст. 27), вона залишатиметься мовою Збройних сил та інших військових формувань (ст. 29).
Це — все. Якось замало для «всієї території держави і всіх сфер життя». До того ж у чотирьох випадках з перелічених вище п’яти закон напевно масово порушуватимуть. І ніхто не каратиме тих, хто друкує плани міст чи пише слідчі протоколи зовсім не державною мовою. І ніхто не звільнятиме з посади міністра оборони, який, набувши українського громадянства лишень кілька років тому, уславився аж ніяк не знанням державної мови, а зовсім іншими рисами і якостями...
Натомість українець (на всій території держави) муситиме віднині вивчати регіональну (читай — російську) у школі (ст. 20) й оформляти так само й нею паспорт та всі без винятку інші документи, які посвідчують особу (ст. 13)!
Політичним наслідком ухвалення закону, безумовно, стане різке зростання напруженості в суспільстві. На Сході й Півдні десь влада (згадаймо відомі заяви донецького Левченка, кримського Константінова, харківського Добкіна чи одеського Костусєва), десь проросійські активісти, десь і ті й другі разом кинуться завзято ліквідовувати залишки функцiонування української мови: змінюватимуть статус шкіл, домагатимуться тотальної російськомовності університетів (які й сьогодні переважно російськомовні), перемальовуватимуть таблички з назвами населених пунктів та вулиць. Це відбуватиметься вже навіть і без вказівки з Банкової — просто «за законами жанру». Нічого іншого ці люди запропонувати своєму електоратові сьогодні не можуть. На Заході й почасти в Центрі натомість різко зросте масова ворожість до російської, яку багато хто однозначно потрактовуватиме як «мову донецьких окупантів». І ліквідувати наслідки цього в майбутньому буде складно.
Можна тішити себе тим, що українська мова переживала й гірші часи — згадаймо Валуєвський циркуляр, Емський указ чи русифікацію брежнєвсько–сусловської доби. І попри все вижила. Але тоді за нею ще було україномовне село. Сьогодні демографія цього села відома: у моїх предківських козацьких Хоцьках на Переяславщині у 2011 році померло 28, а народилося четверо... Отже, відповідальність за мову лягає сьогодні на інтелігентних городян. І не лише в Львові чи Києві, а й у Харкові та Одесі — адже й тут є не лише помітні україномовні осередки, а й чимало російськомовних, які готові принаймні читати українською і навчати нею дітей. Від того, як ми впораємося з цією місією, залежить, якою буде мовна карта держави тоді, коли нинішній владний режим стане, нарешті, кошмарним минулим.
Звісно, навіть після ухвалення закону Ківалова—Колесніченка українською писатимуть добрі книги, співатимуть пісні, нею виходитимуть газети, орієнтовані чи то на сільського, чи то, навпаки, на «просунутого» читача. Вряди–годи вона звучатиме з вуст вищих посадових осіб — переважно в ритуальних моментах «про людське око». Не зникне україномовний сегмент інтернету. Не перейдуть масово на російську мої колеги–фізики (тим більше що 98% науково–технічної інформації сьогодні оформляється англійською). Переважно україномовними залишаться гуманітарії. Цей список можна продовжувати.
Проте це буде, на жаль, «мовним існуванням у гетто» — «справжнє» життя (те, в якому ухвалюють владні рішення, роблять велике «бабло» й розважаються на позначених безглуздим, але розкішним несмаком «світських» тусовках) ітиме російською в її специфічному донецькому різновиді (як іде вже й сьогодні — без жодного мовного закону).
Проте, ставши символом опору цій владі, українська мова, якою (за найскромнішими оцінками) ще говорять щодня понад 23 мільйони громадян, мова, якою створено фантастично багатий фольклор, блискучу класичну й модерну літературу, якою вийшла перша у світі «Енциклопедія кібернетики», ще матиме шанс колись із цього гетто вирватися.
Що ж лишається робити пересічному українцеві з природними сантиментами до рідної мови й елементарним почуттям гідності? Насамперед йому варто таки почати принципово не купувати російськомовних видань і розваг (тоді, можливо, видавці всіх «тєлєнєдель» і «наталі», продюсери всіх білик і повалій і згадають про необхідність бодай якось зважати на мовні потреби тубільців). Водночас варто навчитися підтримувати україномовні газети, книжки й гурти своєю трудовою гривнею. Не переходити перелякано на «регіональну», коли нею говорить начальство (чи просто колеги по роботі). Далі читати українською свої лекції — навіть коли «радитимуть» перейти на російську. Вимагати дотримання свого конституційного права застосовувати державну мову на всій території держави і в усіх сферах суспільного життя — це право формально визнає навіть закон Ківалова–Колесніченка.
Водночас бути чемним і толерантним до всіх, хто українською не говорить. Бо шлях мовної війни — це шлях у нікуди.
До того ж у кожного можуть бути власні рецепти. Коли меткі і юні чиновники чи журналісти «призову 2010 року» (підкреслю — люди, які за віком закінчили вже українські школи і які за фахом мали б українську вживати!) наполегливо звертаються до мене, киянина в четвертому поколінні, російською, я дуже чемно відповідаю... польською (яку закон Ківалова–Колесніченка формально захищає так само, як і російську). І спокійно пояснюю: ви регіональною, і це ваше право, але тоді і я регіональною, і це моє право. Найчастіше ці меткі молоді люди переходять потому на доволі пристойну українську. Польською таки я вимагатиму заповнювати відповідні сторінки своїх документів, коли/якщо закон Ківалова—Колесніченка набуде чинності.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
