Розшифрований код Гуцульщини

«Правду старовіку» — перший том тетралогії у «свіжому» перекладі Тараса Прохаська, на подив видавців, уже зі старту супроводжував стрімкий комерційний успіх. Ледь пробна тисяча примірників посеред цієї весни з’явилася у вільному продажу, як до кінця травня на полицях книгарень від неї зосталися лише цінники. І хвилі ажіотажу довкола праці Станіслава Вінценза, названої «Калевалою» гуцулів», схоже, вляжуться нескоро.

Про те, що так високо підняло градус читацького інтересу не до модерного бестселера, а до твору польського письменника, написаного ще в тридцяті роки минулого століття, перші переклади якого українською мовою з’явилися в повоєнний час, з’ясовуємо в Тараса Прохаська.

«Аби бути своїм, треба вродитися в горах»

— Я і сам не очікував такого зацікавлення ні перед тим, як починав переклад, ні після його завершення, — зізнається івано–франківський письменник. — Узятися за цю справу мені запропонувала відомий польський літературознавець, професор Ольга Гнатюк, котра працювала аташе з питань культури амбасади Польщі в Україні. У неї тоді визріла ідея зробити новий переклад Вінценза. Існує світова практика, коли знакові твори час від часу з’являються в сучасному прочитанні, аби привернути увагу до постаті автора. Для прикладу, наш земляк Юрко Андрухович нині завершує переклад Бруно Шульца, хоча до нього Шульца українською перекладали неодноразово. Та майстри подібної величини і значення для національної культури мають такі «привілеї».

— Утім ім’я Станіслава Вінценза для масового українського читача вочевидь не надто відоме.

— Попри належність до спільноти польських письменників, Вінценз має надзвичайну літературну вагу для України, а для гуцулів він узагалі — свій. Для того аби бути в них своїм, треба вродитися в горах. Тоді ти, незалежно від національності, автоматично стаєш часточкою Гуцульщини. Тому й нині відчувається якесь побожне ставлення гуцулів до Вінценза. Вони вважають, що в тетралогії про них написано саме так, як би вони самі про себе написали, коли б були літераторами.

Станіслав Вінценз народився 1888 року в Слободі Рунгурській побіля Коломиї — там його батько працював на нафтових промислах. Зростав майбутній автор тетралогії в гірській Криворівні під опікою місцевої гуцулки, тому гуцульський діалект він знав не гірше рідної польської мови. Крім того, був із дитинства винятково допитливим і спостережливим хлопчаком. Тут є ще кілька великих плюсів. Вінценз — єдиний, народжений на Гуцульщині, хто після науки в гімназіях Коломиї та Стрия, Львівського і Віденського університетів, після докторантури, після вирішальних воєн і столиць вернувся жити в українські Карпати. Він відмовився від участі в українсько–польському конфлікті, не бажаючи воювати проти українців А це щось та значить.

«Я свідомо не читав попередників»

— Про гуцулів як про особливо колоритну етнічну групу горян–українців написано чимало талановитих творів вітчизняних письменників, зокрема Михайла Коцюбинського та Гната Хоткевича. Я вже не кажу про професора Володимира Шухевича з його фундаментальною 5–томною етно­графічною працею «Гуцульщина». Чим же їх перевершив Вінценз?

— Талановитих творів про цей унікальний край справді чимало. Той–таки Гнат Хоткевич зумів багато що зрозуміти в ментальності гуцулів, особливою метафізичністю захоплюють «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського. Та майже всі літературні твори про Гуцульщину написані людьми, котрі приїжджали сюди з Відня, Варшави, Львова, Києва чи інших великих міст. Їх горяни сприймали шанобливо, але як відпочивальників, тобто не своїх. Станіслав Вінценз знав їхнє середовище зсередини. З іншого боку, він був обсерватором із ґрунтовною освітою, тому міг, так би мовити, піднятися над процесом й оцінити його в загальноєвропейському контексті. А багато хто, захоплюючись гуцулами, бачив у них лише таких собі українських індіанців, ізольованих від світу.

Коли читаєш праці дослідників, котрі вивчали Гуцульщину в ті часи, то розумієш, що того вже немає і ніколи не буде, бо воно зупинилося на якихось зовнішніх ознаках — способі життя, побуті, обрядах. Із цих позицій Гуцульщину можна порівняти з Атлантидою, що зникла. Натомість тетралогія Вінценза — не лабораторне дослідження життя гуцулів очима етнографа чи письменника. Він зосереджує нашу увагу на таких первинно глибинних механізмах, як ставлення горян до світу, до себе, до взаємин між людьми, стосунків із часом, землею, рослинами й тваринами. Він уловив ту найголовнішу субстанцію, яка, власне, і є серцевиною, тому не змінюється залежно від часових декорацій. Отже, навіть нині, якщо підходити розумно, завдяки спостереженням Вінценза не складно усвідомити, що можна робити з цим краєм, а чого не можна, на що здатні верховинці, а чого вони ніколи і нізащо не зроблять.

— Невже, крім вас, у ХХІ столітті не виявилося охочих узятися за переклад Вінценза? Чим ваша праця відрізняється від спроб попередників?

— Щодо інших бажаючих — не знаю. Чому пані Ольга Гнатюк запропонувала зробити переклад мені? Може, тому що ця тема близька до мого світогляду і я теж виростав у тому середовищі — перші свідомі роки життя провів у містечку Делятин, де починається Гуцульщина.

Я свідомо не читав попередників — просто заборонив собі це робити. Інакше в тій чи іншій мірі наражався на небезпеку наслідування. Тим паче що я не професійний перекладач, не філолог польської мови і за своєю натурою, як би сказав Стефаник, «м’яконький». Отже, не можу порівнювати свій переклад із доробком попередників. Хоча я знав, що горяни з Криворівні, Жаб’є (колишня назва сучасного райцентру Верховина. — Авт.), де мешкали основні герої тетралогії Вінценза, були не в захваті від попередніх перекладів. Можливо, через те, що їх автори, на догоду тогочасній літературній традиції, більше послуговувалися стилізованою мовою. Я ж переклав на літературну українську мову, але зі збереженням частини лексики, а головне — ритміки гуцульського діалекту.

«Комфортно перебувати в особливому світі Вінценза»

— Тетралогію «На високій полонині» Вінценз писав 26 років, а за скільки часу її осилить перекладач Прохасько, тобто коли очікувати виходу в світ наступних томів?

— Наразі завдання пере­класти всю тетралогію, принаймні переді мною, ніхто не ставив. «Правда старовіку» — найсуттєвіший том, в якому представлені базові щодо Гуцульщини цінності. І він сприймається як самодостатній завершений твір. В інших трьох томах тетралогії чимало місця відведено родоводу самого Вінценза, життю поляків у цих краях.

— Чи не надто гіперболізованими видаються порівняння «Правди старовіку» з «Калевалою» та розшифруванням генетичного коду гуцулів?

— Як на мене, ці афористичні порівняння цілком вмотивовані. «Правду старовіку» не можна вважати чистою белетристикою. Там немає сюжетних колізій. Це багаторівнева за способом викладу праця, написана на перетині есеїстки й класичної художньої літератури. До речі, Вінценз у цій книзі зауважує: якби треба було сформулювати девіз Гуцульського краю, за яким він живе, то найліпше підійшов би такий: «Маємо час». Це зовсім не те, що мають на увазі, приміром, звичні до сонячно–лінивого способу життя мешканці Латинської Америки, вигадавши приказку «Не треба відкладати на завтра те, що можна відкласти на післязавтра». Час, за Віцензом, — це єдине, що ми маємо, чим багаті. Він є, але стискати його чи розтягувати не можна. Ним треба вміло розпорядитися на рівні вищому, ніж математично–механічний підхід.

— І як ці відкриття вплинули на вас як письменника і філософа?

— Раніше я вважав, що про свою роботу, своє письменницьке існування треба час від часу нагадувати своїми творами. Тепер у мене такого відчуття немає. Не ставлю ніяких обов’язкових для виконання особистих творчих завдань і термінів. Коли щось дозріє — з’явиться на світ. У цих координатах зараз перебуває збірка моїх оповідань. Рік роботи над перекладом Вінценза не вважаю часом, який можна було б використати для написання чогось свого. Навпаки, мені було дуже–дуже комфортно цілий рік перебувати в цьому особливому світі. Я настільки полюбив Вінценза і його твори, що вихід у світ цієї книжки став для мене важливіший, аніж моїх власних творів. Я їздив на Верховинщину і відвідав місця, де він жив. Перечитав багато його філософських есе, актуальних і для сучасної Європи. Відкрив його для себе як досконалого знавця античного світу. Тож не дивно, що в «Правді старовіку» проведено чимало паралелей між давньогрецькою та гуцульською філософіями, передусім — у способі життя. Зрештою, завдяки саме Станіславу Вінцензу Гуцульщина постала як один із феноменів світової цивілізації.

ДОСЬЄ «УМ»

Прохасько Тарас Богданович

Народився 16 травня 1968 року в Івано–Франківську. За фахом ботанік (закінчив біофак Львівського університету ім. Івана Франка). Учителював, був барменом, сторожем, працював у художній галереї, в газеті, на радіо та телебаченні. Один із чільних представників «станіславського феномену» — культового мистецького руху в Україні впродовж 90–х років минулого століття.

Найвідоміші твори Тараса Прохаська: «Інші дні Анни», «НепрОсті», «Лексикон таємних знань», «З цього можна зробити кілька оповідань», «Порт Франківськ». У 2011 році його книгу «БотакЄ» було визнано Книгою року в Україні. Лауреат премії видавництва «Смолоскип» та літературної премії імені Джозефа Конрада.

Одружений, має двох синів–студентів.