Любов до небошкряба

Улітку 1923 року один із найгеніальніших українських поетів ХХ століття Павло Тичина, прибувши до тодіш­ньої столиці України Харкова на посаду співредактора щойно заснованого часопису «Червоний шлях», трохи розгублено запитував: «Харків, Харків, де твоє обличчя?». Гадаю, якби він писав свій тетраптих «Харків» десь років через п’ять, скажімо, наприкінці 1928–го, то розпочав би його іншими словами, бо тоді поет точно б знав, що обличчям Харкова є Держпром — Будинок Державної промисловості на теперішньому майдані Свободи.

Цей небошкряб з бетону та скла, висотою 63 метри, був зведений у 1925—1928 роках за проектом архітекторів Сергія Серафимова, Самуїла Кравця й Марка Фельгера. Згідно з конкурсними умовами, Держ­пром повинен був стати величною пам’яткою українського національного стилю, тобто необароко. Щоправда, із дев’ятнадцяти поданих на конкурс проектів тільки проекти Дмитра Дяченка, для котрого бароко й українська вдача та державність узагалі були синонімами, й Івана Фоміна мали в собі прикметні риси необарокової стилістики. Тим часом проект–переможець — чистої води конструктивізм. Як казав сам Сергій Серафимов, Держпром — це «завод, що став палацом». Хоч, зрештою, — як для кого. Для Серафимова — «завод», а для Теодора Драйзера — «побачене в Харкові диво». Так чи інакше, Держпром був найбільшим небошкрябом тогочасної Європи.

Та справа не лише в його циклопічних розмірах. Держ­пром — воістину прекрасний. Він прекрасний і вдень, зусібіч облитий сонцем, і вночі, коли рух машин та людей стихає і я можу спокійно кружляти довкола нього на своєму сіті–байку, та особливо — ввечері. Ця велетенська, легка й граційна споруда розташована фасадом на схід так, щоб призахідне сонце наскрізь просвічувало сотні її вікон. І тоді вся вона стає, мов полум’яна. Недаром сусідній узвіз названий ім’ям Пассіонарії. Зупиніться коли–небудь увечері на ажурному Мосту закоханих, що ніби лине над узвозом Пассіонарії, і гляньте на панораму Держпрому. Мені здається, ви зможете легко відчути весь пафос творців Українського Ренесансу 1920–х років, отих «перших хоробрих», «аргонавтів української інтелігенції», великих мрійників і будівничих нової України — України не «вишневих садочків», а стрімкого й могутнього пориву вперед, у світле майбуття, у невідому «загірню комуну». Принаймні для мене Держпром — це не що інше, як утілений у бетоні й склі Український Ренесанс, сказати б, «боротьбистська» візія моєї Вітчизни. Словом, стоячи погожого літнього вечора на Мосту закоханих, я годен освідчитись Держпромові в любові. І не я один. Не вірите? То ось вам чудесна комедія колишнього «боротьбиста» й президента ВАПЛІТЕ­ Юліана Шпола «Катіна любов...» Вона з’явилась окремою книжкою 1928 року в серії «Театральна бібліотека», що її видавало «Державне Видавництво України». На сцені ця комедія, на жаль, ніколи не йшла, тож дозвольте я трохи розкажу вам про неї.

Усе почалося з «українізації», з тієї самої «українізації», що так феєрично змальована в комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло» — вона ще й досі з успіхом іде на сцені «Березолю». Так ось, герой п’єси Шпола — дрібний чиновник П’єр — провалився на іспиті з української мови, бо коли його запитали, що таке «речівник», тобто іменник, він відповів: «Той, хто ричить». Отак через той клятий «речівник» П’єр і залишився без роботи. Та треба ж якось жити далі. І тоді він вирішує одружитися зі значно старшою за себе власницею галантерейної крамниці Софією Єлпідіфорівною, яка перед тим торгувала то проскурками, то пиріжками, а найчастіше собою. Почувши про це, батько П’єра Оксен Іванович спершу аж скрикнув: «Тю–ти, ну–ти, бий тебе сила божа! Та ти й справді з глузду з’їхав від тої українізації!» Утім коли сам Оксен Іванович побачив цю пишнотілу пані, вона так припала йому до душі, що він почав метушитись по хаті, наспівуючи романс Сєверяніна «Это было у моря», а потім iз пафосом заговорив: «Шановна сеньора, маркіза, леді, Дульцинея Тобозская... В той момент, коли ви переступили поріг моєї вбогої халупи!.. В той момент, коли ваша... убєдітєльная фігура... вразила мій... скорбний зір!..» — на що Софія Єлпідіфорівна відповіла: «Та киньте! Ну що ви, справді?! А то можна подумать, що ви п’яні!..» Отже, усе чудесно, крім одного: знайома їхньої родини пані Сімонцева обіцяє висватати Софію Єлпідіфорівну за П’єра тільки в тому разі, якщо його сестра Катя згодиться вийти заміж за її трохи (а може, й не трохи) пришелепуватого сина Колю. Неважко здогадатись: П’єр просто марить, щоб Катя вийшла заміж, батько теж не проти. Та й матуся Катерина Іванівна хоче видати свою донечку, щоб та нарешті забула про комсомол, поезію та інші дурниці. Що вже казати про закоханого в дівчину Колю! Правда, любов він розуміє по–своєму. «Ви знаєте, що таке любов?» — питає його Катя. «Авжеж знаю», — відповідає Коля. «А що?» — «Це... коли... цілуваться хочеться...» Чим вам не Стецько Кандзюбенко з Квітчиного «Сватання на Гончарівці»? Тим часом рвійна Катруся — комсомолка й поетка — навіть гадки не має виходити заміж. І як не переконує її Катерина Іванівна в тому, що без заміжжя, «без панталонів і без бога... не проживеш», Катя непохитна. «Я хочу йти своєю дорогою, — каже вона. — Наплювать мені на ваш заміж, на ваші панталони, на все ваше барахло, разом з вашим господом богом...» І невже любов — це оте Коліне «коли цілуваться хочеться»? Ні! «Любов — це коли цвітуть фіалки. Любов — це коли запах липи паморочить голову... Любов — це ніжність, ніжність. Безмірна ніжність, і жаль, і туга...»

Словом, інтрига закручується стрімко, весело, легко й невимушено. У цій комедії чарує, перш за все, якесь особливе відчуття свободи, радості існування, я б сказав, відчуття вічного свята. Мабуть, найкраще його передає ось цей рядок із Катіної поезії: «І життя наше, то — свято в карнавалі». Саме так. «Свято в карнавалі»! І в цьому карнавалі є місце геть усьому: химерним поворотам сюжету, грайливим інтермедіям, приказкам на зразок «Політика! Це вам не хунт озюму», кумедному цитуванню «кремльовського Аристотеля» («І... як сказав товариш Ленін, — важливо почати, а... гм... той... Кінець буде. Да!..»), іронічній розмові між поетом і редактором (Поет: Вірші ось. Привіз. Редактор: Возом чи потягом. Поет: До станції возом, а там потягом), ба навіть ось таким жіночим любовним секретам: «Коли якось одного разу бере так ніжно–ніжно мене за руку, дивиться мені в вічі і так тихо–тихо каже: «Будь моєю», та в руку мене чмок... Ну, в мені тут все і пішло вверх дном. І так мені раптом стало — уесесерно, уесесерно на душі...»

Аж раптом П’єр знаходить Катін зошит із віршами. Розгортає його, читає і... о радість! Його сестра таки нарешті закохалась у Кольку Сімонцева! Хіба ж ні, коли там написано, «і як він любий їй «до схід сонця і вночі», і як вона кохає його у «сивих присмерках туманного вечора» і «в злотнім промінні голубого дня»... Потім називає його «мій любий, любий первісток мого серця» і «весняний цвіт моєї душі»... А далі вже, — каже П’єр, — так прямо про любов. І декламує з Катрусиного зошита: «Красунцю! / Тобі єдиному співаю я пісню, / Тобі несу свою нерозквітлу любов...» Усе сходиться! Катруся точно закохалась у Кольку! Одне лиш трохи бентежить П’єра — чому це вона далі пише: «І сотні вікон твоїх, як сотні сонць, кинуть своє проміння на нашу вбогу ще землю»? «Вікон?..» — перепитує Катерина Іванівна. «Еге ж!» — каже П’єр. Дивно! Та то вже дрібниці. Мабуть, у Катрусі просто в голові замакітрилось від надміру почуттів. Поезія, словом! А поети, звісна річ, як каже Оксен Іванович, покрутивши пальцем біля скроні, узагалі трохи «з блискавкою»...

Та як же ж спантеличені були всі, коли Катруся у відповідь тільки розсміялась і заявила, що насправді її коханий, той, кому вона присвятила ці вірші, не Коля, а Держ­пром! «Оця велетенська, монументальна будівля, що її на своїх м’язах виносе вгору робочий люд! Її повинні оспівати великі поети нашого часу. І вони її — прийде час — оспівають!» Тю! — каже на це один із персонажів, — «щоб молоді дівчата любили молодих хлопців — бачив. Щоб молоді дівчата любили семидесятилітніх старичків — бачив. Щоб молоді дівчата любили кошенят там чи цуценят — теж бачив... Але щоб молоді дівчата, та любили будинки... та не тільки любили, а ще й вірші їм писали, — от накажи мене бог, — уперше чую!..»

Держпром і справді оспівають геніальні поети. Пам’ятаєте хоч би навіяний цією спорудою образ Харкова в Маяковського: «...В полотна железных дорог забинтованный, / столицей гудит / украинский Харьков, / живой, трудовой и железобетонный»? Держпром і зараз звучить для мене застиглою «музикою революції». І коли я дивлюсь на цей будинок, то думаю: які несхожі ті десять років Українського Ренесансу на нашу сьогоднішню добу! Красень Держ­пром збудували всього лиш за два з половиною роки, а ми ось уже бозна–скільки часу не можемо його навіть відремонтувати.

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук,
професор кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету
ім. Г. Сковороди