Олег Блохін. Перші матчі, перші голи

(Продовжуємо друкувати уривки з біографічної книги Олега Блохіна, який вийшла

в Москві 1984 року.

Співавтор — Деві Аркадьєв, переклад українською мовою — Анатолій Сігалов.

Початок у номерах «УМ» від 15 і 29 травня)

Про друзів, кумирів і колег

У кожного хлопчака є свої кумири. Я не виняток. Мірою того, як я дорослішав, змінювалися й мої уявлення про улюбленців. У дитячі роки мені дуже подобалися гравці київського «Динамо» Віталій Хмельницький та Володимир Мунтян.

Я тоді дуже пишався тим, що виходив на поле у футболці з таким самим, як у Хмельницького, номером — 11... У Києві суперники зазвичай грали проти «Динамо», захищаючись усією командою, а на підходах до своїх воріт створювали заслін — міцний, наскільки це було можливо. Але Хмельницький, відмінно володіючи швидкісним дриблінгом, все–таки проскакував крізь захисні редути. Він уміло грав головою, відзначався як настирливістю, так і терпінням. Захисники проти Хмельницького діяли жорстко. Його брали у «коробочку», штовхали. били по ногах, збивали з ніг. Та він, здавалося, не помічав цих грубощів — навіть не поглянувши убік кривдників, мовчки підводився із землі, обтрушувався й наполегливо продовжував свою справу.

А Володимира Мунтяна всі вболівальники вважали своїм улюбленцем — таке визнання випадає небагатьом футболістам. І не дивно: Мунтян був одним із найтехнічніших гравців у радянському футболі. Він володів точним ударом з обох ніг, хорошим стартовим ривком, точним пасом. Навіть бувалі фанати насолоджувалися, бачачи гострі, несподівані передачі Мунтяна, його влучні постріли по воротах, а також фінти, майстерний дриблінг. І головне — ніяких аналогій із чимсь або кимсь, баченим раніше. Щоправда, свого часу дехто з журналістів називав його «маленьким Суаресом», але після того, як 1969 року спортивні оглядачі СРСР назвали Володимира найкращим футболістом року, вже ніхто в країні не шукав порівнянь. Мовляв, Мунтян — це Мунтян. А закінчив він виступи вкрай рано — у 1977 році. Йому йшов тоді лише 31–й рік...

Мунтян — семиразовий чемпіон Радянського Союзу — а це рекорд у нашому футболі! — міг, я вважаю, грати в київському «Динамо» ще кілька років і приносити користь команді. Не знаю, що змусило Мунтяна піти зі спорту. В усякому разі. не через слабку гру його відрахували з команди. На жаль, у нас склався певний стереотип: якщо гравцеві виповнюється 29—30 років, на нього починають дивитися як на того, хто «затримався» у футболі. Приклади Пеле, Беккенбауера, Кройффа, я вже не кажу про Метьюза, який яскраво грав на полях Англії до 35, а потім продовжував грати до 50 років! — наші тренери і спортивні керівники до уваги не беруть. А на моє глибоке переконання, футболіст, хай навіть йому за 30, повинен залишатися в колективі, якщо він активний, як і раніше. Він має грати! Не тільки й не стільки заради сьогоднішнього успіху клубу, скільки заради наочного уроку для молодих партнерів. Граючи на полі поруч із великими майстрами, вони значно швидше самі перетворяться на великих майстрів.

Однак про все це я ще не замислювався тієї пори, коли мене взяли до дублюючого складу «Динамо». У той час я був сповнений вражень: скільки чудових майстрів було тоді в «Динамо»! Індивідуальною грою в команді виблискував Анатолій Бишовець. Маючи високу техніку, він у найскладнішій ситуації міг обвести кількох гравців і забити гол. Йожеф Сабо — власник потужного й точного удару з обох ніг — завжди був динамічний та азартний, чудово орієнтувався за найскладніших обставин. Дужий, фізично сильний Сергій Круликовський, як правило, виконував роль заднього стопера, і я не знаю нікого іншого в країні, хто міг би виконувати підкати краще за нього. Технічний і тактично грамотний стопер Вадим Сосніхін відмінно грав головою і так самостійно та рішуче діяв у своєму штрафному, що уболівальники назвали його Директором. Надійно на лінії воріт грав Віктор Банников, якого зарубіжні журналісти прозвали Летючим воротарем.

Спершу я намагався нікому не потрапляти на очі, адже почувався не дуже впевнено. З часом сором’язливість минула, і я почав вільніше триматися в колективі. Зрозумів, що це мій колектив, хоча не знав достеменно, чи гратиму я в цій команді, адже навколо були самі зірки! І тому дуже неспокійним та тривожним були мій перший виїзд до Гагри та збори на Чорноморському узбережжі. Спортивна сумка розривалася від тяжкої ноші: разом із формою й особистими речами вона була набита підручниками й зошитами. У 1970 році я закінчував 10–й клас і не хотів відставати від товаришів по школі, тому якийсь час у період зборів у Гагрі я навіть ходив на уроки фізики, математики, хімії до вечірньої школи робітничої молоді.

Раніше після дворазових тренувань я буквально валився з ніг, але те, що динамівці виконували на півдні, не йшло ні в яке порівняння з моїми юнацькими тренуваннями. Дво– й триразові заняття іноді доводили до виснаження — штанга, акробатика, кроси...

Коли мене взяли до дублю, виявилося, що багато елементів футбольної техніки в мене не закріплені: я не завжди легко зупиняв м’яч, нерідко припускався помилок у передачах на 20—30 метрів, та й інші технічні прийоми могли б бути ліпшими. А втім, було б дивно, якби я володів технікою краще, адже дитяча група Леонідова тренувалася на крихітному п’ятачку асфальту... Тож потрапивши до команди майстрів 17–літнім хлопчиною, багато що з футбольної науки я мав вивчати заново. Допомагав мені в цьому заслужений тренер України Михайло Михайлович Коман.

Коли 1954 року кияни вперше в історії клубу виграли Кубок СРСР, Коман був одним з основних бомбардирів команди. Він прийшов до «Динамо» з ужгородського «Спартака» у 1949 році, одразу зайняв місце лівого півсереднього нападника і грав у «Динамо» 11 років. Кажуть, він був дуже грамотним гравцем технічно й тактично, постійно шукав позицію для удару й забив 62 м’ячі. А коли пішов із великого футболу, одразу став тренером резервістів.

Попервах я побоювався Михайловича, як ми його називали. І було чого: як тільки щось не так виконаєш на тренуванні, він у крик: «Я з тебе, пацан, труси зніму й відшмагаю ременем!» Міцні вислови були в нього в ходу. Та скоро я зрозумів, що це не від злості. Коман навчав нас виконувати футбольні прийоми легко, точно й лише за рахунок техніки. Багато чого він передав нам з особистого футбольного досвіду. Ті технічні тонкощі, якими ділився зі мною Коман, я, звісно, в жодному підручнику не знайшов би.

Поступово я звик до навантажень, які так приголомшили мене спочатку, і навіть почав отримувати задоволення від тренувань. Не все, звісно, швидко засвоювалося, не все підходило до моєї особистої гри, але багато що з арсеналу техніко–тактичних хитрощів відклалося і згодом стало в пригоді. Навчив мене Коман і тому, як бити пенальті.

У дублі я відіграв майже три сезони. Звичайно, дуже хотілося надягти футболку основного складу, але в той час у «Динамо» грали дуже сильні футболісти — Бишовець, Хмельницький, Ана­толій Пузач, Володимир Они­щенко, Мунтян.

Під час мого перебування в дублі старшим тренером «Динамо» був Віктор Олександрович Маслов. Я завжди з особливою теплотою згадую цю людину — легендарну особистість у нашому футболі.

За словами Комана, Віктор Олександрович вважав, що в мене підходяща для футболу статура — довгі ноги, вузький таз, міцні подовжені м’язи. Йому подобалося, що під час бігу я не втрачаю, а навпаки — набираю швидкість.

З ім’ям Віктора Олександровича пов’язаний карколомний злет київського «Динамо»: тричі поспіль команда перемагала в чемпіонаті СРСР, двічі ставала срібним призером і ще двічі — володарем Кубка СРСР. Зрозуміло, я вважав його богом.

Запам’ятався гострий погляд маленьких, трішки примружених очей, доброзичлива, але з лукавинкою посмішка... Динамівці любовно називали його Дідом. Він був для футболістів батьком рідним і старшим товаришем, але міг іноді гаркнути й пригрозити міцним російським слівцем. Та футболісти знали, що за зовнішньою грубістю й удаваною простотою Діда криється велика любов до футболу і гравців...

У той час модними були розмови про психологічну підготовку футболістів. Згадуючи якісь деталі з життя команди, я розумію, що для Маслова в цьому питанні не було дрібниць. Наприклад, перед кожною календарною грою усі хлопці збиралися ввечері в їдальні за чаєм із варенням. Пити чай було не обов’язково, але збиралися всі. Я в такі вечори ховався кудись у куток, аби не особливо впадати у вічі старшим товаришам по команді й самому Маслову. За чаєм виникала задушевна розмова, і було помічено: якщо розмова проходила цікаво, жваво, з гумором, то наступного дня команда матч вигравала. Дід отой чай із варенням відносив до питань психологічної підготовки й розвантаження нервової системи футболіста...

Хоч як гірко згадувати, але відхід видатного радянського тренера з «Динамо» був досить сумним. Сталося це за рік до чемпіонату світу в Мексиці 1970 року, де збірна СРСР із п’ятьма киянами у складі дійшла лише до чвертьфіналу. «Мексиканці» були незадоволені собою, своєю грою. Вони повернулися з ЧС фізично й морально виснаженими. Але Маслов продовжував вірити ветеранам і вперто ставив їх в основний склад, хоча багато хто з моїх товаришів по дублю були готові замінити «мексиканців».

У колективі намітився розкол, дисципліна різко впала, і старший тренер уже не завжди контролював перебіг подій. Після чергової поразки — 24 вересня 1970 року у Москві в матчі з ЦСКА (0:1) — Віктора Олександровича увільнили від обов’язків старшого тренера київського «Динамо». Й одразу київські репортери, які невпинно оспівували його в пору перемог, накинулися на Маслова–невдаху. Скільки я не намагався, так і не збагнув, у чому ж конкретно звинувачують Маслова? Усе хороше, що прийшло від нього, було миттєво забуто.

Після звільнення Маслова вже наступного сезону динамівці знову стали чемпіонами країни. І цього разу в потоці нестримних схвальних статей ніхто так і не згадав легендарного Діда...

Усі дифірамби з приводу перемоги 1971 року дісталися новому старшому тренеру команди Олександру Севидову. Хотів би відзначити глибоку людську порядність нового наставника, який у свій зірковий час, коли його ім’я гриміло по всій країні, і насамперед в Україні, із вдячністю згадав свого попередника: «Сьогодні радість перемоги з повним правом має розділити з нами Віктор Маслов, із чиїм ім’ям пов’язані гучні перемоги «Динамо» в 60–х роках. Віктор Олександрович залишив нам блискучий спадок, приніс у команду культуру гри, творче ставлення до справи всіх без винятку футболістів...»

Я, ще гравець дублюючого складу, чудово усвідомлював вагомий спадок Діда, і водночас із заздрістю дивився на колег з основного складу, які отримували чемпіонські нагороди. Я рвався в бій і відчував, що зміг би не гірше за інших принести користь команді, мріючи про таку саму чемпіонську медаль. Але так склалося, що свою першу нагороду у великому футболі я отримав не за успіхи у внутрішньому чемпіонаті, а на Олімпійських іграх.

Далі буде.

ОЦІНКА

Зі спогадів тренера Михайла Комана:

— Уперше я побачив Блохіна під час матчу юнацької команди «Динамо». Йому було тоді років 15–16. Він вирізнявся серед однолітків високою швидкістю, націленістю на ворота суперника. Ще хлопчаком він створював багато небезпечних моментів і забивав голи.

І все–таки деякі тренери стверджували, що бійцівських якостей хлопцеві не вистачає, і зрештою з нього не вийде класний футболіст. Адже він уникав силової боротьби, а це деякі спеціалісти кваліфікували як боягузтво.

Пам’ятаю, Блохін не любив, та, мабуть, і не вмів вести єдиноборство із захисниками. Зате в нього були інші яскраві якості — найперше швидкість, плюс до цього відмінна координація, сильний удар зліва, чудове бачення поля і, я б сказав, уміння мислити на швидкості. Не кожному це дано.