«Мармур — цар скульптури»

Ще в юнацькі роки Василь Корчовий зрозумів, що для нього природно мислити і творити саме в традиціях реалістичного бачення світу. Абстрактні, футуристичні, модернові та постмодернові твори він сприймає дещо відсторонено. Саме тому, на відміну від колег, які протягом тривалого часу пробують себе у різних напрямах, а потім нарешті знаходять щось своє, Василь Корчовий одразу ж відчув свою нішу і, не марнуючи часу, почав її освоювати. Реалізм у виконанні Корчового— це об’єктивне зображення людини, художник спирається на добру академічну школу і власні спостереження за натурою, але водночас йому властиве дещо ідеалізоване, піднесене сприйняття людської краси.

Нещодавно масштабною виставкою у Будинку художника Василь Корчовий відзначив свій 50–й ювілей

«Для кожної скульптури потрібно відшукати свою мову і свій характер»

— Пане Василю, ви справляєте враження дуже впевненого у собі художника, якому не дуже властиві мистецькі пошуки і вагання...

— Я справді тішуся з того, що відразу відчув своє. Цього року на Скульптурному Салоні виставляв реалiстичні композиції «Нога» і «Рука», виконані в мармурі. В цих начебто прозаїчних деталях людського тіла є своя краса — треба лише вміти її побачити. Най­ближчими для мене є образи природи й антична міфологія, в яких я бачу ідеальний художній матеріал для скульптури. Але водночас я не ідеаліст — іноді просто в метро, по дорозі в майстерню можна побачити цікавий типаж і створити на його основі високий скульптурний образ.

— Саме тому ваші скульптури, особливо жіночі образи, мають таке потужне емоційне наповнення. Ви закохані у жіночу красу...

— Я справді багато працюю з жіночими образами — в мене є «Аврора», «Дана», «Прія», «Купальниця», «Вакханка», «Жива», та ще дуже багато жінок — богинь і простих смертних.

— Це давньослов’янські та античні богині?

— Так, мені цікава поетика давньогрецької класики та еллінізму, але також і наша рідна праукраїнська міфологія. Я був в Італії та на власні очі бачив витвори великих майстрів доби Відродження: Лоренцо Гіберті, Донателло, Андреа Вероккьо, Мікеланджело Буонарроті. Мабуть, це той благословенний ґрунт, з якого виростає і моя творчість. Але деякі мої роботи, скажімо, бронзові «Янгол із мечем» або «Зімцерла», мають витончені, ускладнені готичні форми... Ця різноманітність лише підтвер­джує, що для кожної скульптури потрібно відшукати свою мову і свій характер, враховуючи при цьому конкретне завдання і спеціфічні можливості матеріалу.

— Ви народилися в мис­тецькій родині?

— Ні, мої батьки — прості люди, все життя працювали на місцевому крохмальному заводі, я народився в селі Божиківці на Хмельниччині. Художні здібності отримав у «спадщину» від діда Олександра, який займався різьбярством по дереву і взагалі був майстром на всі руки. Єдиним місцем, де мене вчили художній справі, був шкільний гурток різьби та випалювання по дереву. До всього доводилося доходити самотужки, в тому числі й робити вибір між скульптурою та живописом.

Пригадую, як одного разу під час екскурсії до Москви наша шкільна група зустріла на Червоній площі живописців із мольбертами і вчителька Раїса Павлівна запропонувала мені постояти біля одного з них і повчитися, як робиться етюд... Але я протримався лише доти, поки група, що пішла далі, не сховалася за рогом найближчого будинку, а потім безславно кинувся наздоганяти своїх. Учителька не запідозрила мого природного, як для сільського хлопця, боягузтва і чомусь зробила висновок, що мені більше подобається скульптура, ніж живопис. Відтоді я і сам почав так вважати... Після армії, не маючи за плечима ані спеціальної школи, ані художнього училища, з другого заходу поступив до столичного художнього інституту на скульптуру. Досі відчуваю велику вдячність до своїх викладачів, особливо до Івана Макогона та Макара Вронского.

«Не хочеться віддавати за півціни те, що зроблено для душі»

— Розчаровуватися у професії не доводилося? Усе ж таки творчим натурам властиві крайнощі мислення, завищена амбіційність...

— Та я й не очікував красивого і легкого життя, аби була можливість працювати. Живу розмірено і «нудно» — кожного ранку їду до майстерні й працюю до сутінок, але не сприймаю це як якийсь обов’язок. Для мене це насолода. Перше державне замовлення я отримав у 1989 році, після вступу до Національної спілки художників, — це був «Пам’ятник радянському солдату», на честь загиблих у роки Великої Вітчизняної війни. Він встановлений на Чернігівщині. А дещо пізніше, у 1997 році, отримав дуже відповідальне і складне замовлення для Національної філармонії України — зробити мармурові постаті Орфея та Еврідіки на центральних сходах у фойє і невеличку фігурку Амура для фонтана. Працюючи над ними, я скористався традиційними прийомами: принцип «рухливої статики», поворот голів на три чверті, глибоко пророблені дрібні складки одягу та кучері волосся... Однак прагнув надати постатям і сучасних рис, зробити їх чуттєвішими та характернішими, ніж у античних майстрів.

— Ви часто працюєте із благородним мармуром?

— Мармур, звичайно, найкращий, він — цар скульптури, але це дуже дорогий матеріал. Більшу частину своїх скульптур я виконую з вапняку. З цим матеріалом у мене пов’язана цікава історія. У чотирнадцять років я випадково, просто на дорозі, натрапив на гарний камінь незвичного сіро–зеленого забарвлення. Ним виявився вапняк, який був твердіший за гіпс, але піддавався обробці столярним долотом. За кілька днів я висік з нього дитячу голову, а потім кілька років шукав родовище цього каменю по навколишніх селах. Мені казали, що його добувають десь за Кам’янець–Подільським... Урешті я знайшов цей кар’єр, що знаходиться на берегах річки Збруч близько Скали–Подільської. Добра половина моїх кам’яних робіт виконана саме з нього, тому я вважаю цей камінь чимось на зразок свого творчого талісмана.

— Як ви ставитеся до творчих конкурсів? Як на мене, у цих рейтингах ви з’являєтеся значно рідше, ніж ваші колеги...

— Свідомо не беру участі у конкурсах на створення монументів. До прикладу, у 2008 році я відмовився від створення пам’ятника жертвам Голодомору, що планували встановити в центрі Нью–Йорка, незважаючи на те, що серед колег–скульпторів така робота вважається дуже престижною... Я прагну бути вільним, сам обираю тему, сам знаходжу матеріал. І взагалі, займаюся скульптурою тільки тому, що це приносить мені задоволення.

— Ваші твори часто купують?

— Не буду брехати — творчі роботи я продаю не так часто, як хотілося б. Тому доводиться працювати на замовлення. Адже не хочеться віддавати за півціни те, що зроблено для душі. Шкода, що наші потенційні покупці, люди, які мають гроші, ще не готові до серйозних витрат на серйозне мистецтво. Та мене тішить, що мої роботи цінуються в колі фахівців і добре сприймаються звичайними глядачами. Взагалі ж мені гріх скаржитися: у наших українських музеях мої твори представлені, купували мої роботи в Іспанію, Америку, у Францію.

— Вас більше надихає реальне життя чи мистецтво, витвори відомих майстрів минулого?

— Швидше, сама природа. Все навколо, в тому числі й жіноча краса, сприймається мною як вияв гармонії природи. Моє завдання як скульптора — не прагнути створити загальноприйнятий ідеал, вкотре відтворити бездоганну форму. Набагато важливіше розгледіти неповторність, досконалість у зовні непоказних, «пересічних» речах.

Олена ШАПІРО,
мистецтвознавець