Таллінн: башти Старого міста. (Фото з сайту fotokadr.net.)
Для українців середнього покоління образ Естонії та естонців складався ще в часи СРСР, коли зв’язки між двома національними окраїнами неозорої радянської імперії були тісніші. Тож просунутий український інтелігент читав книжки Юхана Смуула, захоплювався баритоном Георгом Отсом, з великою ймовірністю мав уявлення про живопис Конрада Мягі чи й навіть чув про тартуську семіотичну школу Юрія Лотмана, що так вирізнялася на тлі панівного марксизму–ленінізму. Натомість пересічний український роботяга теж любив Отса (уже як героя популярної радянської екранізації музичної мелодрами «Принцеса цирку»), а ще знав анекдоти про «гарячих естонських хлопців» — повільних, упертих і дуже націоналістичних.
Упертість естонської національної вдачі сумнівам не підлягає. Тільки завдяки цій рисі маленький народ (зараз усього близько мільйона!) зумів упродовж останніх 800 років зберегтися під владою спершу данців, потім шведів, зрештою, росіян — і таки відродити свою державу. Це було зовсім не просто, особливо з огляду на реалії радянської окупації. Московський уряд вкладав великі кошти в розвиток промисловості й інфраструктури Естонської РСР, але водночас направляв десятки тисяч робітників iз російських областей, які суттєво змінили демографічне обличчя країни. У Таллінні й досі російська мова звучить на кожному кроці, а на північному сході, в Нарві й Кохтла–Ярве, вона цілком домінує. Але ці естонські росіяни й російськомовні сьогодні в переважній більшості вже не борються за «мовні права» під проводом якогось місцевого колесніченка, а тішаться статусом мешканців добре влаштованої країни–члена ЄС, де ходить євро, і яка перебуває під надійною парасолькою НАТО.
Так сталося, що автор не був у Таллінні 27 років. Тому представницька міжнародна конференція з перекладознавства в Талліннському університеті стала нагодою поновити давнє знайомство. Враження перше: Таллінн став суттєво ошатнішим, але, на відміну від Києва, не втратив свого історичного обличчя під навалою варварської забудови й нашестя ультрадорогих авт. Власне, занадто дорогих у Таллінні просто немає. Майже немає й «звичайних» дорогих автівок. Лише три я побачив у неділю вранці під православним собором Олександра Невського, який своєю архітектурою «а ля рюс» наприкінці ХІХ століття добряче попсував талліннський Вишгород — очевидно, то приїхали на службу Божу якісь місцеві «круті».
Тому автомобільних заторiв у 400–тисячному місті немає, а талліннці охочіше їздять громадським транспортом (ходить бездоганно й ніколи не переповнений), велосипедами, або ж ходять пішки. І мають на те всі підстави — навіть від історичного центру до міжнародного аеропорту можна дійти за якихось 40 хвилин…
Чого натомість у Таллінні багато — так це туристів. Окрім російської, на вулицях повсюдно звучать німецька, фінська, англійська, італійська, японська і віднедавна ще й китайська. Дивитися тут є на що. Таллінн справді дуже красивий. Місту пощастило — війни не знищили його готичної й барокової архітектури. І хоча місцевий Вишгород (естонською Тоомпеа) і Старе місто зовсім невеличкі, ходити ними можна годинами, милуючись неймовірними архітектурними сюжетами й краєвидами, що виникають з–за кожного рогу старовинних звивистих вуличок.
Піднявшись на верх старовинної ганзейської ратуші (Таллінн входив колись до Ганзи — союзу вільних балтійських торговельних міст), яку увінчує знаменитий флюгер, що вже майже півтисячоліття є символом естонської столиці. Слухаючи естонські пісні на Ратушній площі — тут часто виступають різні фольклорні гурти. Прогулюючись зеленими парками по той бік старих міських мурів (які майже повністю збереглися, на відміну від більшості інших середньовічних міст центрально–східної Європи, де їх було розібрано ще в ХІХ столітті). Прицінюючись до бурштинових прикрас і плетених речей у численних ятках. Чи просто проводячи час в одній iз кнайп.
Тим, хто має класичні мистецькі нахили, рекомендую Художній музей KUMU. Його сучасна будівля, спланована фінським архітектором Пекка Вапаавуорі й відкрита 2006 року, розташована в дуже гарному старовинному ландшафтному парку Кадріорг. Основу експозиції складають дві колекції естонського мистецтва — до 1945 року й після нього. Зізнаюся: я йшов сюди з певною пересторогою — інколи такі зібрання промовляють лише до тих, для кого вони «рідні» (пригадую враження від національної галереї Австралії в Мельбурні: місцеві митці виступали старанними епігонами всіх течій, що з’являлися в Європі, із запізненням десь так років на десять, але вони не створили жодної картини, яка б по–справжньому запам’яталася). Мої побоювання були марні: естонці були не епігонами, а співтворцями європейських стилів, а роботи Йоханна Кьолера, Кристьяна Рауда, Конрада Мягі прикрасили б кожен поважний художній музей. Цікаво й те, як чесно показують естонці своє мистецтво доби «соцреалізму» — з неодмінними портретами Леніна й Сталіна, але так само з болючими естетичними пошуками і часом яскравими знахідками.
Загальновідомо: естонці — нація співоча. Свою незалежність вони так само почасти «виспівали» — багатотисячні зібрання на співочих святах слугували консолідації маленького народу і в імперії Романових, і в імперії Леніна—Сталіна—Брежнєва—Горбачова. Оперна естонська школа так само відома у світі: баритони Тійт Куузік і Георг Отс, бас Маті Палм (у свої 70 він досі є прем’єром талліннської опери) прикрасили б будь–яку провідну сцену Європи й Америки. Тому, коли матимете вільний вечір, сходіть у затишний збудований на початку ХХ століття театр — і ви не пошкодуєте, як не пошкодував я, всоте прослухавши тут класичну, але з бездоганним смаком «зроблену» «Травіату» Верді.
До речі: квиток у перший ряд партеру в місцевому театрі коштує 17 євро. Це дешевше, ніж в Національній опері України, де керівник балетної трупи Денис Матвієнко в нещодавньому інтерв’ю взагалі запропонував збільшити ціни ще в рази, а тим, хто не здатен стільки платити, — «ходити до кіно і їсти попкорн». Але це — ще один вияв ситуації з дорогими автами в Києві й Таллінні (або ж із хамством і гідністю — хто як схоче це сприйняти).
Українці у Таллінні. Вони теж є. Першого ж вечора біля Віруської брами Старого міста я почув українську розмову двох роботяг (заробітчан, або, можливо, й місцевих). Наступного дня на конференції мене несподівано перестріла київська журналістка, що колись одружилася з естонським дипломатом, і порадила обов’язково завітати до Української греко–католицької церкви й культурного центру в Старому місті, що ми з харківським колегою і зробили в останній наш вечір у Таллінні. Нас тут не чекали, але брама старовинного будинку на вулиці Лабораторіумі, 22 просто під давнім міським муром відчинилася — і ми опинилися у справді особливому світі, де порядкує дивовижний чоловік Анатолій Лютюк.
Пан Анатолій народився 64 роки тому у Вінниці, але після закінчення Талліннського художнього інституту живе в Естонії. Тут народилися його сини. Він досконало вивчив естонську, але водночас робить усе, аби українська культура й мова теж були відчутні в цьому куточку Європи. Від міської влади він отримав старовинну, ще готичну садибу, з якої зробив мініатюрний зліпок середньовічного монастиря — з церквою, келіями, школою і навіть зельником, де під прихистком старих мурів вистигають різні потрібні для кухні й ліків зела. Церква освячена на честь Матері Божої Триручиці, заступниці всіх неправдиво звинувачених, несправедливо переслідуваних та невинно скривджених. На думку пана Анатолія, сьогодні несправедливо скривджена й сама природа. Тому тут не лише моляться за знайомих представникiв рослинного й тваринного свiту, а й видають прекрасні поетичні книжки, які навчають цю природу любити. Вже вийшли «Поетична Червона книга Естонії» та «Поетична Червона книга України», де ілюстрації Нестора Лютюка–сина супроводжують вірші кращих поетів — в оригіналі і в перекладі ще двома мовами.
А ще пан Анатолій учить дітей стародавніх ремесел і каліграфії. Він варить папір із ганчір’я за стародавніми рецептами і на старих верстатах друкує на ньому вишукані листівки, які охоче беруть туристи. Він навчає таємниць давньої української кухні (тут навіть автентичну піч для цього змуровано, а під стіною складено поколоті дрова). Він проводить екскурсії — і якась пані–підприємець з Італії зізналася, що саме тут, у Таллінні, вперше зрозуміла, що українки, які в неї працюють, представляють насправді давню європейську культуру.
Пан Анатолій не нарікає на труднощі. У 1990–ті церкву спалили російські націоналісти–«баркашовці». Але, загоївши отриманий від стресу інфаркт, він знову взявся до роботи. При цьому уміє знайти порозуміння з усіма — і з естонським урядом, і з українською владою (і зі старою, і з навіть з новою).
Словом, коли ви матимете кілька днів і коли приємна літня прохолода півночі тішить вас більше від виснажливої спеки півдня, їдьте до Естонії. Тут ви не відчуватимете мовного бар’єра — носіїв російської вже сприймають не як окупантів, а як людей, здатних платити гроші, часом чималі. Проте ще краще послуговуватися англійською — як це робив я і як це роблять молоді українці, які їдуть на магістерку до естонських вишів (зокрема до тієї ж семіотичної школи в Тарту, де за підтримки ЄС нині відкрито й англомовну програму). Що ж до естонської, вивчіть нею бодай кілька головних слів (тере — добридень, ед ега — до побачення, палун — будь ласка). Це допоможе вам не лише здобути прихильність естонців, а й зрозуміти, що «тервісекс» за чаркуванням — це зовсім не пропозиція інтиму, а просто аналог нашого «будьмо!».
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
