Тут що не двір — то міні–фортеця

Ординцям — не по зубах

Місцевість, обрана невідомими будівничими для спорудження в середині ХVІІ століття Раковецького замку, мала безліч оборонних переваг перед нападниками. Розташування біля скелястого урвища робило його неприступним зі сторони Дністра, а наявність невичерпного підземного джерела вирішувала проблему, що в ті часи, зазвичай, найбільше дошкуляла оточеним оборонцям. Напевне, саме доступ до питної води переважив одну суттєву ландшафтну ваду — на південному сході й тепер височіє пагорб, з якого замкову територію видно, як на долоні. Хоча вершникам–бусурманам, котрі тоді найчастіше загрожували польській короні, ця вигода мало що давала, позаяк артилерію вони майже не використовували, а стріли на такій відстані втрачали вбивчу силу. До того ж, сусідство з пагорбом зодчі зуміли використати на свою користь — тим шляхом швидше і легше можна було доставляти будматеріали для зведення стратегічного об’єкту. «Наші старожили переповідають почуту від своїх попередників розповідь про те, що возити камінь для замку доводилося по так високо піднятих дерев’яних настилах, що волам зав’язували очі, аби вони не боялися йти, — каже Іван Лонич. — Це була потужна оборонна споруда, яку оточували мури товщиною до двох мерів і висотою 9 метрів, на яких містилися два бойові яруси, а центральна вежа мала безліч бійниць для кругового обстрілу».

Спорудження замку завершилося в 1660–му під керівництвом галицького підчашого Домініка Бієневського. А вже через сім років об стіни раковецької твердині ординці вперше обламали зуби після кількох безуспішних штурмів. Про те, що тут лягла кістьми не одна сотня кінноти кримського хана, засвідчили розкопки в урочищі «Могилки», проведені польськими археологами ще в довоєнні часи. Тоді дослідники знайшли понад чотири десятки ординських могил із безліччю людських останків, зброї та прикрас, виготовлених східними майстрами. Щоправда, більш чисельним і краще озброєним полчищам турецького султана двічі впродовж 1672—1676 років вдавалося вдертися в замок, завдавши йому серйозних збитків. Через століття, тобто після першого поділу Речі Посполитої між Росією, Пруссією та Австрією, важливий оборонний пункт на Дністрі втратив військово–стратегічне значення і почав викори­стовуватися винятково в мирних цілях — для проживання та господарської діяльності. Йому вдалося встояти в круговерті історичних катаклізмів, допоки сюди не навідалася радянська влада.

Замок узяли колгоспники. Без бою

«Пам’ятаю, у післявоєнні роки, коли я був малим, то Раковецький замок мав ще пристойний вигляд, — стверджує відомий івано–франківський архітектор–реставратор Зеновій Соколовський. — Він, здається, став останньою спорудою такого профілю, зведеною на землях, які тепер входять до складу Івано–Франківщини. Це був добротний оборонний комплекс, але місцеві жителі багато що порозтягували звідти на паркани і підвали, бо розбирати мури–стіни нескладно. Недоступним для руйнівників залишається лише донжон — вежа посеред замку, яка колись виконувала роль останнього бастіону: згори до неї не доберешся, а знизу камінь не витягнеш, бо на голову впаде вся споруда».

Місцеві жителі, не заперечуючи своєї участі в руйнуванні історичного об’єкту, ініціаторами цих варварських дій себе не вважають. «Замок, мабуть, стояв би й нині, якби після війни не надійшла вказівка партійного керівництва розібрати його на господарські потреби, — переконує 78–річний Василь Кіндратюк. — Я живу неподалік, і все відбувалося на моїх очах. Більше того, відслуживши в армії, я кіньми возив звідси камінь для прокладання колгоспної дороги. Його навіть продавали в інші села району. Коли люди побачили, що замок руйнують за наказом зверху, то й собі почали тягнути додому залишки валів та споруд. Дехто такі паркани вивершив, що подвір’я стали схожі на невеликі фортеці».

Долю замку ледь не повторила і тутешня знакова сакральна споруда — капличка над цілющим джерелом. Коли її спорудили, ніхто із сучасних раковчан достеменно не знає, зате й тепер воду, що витікає з–під неї, п’є півсела, зокрема розташована на узвишші його «спрагла» частина. «То нам Господь Бог дає таку чисту і смачну воду, бо на обійстях багатьох наших односельців немає криниць — їх дуже глибоко треба копати, пробиваючись крізь камінь–пісковик, — пояснює пан Василь. — Переказують, що капличку колись давно над джерелом збудував майстер із родини Нагірних. За комуністів її хотіли також зруйнувати, але ми гуртом виступили проти. Тоді нас залишили в спокої. Мабуть, злякалися гніву народного, хоча в районі від десятків інших капличок і сліду не лишилося. Ми і церкву свою тоді відстояли».

Корінь роду Шухевичів

Що саме зупинило руйнівну руку тодішньої безбожної влади, наразі невідомо. Можливо, справді побоялися гонорових раковчан, зважаючи на те, що саме тут бере початок родовід безстрашного Головнокомандувача УПА генерал–хорунжого Романа Шухевича. Його прадід Осип народився в Раковці в далекому 1816 році. Після закінчення Львівської духовної семінарії він так завзято пропагував українську мову та національну ідею, що постійно наражався на утиски влади і вісім разів змушений був змінювати парафії, аж поки не осів у розташованому біля Городенки селі Тишківці, де в його сім’ї з’явився на світ син Володимир — майбутній знаменитий учений–етнограф, професор, дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка. А правнук Роман став однією з найвідоміших постатей національно–визвольної боротьби українців у ХХ столітті.

Знаний ще за княжих часів Раковець нині здрібнів до розмірів невеличкого села з населенням близько 800 осіб. Від колишньої слави тутешнього колгоспу–мільйонера «Прогрес», який гримів на всю округу, залишилися лише глухі відголоски, а від економічної могутності — ріжки та ніжки. До його руйнації доклалися свої ж таки односельці, котрі, скориставшись моментом у дев’яності роки, нажилися на колективних статках: розікрали, розграбували або знищили добротне майно, нажите спільними зусиллями, — гірше татарських орд.

Основне джерело виживання сучасних мешканців села — горезвісні сезонні заробітки, в пошуках яких раківчани щовесни розбредаються у всі кінці світу. «Якби в руках громади збереглася хоча б половина матеріальних цінностей, що залишилися від колгоспу, ми б навіть тепер знайшли інвесторів і розвинули виробництво, — бідкається сільський голова Іван Лонич. — А так лишається надія лише на милість природи, яка обдарувала нас унікальним Дністровським каньйоном. Його рекреаційні приваби, якими гріх не скористатися, додають оптимізму».