Гірський дуалізм

У Тбілісі я живу на проспекті Александра Казбеґі, тому, як–то кажуть, сам Бог велів навідатися на батьківщину письменника — в родинний дім, що став музеєм, у містечко, якому його предок дав ім’я, в гори, демонізовані Лермонтовим, і до вершини, де страждав Прометей. Тобто подорож у Степанцмінда дає унікальну можливість відчути різні стилі й епохи в одному місці й порівняти, наскільки все змінилося з тих пір.

Божественне

Хоча ще донедавна я нічого не знала про Александра Казбеґі — загальноосвітній курс літератури представляв Кавказ не місцевими літераторами, а універсальними Пушкіним і Лермонтовим, трішки менше Шевченком та Лесею Українкою, і навіть присутність Шота Руставелі з його «Витязем в тигровій шкурі» не міняла ситуацію: один у полі не воїн.

«Батьковбивця» — найвідоміший твір Казбеґі, сам же письменник входить до списку грузинських класиків (Ілля Чавчавадзе, Важа Пшавела, Акакій Церетелі). Дія відбувається в XIX ст., за участі романтичних відданних персонажів й ницих антигероїв — не дивно, що перейнятий повстанським духом твору Йосип Джугашвілі взяв собі псевдо Коба, за ім’ям одного з героїв роману, який вступається за честь друга та його обраниці. За цією книгою можна пройти короткий курс історії цього північного регіону Грузії, що називається Хеві (ущелина), та традицій його мешканців — мохеве. Казбеґі дуже любив свою землю («...Там я народився, там виріс, там же ссав із грудей горянки молоко, в якому ніби розчинилася вся велич гірської природи!») і часто ходив із пастухами в гори, незважаючи на те, що був нащадком знатної і багатої сім’ї.

Письменник походив із родини Чопікашвілі, проте його дід Габріель перейняв прізвище Казбеґі (за ім’ям предка Казі–Бега). Вотчиною клану було поселення Степанцмінда, через яке проходив ключовий маршрут, що сполучає Північний та Південний Кавказ, і його представники були поставлені тут збирати мито з подорожніх. Тепер цей шлях відомий як Воєнно–Грузинська дорога, а про місцевих азнаурі (нижчий дворянський чин у грузинській ієрархії) нагадує недавня назва містечка Казбеґі, пам’ятник Александру Казбеґі на центральний площі з прекрасним видом на храм Самеба за спиною письменника й, власне, його музей.

Декілька слів про музей. Як правило, такі заклади в провінційних містечках навіюють жаль і нудьгу: будівля руйнується, експозиція або занедбана, або бідненька, а з кімнат навіть за найбільшої літньої спеки не вивітрюється «мертвецький дух». Музею в Степанцмінда це стосується частково: колишнє родинне гніздо Казбеґі занепадає на очах, але на першому поверсі виставлено артефакт, що робить заклад, швидше, винятком із правила. Це ворота з печери Бетлемі — старі дерев’яні, які тримаються купи завдяки великій металевій пластині з круглою клямкою посередині. Обвиті масивним ланцюгом, вони нагадують покуту грішника, і це природний ефект. Ще якихось півстоліття тому ці двері були далеко в горах, на висоті чотирьох тисяч метрів, і вели в печеру, що закріпила за собою звання найвисокогірнішого печерного храму в світі. З Бетлемі пов’язана така легенда, записана в історії царевича Вахушті Багратіоні: «У скелі Мкінварі (Казбек. — Ред.), досить високій, витесані печери і називають їх Бетлемі — підйом туди складний, бо з печери спущено залізний ланцюг і по ньому піднімаються. Говорять, що там зберiгаються колиска Господа й шатро Авраама, що стоїть без стовпів, без мотузки...». Перше описане нашими сучасниками дослідження печери датоване 1948 роком, коли до Бетлемі піднялася група альпіністів під керівництвом Александри Джапарідзе. До печери, дійсно, вів ланцюг, але всередині замість шатра старозавітного отця знайшли давній стяг, церковне начиння i монети. Усі знахідки спустили вниз, тепер вони виставлені на показ у музеї.

Ореол містичності й нині приваблює до Бетлемі альпіністів й авантюристів. Хоча жінкам вхід туди віднедавна закритий. Оскільки печери ще з V—VI ст. слугували як келії для монахів, їх і нині час від часу влітку відвідують слуги Божі, а жінкам у чоловічий монастир, як відомо, зась. «Я їм дозволяю лише зазирнути», — уточнює 60–річний Зураб Суджашвілі, альпініст із 40–річним стажем, який водить групи на Казбек і в Бетлемі. Подорож із інструктором до містичної печери коштує 200 євро, трохи дорожче буде піднятися на Казбек — від 400 євро, але, зважаючи на складність i тривалість подорожі (чотири дні з нічними зупинками на льодовику чи в готелі метеостанції), це не такі вже й великі гроші.

Ще одна легенда, пов’язана з Бетлемі, згадує царицю Тамару: нібито сто молодих воїнів–хевсурів заховали тут від Тамерланового війська скарби царської казни і, щоб зберегти таємницю, повбивали один одного. Хоча популярність й народна любов до великої правительки настільки безмежні, що годі визначити, які з переказів правда, а які — вигадка.

Демонічне

Подібна історія і з фортецею в Дар’яльській ущелині, на самому кордоні з Росією, перед пунктом пропуску «Верхній Ларс». На скелі над лівим берегом Тереку ще вивищуються дві стіни, залишки колишньої слави, які гордо іменують фортецею Тамари. Пригадуєте вірш Лермонтова «Тамара»?

В глубокой теснине Дарьяла,

Где роется Терек во мгле,

Старинная башня стояла,

Чернея на черной скале.

В той башне высокой и тесной

Царица Тамара жила:

Прекрасна, как ангел небесный,

Как демон, коварна и зла.

Михайло Юрійович любив Кавказ, глибоко і мальовничо описував Грузію, особливо йому, як на мене, вдалося передати природу Дар’яльської ущелини. Не треба навіть бути знайомим із заворожуючим полотном Руфіма Судковського, а просто прочитати «Демона», щоб захворіти бажанням побачити це чудо природи:

И над вершинами Кавказа

Изгнанник рая пролетал:

Под ним Казбек,

как грань алмаза,

Снегами вечными сиял,

И, глубоко внизу чернея,

Как трещина, жилище змея,

Вился излучистый Дарьял...

Але повернімося до «Тамари», романтичної балади про підступну красуню, яка після пристрасної ночі вбиває своїх коханців. Місцевим мешканцям не до вподоби такі аналогії із улюбленою правителькою, яка, до того ж, є ще й святою грузинської церкви.

Досліджуючи, звідки Лермонтов узяв цей образ, укладачі 5–томника його творів (1935—1937 рр.) у коментарях згадують таку легенду: була в цариці Тамари розпусна сестра, яку правителька подалі від людського осуду заховала у башту в Дар’яльській ущелині, але ув’язнена продовжувала грішити, заманювала подорожніх, а потім їх убивала. Ця історія записана зі слів візника–вірменина А. Греном і подана в статті «У горах Душетського повіту», що опублікована в газеті «Росія й Азія» 1897 року. «Я подумав, що йдеться про легенду, яку колись почув Лермонтов і виклав її у віршах. Очевидно, він її не зрозумів або передав по–своєму». За розвідкою дослідників, Лермонтов також міг черпати відомості про місцевий фольклор із книги французького історика Гамба, де згадується подібна легенда, але про царицю Дар’ю, іменем якої назвали ущелину. Хоча офіційна версія свідчить, що назва «Дар’ял» походить із перської й означає «Ворота аланів». Тільки з такою достовірною і правдоподібною версією абсолютно не погодився один мудрий і всезнаючий мохев, який у кафе на березі Тереку дав мені прицільний урок з історії грузинських правителів Середньовіччя: «Дар’ял — це ворота демона. Ущелина так називалася ще до того, як тут з’явилися алани».

Очевидно, містицизм — у генах місцевих жителів. А як може бути інакше у людей, оточених щільною стіною Кавказу, в містечку, де вночі, у безхмарну погоду, сходить другий мі­сяць — величний Казбек.