Для українців середнього покоління образ Естонії та естонців складався ще в часи СРСР, коли зв’язки між двома національними окраїнами неозорої радянської імперії були тісніші. Тож просунутий український інтелігент читав книжки Юхана Смуула, захоплювався баритоном Георгом Отсом, з великою ймовірністю мав уявлення про живопис Конрада Мягі чи й навіть чув про тартуську семіотичну школу Юрія Лотмана, що так вирізнялася на тлі панівного марксизму–ленінізму. Натомість пересічний український роботяга теж любив Отса (уже як героя популярної радянської екранізації музичної мелодрами «Принцеса цирку»), а ще знав анекдоти про «гарячих естонських хлопців» — повільних, упертих і дуже націоналістичних.

Упертість естонської національної вдачі сумнівам не підлягає. Тільки завдяки цій рисі маленький народ (зараз усього близько мільйона!) зумів упродовж останніх 800 років зберегтися під владою спершу данців, потім шведів, зрештою, росіян — і таки відродити свою державу. Це було зовсім не просто, особливо з огляду на реалії радянської окупації. Московський уряд вкладав великі кошти в розвиток промисловості й інфраструктури Естонської РСР, але водночас направляв десятки тисяч робітників iз російських областей, які суттєво змінили демографічне обличчя країни. У Таллінні й досі російська мова звучить на кожному кроці, а на північному сході, в Нарві й Кохтла–Ярве, вона цілком домінує. Але ці естонські росіяни й російськомовні сьогодні в переважній більшості вже не борються за «мовні права» під проводом якогось місцевого колесніченка, а тішаться статусом мешканців добре влаштованої країни–члена ЄС, де ходить євро, і яка перебуває під надійною парасолькою НАТО.