«З усіх мистецтв для нас найважливішим є казино...»

Про зірок і гадів

      У фойє Будинку кіно, де й мiститься штаб-квартира кінофестивалю, його президент Нікіта Михалков давав невеличку прес-конференцію. «Гади ви такі,— говорив він ласкаво журналістам,— для вас коли якась кінозірка приїхала до нас, то вона вже й не зірка, а так собі. Зірка для вас той, хто не прибув до нас... Та ви хоч подивіться, хто саме приїхав! Тарантіно — це ж супер. А Меріл Стріп...»

      Меріл — справді зірка, ніде правди діти. «Гади» стояли перед Михалковим, винувато кліпаючи віями. Хоча якоїсь провини не мусили б відчувати. Московська преса відстежує кожен зірковий крок. Як той же Тарантіно забажав поїхати до Передєлкіно, аби вклонитися могилі великого поета Бориса Пастернака. Як попросив залишити його на самоті і як сидів там, про щось, як поет із поетом, розмовляючи з тінню класика. Як пішов до МХАТу і там так само сидів у музейній кімнаті Станіславського, а потім з благоговінням говорив про нього... Культурний мужик! — гомоніла Москва. Тарантіно може не тільки Білла убивати, а й прослуховувати в собі й поза собою великі культурні шари. Може, саме тому він і став Тарантіно? Як багато нині режисерів, освіченість і культурна ерудиція яких обмежується елементарними речами, і не більше того. Котрих навіть кіно саме по собі не дуже-то цікавить. Це видно потім на екрані.

      Меріл Стріп прибула на фестиваль із чоловіком і трьома доньками. Преса стежила за кожним їхнім кроком. Найрозумніша леді американського кіно, яка нині живе в Нью-Йорку («У Лос-Анджелесі спекотно», — пояснила вона), так само закатала собі серйозну культурну програму, не проминувши при тому і вечірки на дачі у Михалкова. Преса з'ясувала, що вона там навіть випила чарчину російської горілки. Не могла відмовити, бо ж був переддень її власного дня народження. А потім вона помандрувала до Санкт-Петербурга. Перед тим, хвалилася актриса, були в Китаї — відпочивали всією сім'єю. Культ родини — це у багатьох американських зірок. Культурний прогрес тут входить у сімейну «партійну» програму...

      Ну а коли я прийшов увечері до кінотеатру «Пушкинский», то у фойє зіткнувся ще з одним класиком — Еміром Кустуріцею. На відміну від Тарантіно, до нього не приставили охорони і він гуляв собі вільно-привільно. Можна було підійти і запросто доторкнутися до людини, чиї фільми є практично незмінними переможцями найбільших світових фестивалів. Отож Михалков вручив йому приз «За внесок у світове кіномистецтво». Кустуріца у відповідь виголосив промову, головними героями якої був сам Михалков та російська культура загалом. «Я був на третьому курсі,— сказав він,— коли з'явився фільм Михалкова «Раба любви». Він так вразив мене... І загалом у Москві так багато того, що впливало на мене. Наприклад, я з благоговінням ходжу тими місцями, де ходив Михайло Булгаков...».

В Аргентині кіношколи, а в Південній Кореї — лідери

      Нова стрічка Кустуріци називається «Життя чудесне», її показали у позаконкурсній програмі «Гала-прем'єри». Як завжди у цього режисера, фірмові «приколи» із сербського життя. Воно вирує, кипить, піниться усіма барвами. Тут ніхто і ніщо не робить упівсили. Навіть ослиця — у неї невдалий любовний роман і відтак вона непорушно стоїть на залізничній колії. Переживає... «То хай собі переживає в іншому місці!»,— обурюється якийсь нетерпеливець. «Е ні,— статечно пояснює господар закоханої.— Вона стоїть тут, бо хоче, аби її переїхав поїзд...». Словом, Анна Кареніна із тваринного світу. Ну а коли вже вибухають емоції серед людей, то місця виявляється мало всім. Надпотужний виплеск балканської енергії. Події відбуваються у переддень і під час війни 1992 року. В центрі — сім'я інженера Луки (актор Славко Штімац, який знімався мало не у всіх фільмах режисера), його син і дружина, його любовний роман, що спалахує посеред воєнних баталій. До речі, винуватцем останніх режисер бачить ЗМІ, а точніше тих, хто стоїть за ними — не випадково ж герой фільму з такою люттю розстрілює телевізор. Не знаю, чи буде картина в українському прокаті — коли ні, то жаль, бо ж таку стрічку належить дивитися в кінотеатрі, на великому екрані зi стереозвуком.

      Не менш потужною виявилася й енергетика іншої «Гала-прем'єрської» картини — «Old boy» (себто «Старий» чи «Стариган») південнокорейського режисера Парк Чан-Вука. Така собі «Убити Білла-3» — недарма Тарантіно, котрий був головою журі останнього Каннського кінофестивалю, так за неї боровся і навіть — як розповідають — віддав за неї два своїх голоси. Не допомогло — «Золота пальмова гілка» поїхала із Майклом Муром до Америки. Одначе і відсутність Гран-прі в Каннах навряд чи засмутила корейця, котрий тепер втрапив до сонму великих азійців, які продовжують таранити світовий кінопростір. Тут теж жадоба помсти застує очі, робить несамовитими людські вчинки. Фабула стрічки дещо заплутана (має рацію арт-директор фестивалю Кирило Разлогов, який представляв фільм), одначе ж і концептуальна філософська складова є дуже цікавою. Людина нафантазовує собі цілий світ, який перетворюється на самостійну, автономну реальність. Це такий собі паралельний світ, в якому годі розібратися самому творцеві. П'ятнадцять літ просидів у примусовій самотині герой фільму, і ось тепер намагається розібратися — що було причиною того і що, власне, є він сам. І все це поєднується із супервидовищністю і суперенергетичною складовою. Це, що називається, фільм для всіх — окрім, звичайно, дітей і людей зі слабкими нервами; деякі епізоди дивишся, приплющивши очі.

      Під час фестивалю демонструється надзвичайно велика кількість фільмів... Одначе таким є віднедавна взагалі кінематографічне життя Москви. Кажуть, що росіяни вже виходять на цифру 500-600 стрічок у щорічному кінопрокаті. Навіщо стільки? А задля створення потужного кінокультурного поля. Минулого року в столиці Великої Британії я чув нарікання інтелектуалів на те, що в Лондоні ніде подивитися фільм — суцільний тобі Голлівуд, нічого більше. Аби подивитися арт-хаузне кіно, треба їхати до Парижа — там є все і на всі смаки. Останнє поняття і є ключовим: належить задовольняти культурні потреби всіх, а не тільки тінейджерів і тих, хто затримався у підлітковому віці. Так що, вочевидь, Москва прагне стати кіно-Парижем з іншого краю Європи. Бог у поміч! А нам, як отим нещасним лондонцям, доведеться їхати з Києва до Москви, щоби подивитися фільми, які кортить подивитися. Чи, може, й у нас щось почне виправлятися? Багато що залежить, звичайно, від того, якою буде ситуація в економіці. Хоча не будемо робити вигляд, що все пояснюється прозаїчними причинами.

      У великому конкурсі показали фільм аргентинського режисера Сантьяго Карлоса Овеса «Розмови з мамою» (виробництво Аргентини та Іспанії). Хороша картина — по-справжньому хороша. Герой стрічки на деякий час випадає із звичного життя — у країні економічна криза і він позбувається роботи. Доводиться затягувати пояси, міняти квартиру на меншу й скромнішу. Хайме (Едуардо Бланко), не без намови дружини Доріт, намагається переконати 82-річну матір (дуже сильна робота Хіни Зорільї) так само продати свою квартиру і об'єднатися. Одначе вона не хоче — і тому, що недолюблює невістку та Хаймову тещу, і тому, що в неї, давно вже самітньої, завівся який-неякий, а мужчина, 69-літній Грегоріо. Він, щоправда, «лівий» і навіть анархіст, але водночас чудесний оповідач і, на додачу, філософ. Уся ця ситуація, та довгі й проникливі розмови з матір'ю, дозволяють героєві стрічки багато в чому переоцінити і своє життя, і тих, хто його оточує. У фіналі ми бачимо Хайме й Григоріо разом, матері вже немає... Одначе вона лишається — в уяві вона поруч, як і той дощ, який він так любив у дитинстві, і який тепер бачиться як символ очищення...

      Під час прес-конференції Овеса та одразу трьох продюсерів (з аргентинського та іспанського боку) розмова зайшла про причини того підйому, який намітився в кіно Аргентини. Бо ж справді — з одного боку, економічна криза, хисткість матеріального існування, а з іншого — все частіше аргентинців помічають у світі (як і їхніх сусідів-бразильців, до речі; одна з ретроспектив Московського фесту віддана саме їм). Овес пояснив це божественними причинами: Бог, це його милість. Напевно, що так, але ж чимось вони її заслужили. Одна лиш цифра: нині в різних кіношколах країни з населенням 35 мільйонів мешканців навчається десь 15 тисяч осіб. Порівняймо з нашими кількома сотнями (і то кажуть, що забагато)... Здавалося б, навіщо? І що керує молодими людьми, які у бідній Аргентині хочуть робити фільми? Висновок один: не така вона вже й бідна, не все вимірюється грошвою, розвиток духовної компоненти приводить, зрештою, і до матеріального збагачення. Добре б, аби про це пам'ятали і наші керівники.

      По-своєму осмислюється подібна проблема у російському конкурсному фільмі «Час жнив» дебютантки Марини Разбєжкіної. Втім це її дебют у великому ігровому кіно, а так — за плечима режисера доволі тривала робота в кіно документальному. Це, зрештою, помітно в картині — прискіпливістю погляду, точністю відбору деталей, якоюсь особливою, жіночою (оператором тут так само жінка — Ірина Уральська) чіпкістю і докладністю відтворення матеріального і духовного світу людей, якi живуть у російській глибинці якраз усередині минулого віку. Про що фільм? Про те, як ідеалізм селянського життя потроху повертається до звичнішого, рутинного ідіотизму. Повоєнна пора стала часом надій на краще, на відродження духовного начала. Навряд чи саме так формулювали ті надії самі герої фільму, одначе за відчуттями було щось подібне. Сім'я комбайнерки Тосі (Людмила Моторна) має всі підстави мріяти про краще. Глава сімейства (В'ячеслав Батраков) повернувся з війни, а це вже щастя. Те, що без ніг — не біда, коли є любов, коли на тебе струменить потік любові й ніжності. А ще — задоволення від праці...

      Саме за ударний труд Тося щоліта й одержує перехідне червоне знамено. Одначе саме воно й стає печальним символом деградації. У хаті хазяйнують миші, яким подобається тканина на прапори. В боротьбі з гризунами доводиться весь час ремонтувати знамено, яке щоразу зменшується у розмірах, немов шагренева шкіра. Чахнуть і мрії — життя не робиться кращим. Хоча операторське око так здорово фіксує красу навколишнього природного світу, який заливає світло, небесна ніжність і земна важкість. Одначе в самій людині світла все менше — перестає усміхатися Тося, а чоловік її потроху спивається і відходить у кращі світи. Про все це розповідає один із Тосиних синів. У фіналі ми бачимо вже кадри сьогоднішніх міських реалій... Мешканці однієї з квартир згрібають докупи і викидають на смітник усе, що лишилось від тієї хліборобської сім'ї, котра так вірила у настання кращих часів. Тільки ж чи бувають вони, ті часи? І чи довго живуть мрійники? Бо й самого оповідача вже немає на світі — за кадром він спокійно повідомляє нам, що загинув у Афганістані. А брат його старший загинув у п'яній бійці. Оце і все — розтанула та сім'я, й останні знаки її, усі ці малюночки, листівочки і фотки, викинуть і будуть спалені нещадним полум'ям часу.

      Селянське життя в радянські напівфеодальні роки багато в чому було ідіотичним, це правда. Тільки що тепер? Невідома нам дівчина, вочевидь, якась далека Тосина родичка, йде в фіналі вулицями сучасного міста. Порожнього, заставленого бездарно спроектованими будинками «баракового» стилю. Господи, ну чому ж так, чому ж так? І чи буде, чи прийде на цю землю коли-небудь інший, благословенний час? Усмішка Тосі, її мрія про майбутнє своїх дітей — чому не здійснилася вона, чому все погинуло у мороці й дурноті? І чи не повториться все це, коли люди не хочуть нічого пам'ятати, коли в черговий раз викидають на смітник своєрідний архів того неспасенного сімейства? Тільки отой клапоть знамена і лишається — знак того, що з плином часу наші надії всихають, ми старішаємо і, зрештою, пропадаємо, щезаємо.

Кіно-Париж чи програна битва?

      Архіви, матеріальні й духовні символи горять, на жаль, меншають, миршавіють — без енергії пам'яті. Саме про це нагадалося й під час Московського фестивалю. Усі газети обійшло повідомлення про знесення будинку в Щипковському провулку Москви, де до 1962 року жив видатний кінорежисер Андрій Тарковський. Це навіть у голові не вкладається — а от, відбулося. Що, до речі, повинно насторожити і нас, у Києві ми ще й не таке можемо побачити й почути... Зрештою, останньою є інформація про те, що будинок Тарковських відбудують і там буде музейний комплекс. Одначе громадськість мусить пильнувати — ми ж знаємо, як воно все робиться. Для цього, власне, й потрібне громадянське суспільство...

      Інша драматична колізія пов'язана з долею Центрального музею кіно, який усе наполегливіше виштовхують з Кіноцентру на Красной Прєснє. Хоча той Кіноцентр і будувався у 80-ті роки в першу чергу задля музею. Одначе тепер тут ллється горілочка, вино і казино, «увєсєлітєльноє прєдпрiятіє» (один із транспарантів мітингу проголошував: «Из всех искусств для нас важнейшим является казино», де друга і третя літери було викреслено). Для чого музей, куди ходять так звані інтелектуали, ті, хто не вміє робити гроші, а робить «умноє ліцо» і нудить світом... Ну їх в баню, вирішили сильні світу цього. У середу на Пушкінській площі відбулася протестна акція. За музей, його збереження і збагачення. Хоча звучали й печальні голоси: «Ми вже програли цю битву»,— чулося від них, треба не програвати далі, треба домогтися, аби музей на чолі з легендарним істориком кіно Наумом Клейманом отримав нове приміщення. Зачитали телеграму від італійського кінокласика Бертолуччі, який нагадав: щось подібне було і в Парижі 1968 року, коли загроза нависла над французькою Сінематекою. Відстояли, і тепер Сінематека є однією з національних святинь Франції.

      Я не дочекався кінця мітингу, пішов дивитися фільм... Мені розповіли, що десь під завісу якась студентка вийшла з плакатиком «Никита Сергеевич Шариков» і погрозливо заявила: якщо Михалков не втрутиться і не зробить усе можливе, аби порятувати музей, вона спалить от сей плакат на цьому самому місці. Чи втрутиться метр — побачимо. А загалом на тій самій прес-конференції, з якої я почав свою розповідь, Михалков говорив саме про це: про культуртрегерську місію фестивалю. Він, фестиваль, є тією пружиною, яка запускає на прокатну орбіту фільми. А разом з ними збільшується і потуга кінокультури загалом. Попри все очевидно: кіно-Москва росте й розвивається, столичні кінофани будуть стояти і сидіти на своєму, а бізнесмени також усе ясніше розуміють, що кіноіндустрія — річ прибуткова. Так вони разом і переможуть, помагай їм Бог.

      Ну а фестиваль завершується в неділю. На урочистому закритті в «Пушкінському» вручать призи. Сподіваємося, один із них опиниться в руках нашого Богдана Ступки.