Перший бліц кригом

У своєму «Фейсбуці» молодий і щасливий автор цієї книжки бідкається передусім віртуальним людом щодо «жанрової» несправедливості. Мовляв, варто було з’явитися його першій збірці прози, як вона очолила списки продажiв. А як же вся його попередня творчість, тобто вірші? Не мала популярності, не були цікаві?

Хай там як, але з дебютною «збіркою історій» пiд назвою Killer Андрія Любки спрацювала теорія «першої книжки» з–під пера публічної особи. Це коли будь–що, зроблене нею вперше, — чи проспівана пісня, а чи знятий відеокліп — сприйматиметься «на ура» неперебірливою, але вдячною публікою. Літературне покоління двотисячних років узагалі славиться модою на один–єдиний роман, після якого всі наступні вже не сприймаються, бо споживач очікує на продовження бенкету в іншому ігровому форматі. Те саме стосується поезії Андрія Любки, яка читалася здебільшого зі сцени і особливих одкровень не мала, як, власне, не має її творчість решти апологетів «чорнушного» доробку Сергія Жадана, а чи есеїстичної «каталогізації реальності» Юрка Андруховича.

Збірка Killer недаремно названа саме «збіркою історій», оскільки ці прозові тексти — так само як поетичні рефлексії Андрія Любки — вільно було б розповісти зі сцени, чому сприяють їх ритміка, періодизація і засилля пишномовних епітетів. Адже «все просто й фігово, без зайвих фінтів і прикрас», як зазначає автор, буває лише у житті, а в «поетичному» оспівуванні все набагато складніше. Це — як вміння тримати увагу слухачів пiд час бучного застілля, коли тост розтягується до розмірів оповідки з повним набором жанрових ознак і обов’язковим фіналом на зразок «так буває, сука». Як мовить герой оповідання «Чотири постулати старого ідальго», «я міг би розказати три тисячі сто вісімдесят сім історій з наших пиятик, котрі могли б стати притчею, темою для виховного уроку про патріотизм, але найчастіше — приводом для ув’язнення». І не дивно, що, захоплюючись декоруванням свого тексту, автор–поет іноді забуває, що він перекваліфікувався в прозаїки, і говорить: «Але я знову збився з теми».

Ну а теми у збірці Андрія Любки наступні (вони, до речі, викладені у «постулатах» вищезгаданого «ідальго») — це «тілесна любов», «бухло», «авантюри». На славнозвісних прикарпатських теренах цими темами розпочинав свою пригодницьку прозу Юрко Винничук («Діви ночі»), продовжував власні герметичні писання Володимир Єшкілєв («Країна У») і завершив уже свою особисту тему альтернативної історії Василь Кожелянко («Чайна ейфорія»), тому перед нами щось на кшталт регіональної традиції. Зокрема, в Любки — це романтизація міської субкультури, тобто пригоди чи то коханця–авантюриста, а чи зловісного вбивці дівчат, але головне, що супроводжується цей бульварний ерзац–текст надмірною деталізацією побутових деталей на зразок викурювання з себе «рабського» Чехова суто гастрономічним шляхом, або зовсім уже умлівання зі «словацького делікатесу» — величезного деруна з м’ясом і овочами, до якого «гарно йшов чорний ром «Бакарді» з колою й льодом або коньяк «Закарпатський». При цьому автор чомусь забуває, що він уже не поет, а прозаїк, натомість у сценах кохання згадує і стає надміру лаконічний: «Я починав роздягати тебе ще в ліфті, ти цілувала мене всюди ще в ліфті, а моя рука була там, там, там» («How I spent my summer»). А коли знову забуває, то кохаються в його текстах ну дуже поетично, ніби у старозавітному журналі «Лель» або в книжках Люби Клименко: «Я нишпорив її тілом, стискав її гладенькі ноги, сідниці, заліз під футболку і мнув груди, а вона тільки важко дихала» («Кілер»).

Свого часу автор сих рядків уже писав, що час бакалійно–галантерейних описів давно вже минув, а детально–дріб’язкові розваги, які претендують на «манеру письма», зазвичай нудно–протокольні, грішать орфографічними ляпами, метушаться, плутають марки і бренди і наприкінці все одно не дають точної уяви про те чи інше явище. І хоч перфекціонізм (опис найтонших нюансів) завжди був притаманний поетичному регіонові, з якого родом Андрій Любка, але в його прозі він має вигляд літературності, чи пак демонстрації технологій, що заступає чистоту емоції. Наче у справжнього «письменника».