Марія Бадуліна: Судді бережуть здоров’я боксерок–аматорок

Нещодавно на планетарній першості в Баку українські боксери довели, що наша школа — чи не найсильніша у світі. Нагадаємо, що підопічні Дмитра Сосновського, вигравши чотири золоті та одну срібну нагороду, посіли перше командне місце. Слід зазначити, що чотири «золота», здобутих однією збірною, — це рекорд усіх чемпіонатів. Власне, силу українського боксу підтверджують і наші жінки. На чемпіонаті світу, який проходив у Китаї, киянка Марія Бадуліна єдиною з українок зійшла на п’єдестал, зайнявши його найвищу сходинку. «УМ» поспілкувалася з чемпіонкою, яка розповіла про свої подальші кроки на боксерському ринзі й не тільки.

«Оптимально працювати в генетично запрограмованій вазі»

— Маріє, більшість спортсменів вважає, що за силою суперників чемпіонат світу стоїть в рейтингу значно вище, ніж Олімпіада, відтак титул чемпіонки планети, напевно, є піком вашої аматорської кар’єри. Чи, можливо, вважаєте інакше?

— На мою думку, вершина спортивної кар’єри — це все ж таки перемога на Олімпіаді. Але оскільки жіночий бокс лише в цьому році дебютуватиме на Іграх, а серед трьох категорій моєї немає, то до чемпіонату світу я готувалася як до найголовнішого випробування. Однак через чотири роки до олімпійської програми обіцяють включити ще три жіночі категорії. Сподіваюся, що серед них буде й моя.

— А якщо ні, тоді, щоб виступити на Олімпіаді, напевно, доведеться змінювати власну вагу. Що для вас буде легше зробити — набрати чи скинути зайві кілограми?

— Ось уже чотири роки я боксую в категорії до 69 кг, проте вважаюся «маломірком», оскільки завжди важила 66–67 кг. Якщо більшості дівчат перед змаганнями доводилося зганяти як мінімум пару кіло, то у мене такої проблеми не було. Проте якщо говорити про перехід у нижчу вагу, а до сусідньої категорії — 64 кг — не так уже й далеко, то, теоретично, це не проблема. Проте з моїм високим зростом, моєю статурою, скинувши пару кілограмiв, стане важкувато дихати, рухатися в ринзі. Боюся, що в такому разі опинюся не в своїй тарілці, адже у боксі, окрім сили ударів, багато що залежить від переміщення в ринзі. До того ж вага упродовж змагань контролюється перед кожним боєм, відтак тримати її на потрібній позначці буде складно.

Не все так однозначно i з набором маси тіла. Просто наїдати кілограми не можна. У такому разі доведеться постійно качатися, а на це в річному циклі, де є збори, тренування, змагання, часу немає. Тож, на мою думку, оптимально працювати в генетично запрограмованій вазі.

«До ударів ми готові, але всі їх побачити не можемо»

— Головний тренер збірної Микола Хаджиогло розповів «УМ», що на чемпіонаті світу ви були єдиною боксеркою, яка у вирішальних боях змогла відправити своїх суперниць у нокдаун. Цікаво, які ви переживаєте емоції, коли суддя відкриває рахунок вашій опонентці?

— Почуття приємні, навіть заворожливі. Відразу з’являється додаткова упевненість у своїх силах, але ставитися до цього потрібно спокійно. Не слід бігти і добивати суперницю, оскільки в жіночому боксі, на відміну від чоловічого, рахунок відкривають уже тоді, коли твоя візаві пропустила чіткий удар. Щоб розпочався відлік, необов’язково опинитися на підлозі. У такий спосіб судді нас бережуть.

— Можете поділитися секретом ударів, які відправляють ваших суперниць у нокдаун, бо навіть не всі чоловіки–важковаговики можуть похвалитися таким умінням, що вже казати про жінок?

— Мій тренер казав: для того, щоб завдати акцентованого удару, не потрібно спеціально вицілювати й бути скованою. Коли не замислюєшся над тим, як послати суперницю в нокдаун, тоді все виходить. І ще я помітила, що суперник потрапляє в нокдаун тоді, коли не бачить удару: частіше це не поодинокі, а удари в серії — двійки, трійки.

Попри те, що, виходячи в ринг, ми морально і фізично готові до ударів, та не завжди їх вдається побачити.

— А ви самі бували в нокдауні?

— Було і таке в моїй кар’єрі. Але, не лукавлячи, скажу, що, коли мені відкривали рахунок, я не пливла, не було помутніння в голові, просто суддя відмічав чіткий пропущений удар. Але оскільки це не професіональний, а любительський бокс, то нікуди не подінешся, доводиться говорити, що ти побувала в нокдауні. Однак було й таке, що, пропустивши потужну атаку від суперниці, в тому ж раунді відправляла її в нокдаун. І навіть виходила переможницею в бою, в якому мені відкривали рахунок.

— Можливо, це буде питання профана, але скажіть, що вам на тренуваннях подобається більше бити — грушу чи спаринг–партнера?

— Більше мені до вподоби стояти на лапах iз тренером, ніж працювати з грушею. Але є різні методики відпрацювання ударів. На груші можна працювати жорстко, тоді як на лапах відточують техніку, швидкість, відчуття дистанції. Хоча все взаємопов’язане — працювати потрібно і з грушею, і на лапах, і, головне, з суперником — оскільки ти не знаєш, чого від нього чекати, який сюрприз він приготує тобі в наступну мить.

«Кличків хочу розпитати про рецепт душевної рівноваги»

— Японським офісним працівникам пропонували гамселити боксерську грушу, щоб зняти напругу після робочого дня. Скажіть, що вам допомагає знімати стрес? Теж б’єте мішок із піском?

— Розрядку знаходжу в спортзалі, але для цього необов’язково бити грушу. Скажімо, тренер може так сильно загнати фізичними вправами, що ти втомлюєшся настільки, що більше нічого не хочеться. Мені здається, що на грушах розряджаються ті, хто хоче виплеснути свою агресію. Натомість стрес можна знімати в інший спосіб — комусь достатньо викричатися, ще комусь — ударити, дехто намагається заморити себе фізичними навантаженнями.

— Схоже, що саме останній спосіб вам допомагає найбільше?

— Коли приходжу після тренування додому — я настільки спокійна і втомлена, що мені хочеться просто відпочивати, сил на бурхливi емоції просто не залишається. Я викладаюся на тренуванні, а удома — вже зовсім інша.

— В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що мрієте зустрітися з братами Кличками й запитати, як вони налаштовуються на бій. Чому саме цей елемент? Ви маєте проблеми з контролем емоцій?

— На чемпіонаті світу в Китаї змагання проходили у великому палаці спорту. Коли прийшов час фіналів, людей було стільки, що адреналін бив ключем. Вихід на ринг під музику, несамовита підтримка вболівальників — усе це трохи заважало правильно налаштуватися на бій. Думала лише про одне — як не загубитися в цих відчуттях.

А бої братів Кличків — це велике шоу, проте щоразу, стежачи за їхнім виходом на ринг, відмічаю відсутність будь–яких емоцій на їхніх обличчях. Коли ж я переступаю межі рингу, адреналін виплескується через край. Щоправда, мені якось таки вдається погасити ці відчуття, але для майбутнього хотілося б поцікавитися у братів Кличків їхнім рецептом душевної рівноваги. Хоча думаю, що все це приходить iз досвідом.

«Настав час зайнятися особистим життям»

— Перш ніж стати боксеркою, ви спробували себе в різних видах спорту. Цікаво, що в дитинстві ви займалися синхронним плаванням. Чому ж так різко розвернулася стрілка вашого спортивного компаса — з естетичного полюсу на бойовий?

— Справді, з самого дитинства я займаюся спортом. У мене ще не було такого періоду, щоб я чимось не займалася. У дворі я з дітьми грала у баскетбол чи футбол, батьки ж віддали мене в секцію бальних танців. Пізніше були народні. А ще я ходила на макраме й малювання. Але мені, дитині заводній і непосидючій, подобався рух. Тож коли до нас прийшов тренер, який набирав групу на боротьбу, я довго не розмірковувала. Погодилася. Усе навчання проходило в ігровому стилі — стрибки, перекидання, самооборона, прийоми. І це мені подобалося. А на танцях тренер сказав, що я стала якоюсь скутою. Після того вже були панкратіон, кікбоксинг. Власне, куди мене не запрошували, я всюди брала участь. Ну а потім мене покликали в бокс.

— Ви сказали, що в дитинстві грали у футбол. А зараз наскільки серйозно ним цікавитеся?

— За футболом стежу дистанційно. Переважно дивлюся матчі нашої збірної. До речі, дуже приємно, що хлопці перемогли збірну Швеції.

— У федерації нам сказали, що у вас було запрошення попрацювати в літ­ньому таборі шведської боксерки, але ви відмовилися. Чому?

— Справді, було запрошення від команди шведської боксерки Анни Лаурель стати її спаринг–партнером на час підготовки до Олімпіади. Однак я відмовилася, тому що хотіла приділити час особистому життю. Минулий рік, який мав статус передолімпійського, був насичений турнірами, зборами, тому вдома я була лише кілька тижнів, а зараз такий період, коли є можливість відпочити. Мені вже 24 роки, у мене є хлопець — ось я і сказала шведам, що будуватиму особисте життя. Хочеться поїхати на відпочинок, відвідати рідних. У нашій сім’ї є традиція на великі свята збиратися разом. Однак я дуже рідко потрапляю на ці зібрання — а мені дуже хочеться приділити час своїм близьким.

ДОСЬЄ «УМ»

Марія Бадуліна

Заслужений майстер спорту з аматорського боксу (вагова категорія до 69 кг)

Народилася 28 лютого 1988 г. в Києві.

Чемпіонка світу 2012 року, срібна призерка чемпіонату Європи 2011 року, кількаразова чемпіонка України.

Представляє спортивне товариство «Україна».

Тренери — Сергій Гордієнко, Олександр Мартиненко.

Зріст — 178 см, вага — 66 кг.

Закінчила Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова та Національний університет харчових технологій (факультет автоматизації та комп’ютерних систем).

Неодружена.