Повернутися з вулиці

Спускаючись зранку до столичної «підземки», в переході заклопотаним поглядом ловлю молоду вагітну дівчину, яка стоїть із простягнутою рукою. Картина насправді звична, але чомусь автоматично зупиняюся і кілька хвилин стою неподалік, розглядаючи незнайомку. Їй років 20 — не більше, вдягнена неохайно, скуйовджене волосся, на обличчі рубці — найімовірніше, безпритульна. Згадую про час, даю дівчині п’ять гривень і біжу далі. Потім ще цілий день та дівчина не йтиме з моєї голови. Чому вона, вагітна, просить милостиню, де її рідні, друзі, чому вона не на парах, як її ровесниці, а в переході? І чи знає вона, що шанси повернутися до нормального життя в неї є, потрібні лише бажання та, можливо, порада…

На дівчат iз вулиці чекає більша небезпека, ніж на хлопців

За оцінками експертів, сьогодні на українських вулицях живе близько 100 тисяч дітей та молоді. Більшість їде до Києва, сподіваючись на легкий «заробіток». Чверть із них — дівчата, і серед усіх столичних безпритульних дівчат власне киянок дуже мало, 80 відсотків — це приїжджі, адже так уже повелося, що столиця вважається своєрідним лотерейним квитком для провінціалок. Саме на дівчат iз вулиці чекає набагато більша небезпека, ніж на хлопців. Майже кожна з них переживала насилля та мала досвід вагітності.

«Дівчата опиняються на вулиці з різних причин, але всі вони мріють про повернення в домівки, сім’ю, дітей. Самотужки налагодити своє життя — відновити документи, отримати спеціальність, роботу і житло — дівчата не можуть. Усі вони без винятку потребують допомоги», — каже Галина Скіпальська, директор українського представництва центру «Право на здоров’я».

Таку допомогу дівчатам зі столичних вулиць «Право на здоров’я» надає спільно з Київським міським центром соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. За останні два роки вдалося допомогти 729 особам, 154 з них повернулися додому. 321 «клієнтка» пройшла тестування на ВІЛ, 47 із 53 поставлено на облік у центр профілактики і боротьби зі СНІДом. Практично 100 відсотків дівчат не мають документів — і це одна з найголовніших причин їхньої неспроможності повернутися до нормального життя. У центрі з безпритульними працюють юристи, психологи, педагоги; їм проводять тестування на ВІЛ, ІПСШ, організовують консультації та лікування в медичних закладах, допомагають оформити чи відновити документи, отримати соціальну допомогу, працевлаштуватися.

«Біля метро зустріла свого приятеля з підвалу, він розповів про центр «Право на здоров’я». Приходь, каже, там тренінги цікаві проводять, заодно старих друзів побачиш. І я пішла. Мене швидко почали «обробляти» психологи, адвокати, соціальні працівники», — згадує свій перший візит до центру Аня, з якою спілкуємося під час фотовиставки, присвяченої дівчатам, які жили на вулиці. Дівчина росла без батьків — з бабусею і старшими братами. У 8 років вона пішла з дому, бо вже несила було терпіти знущання п’яних братів.

Маленька дівчинка вирішила провчити родичів і зникнути на день–другий — злякаються, знайдуть — і все буде добре. Але Аню ніхто не шукав і день–другий перетворився на цілих 10 років. Про школу довелося забути. Дівчинка знайшла друзів по нещастю і оселилася разом iз ними у підвалі будинку.

«Спочатку я боялася цього життя, але з часом навіть полюбила його»

«Нас було 25, вік — від восьми до 18 років. Заробляли хто чим міг — допомагали на ринках, мили підлогу, просили милостиню, дехто крав, деякі дівчата працювали по–іншому, не хочу казати, як саме, — розповідає Аня. — Половину заробітку віддавали господарям підвалу — наркоманам. Дівчата наші не кололися, ми здебільшого нюхали клей, приймали таблетки, а от хлопці на голку сідали, доходило до того, що кололи собі брудну воду і помирали. Пізніше ми знайшли інший підвал і вже жили самі, без наркоманів, були самі собі хазяї. Спочатку я, звичайно, боялася цього життя, але з часом звикла і навіть полюбила його. Мені подобалась свобода: роби, що хочеш, іди, куди хочеш. Нічого такого надто складного не було, єдине, що у тому житті було найжахливіше — це насильство. Більшість моїх подруг після ґвалтувань накладали на себе руки, живими з усіх нас лишилося лише четверо. Нерідко дівчат до інтиму змушували міліціонери — це була плата за те, щоб вони нас не забирали до відділку. Не скажу, що потерпали від насильства тільки дівчата, часто ґвалтували і хлопців. Але хлопці можуть за себе постояти, дівчата ж просто беззахисні в цьому плані».

До центру «Право на здоров’я» Аня звернулася вагітною. Хоча вагітність і не була бажаною, дівчина все ж вирішила народжувати, коли дізналася, що буде хлопчик, — про сина Аня мріяла завжди. Але Бог послав доньку. «Ну що ж робити, своє є своє — як його покинеш!» — усміхається молода мама.

Зараз Аня з дворічною донечкою живе з братами, стосунки налагодилися. Повернутися до рідних, каже, допоміг не лише центр, а й дитина: «У нашому підвалі жила мама з немовлям, і я не з чуток знаю, яким пеклом є вулиця і для самої мами, і для дитини, тому на останньому місяці вагітності я вирішила повернутися до родини».

Аня зізнається: перелаштуватися з вуличного способу життя на звичайний було вкрай складно — треба було змінювати все: починаючи від лексикону до звички жити у безладі. Але все ж таки це можливо — і через п’ять, і через десять років вулиці, переконує колишня без­притульна. «Частіше до нормального життя повертаються дівчата, вони якось легше піддаються впливу фахівців, хлопці ж дуже вперті. Більшість моїх знайомих хлопців зараз сидять у в’язницях, а от серед дівчат — багато уже мають власні сім’ї й непогано живуть». У центрі «Право на здоров’я» Аня пройшла серйозну реабілітацію і про життя у підвалах зараз тільки згадує. Вона закінчила вечірню школу і мріє про освіту перекладача. Дівчина стала волонтером центру і допомагає повернутися до нормального життя таким же безпритульним, якою сама була цілих десять років.

Соціальна квартира — пропускний пункт між вуличним і нормальним життям

Аніна історія — зі щасливим кінцем, і таких історій немало, радіють спеціалісти. Але є діти, які уже не бачать себе поза вулицею. Скільки не приводь їх до відповідних закладів — все одно будуть тікати, каже директор Київського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Валерій Танцюра. Для цієї категорії треба шукати альтернативні варіанти. Один iз них — денний заклад при центрі соцслужб. Тут безпритульні на ніч не залишаються. З кожною дитиною чи підлітком спілкуються спеціалісти і перенаправляють, якщо це потрібно, до відповідних закладів — на ночівлю, до лікаря тощо. Крім того, тричі на тиждень соціальні працівники виїжджають у місця скупчення безпритульних, аби надати консультації, розповісти про можливість звернення до денного центру і центру «Право на здоров’я», роздати засоби контрацепції.

А вже зовсім скоро у Києві може з’явитися нова форма допомоги безпритульним — соціальна квартира. Це має бути своєрідний пропускний пункт між вуличним і нормальним життям. Як розповідають у центрі «Право на здоров’я», квартира прихистить восьмеро–десятеро дівчат, з якими працюватимуть вісім спеціально підготовлених фахівців. Сюди оселятимуть у першу чергу вагітних і тих, хто вже готовий повернутися до своїх сімей, але не знаходить у собі сили це зробити. З молодими жінками працюватимуть у першу чергу психологи — адже шлях соціалізації надзвичайно складний, дівчат необхідно правильно підготувати, якоюсь мірою навіть перевиховати, допомогти позбутися відчуття «не своєї тарілки», навчити жити у соціумі, взаємодіяти з суспільством. Тому дуже важливо, зазначають спеціалісти, що соціальна квартира — це звичайнісінька квартира у нормальному житловому будинку — поряд iз поліклінікою, магазинами, різними державними установами, куди дівчата будуть самі звертатися, робити покупки, ходити до лікарні, самостійно налагоджувати побут, де спілкуватимуться з сусідами, словом, пробуватимуть жити, як повноправні мешканці, відчуваючи себе повноцінною частиною суспільства. У соціальній квартирі дівчата мешкатимуть приблизно півроку — за цей час психологи, юристи і медики мають зробити з них абсолютно готових до нового життя людей — і психологічно, і юридично, і матеріально.

Проект «Соціальна квартира» для України має стати явищем новим, хоча щось подібне вже існує: різні організації надають житло певним категоріям безпритульних, яке фінансується тими ж організаціями. В деяких містах подібне реалізовує міська влада — до прикладу, у Черкасах місто винаймає кімнати у стареньких бабусь для випускників інтернатів. Але столична соціальна квартира, де з мешканками будуть активно працювати фахівці, має стати першою державною соціальною квартирою в Україні. А от Польща, Латвія, Естонія та інші країни облаштування соцквартир практикують уже давно. Навіть у наших сусідів росіян такі квартири дуже поширені. В одному лише Санкт–Петербурзі їх по одній, а подекуди й по дві у кожному районі. У Києві ж поки що сподіваються на одну. Добре було б, кажуть у центрі «Право на здоров’я», мати дві — на кожному березі, проте, на даний момент і одна — це вже великий крок уперед і суттєва допомога вуличним жителькам.

Соціальну квартиру готові запустити в дію уже цього літа, наразі, «Право на здоров’я» і міський центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді чекають на офіційне рішення Київради, адже саме КМДА має виділити квартиру і згодом взяти на себе її фінансування. Два перші роки фінансуватимуть проект донори «Право на здоров’я»: СНІД–фонд Елтона Джона та фонд Олени Пінчук «Антиснід» — вони компенсуватимуть витрати на навчання і зарплати спеціалістам, які працюватимуть iз дівчатами, а через два роки матеріальну відповідальність за квартиру має повністю взяти на себе КМДА.

Звичайно, одна соціальна квартира у столиці проблеми безпритульних українок не вирішить, але коли щопівроку до своїх домівок повертатиметься бодай восьмеро дівчат, — це буде підставою поширювати й далі успішний досвід.

Інна ШИМІНА