«Живе» життя

У своєму «Московському щоденнику» 1994—97–х років Катарина Венцль фіксує усе, що рухалося тієї веселої епохи з вітчизняних варягів у славістичні греки і назад. Наприклад, поет Лев Рубінштейн із валізою, який самотужки тягнув свої книжки за кордон. Або загадковий Микола, в якого авторка, приїхавши зі свого німецького далеку писати дисертацію, живе за сто доларів біля «Макдональдса». Як живе? Описуваний час був хоч голодний, зате душевний, коли з Літінституту вже відрахували Пєлєвіна і до влади ще не прийшов ректор Єсін, який до обіду заборонив продавати в буфеті горілку студентам. Зате неподалік завжди можна було придбати Сашу Соколова й Едуарда Лимонова. А повітря, повітря того часу, яке тоді вважалося духом свободи! Виявилось, це смердять підгнилі екзотичні фрукти на ятках. Летючі, звичайно, поєднання, але саме з них складається образ епохи. Хоча у «Московському щоденнику» маємо більш стійкі фігури часу: Прігов, що б’ється з Бренером, і сам Бренер у боксерських трусах, який стрибає на Красній площі під час акції «Єльцине, виходь!». Замість сантехніка у цьому абсурді в гості приходять художник Ануфрієв з письменником Пеперштейном і матом дублюють американський фільм про лесбійок. Що ще? Росія воює із Чечнею. Люди стурбовані, бояться терористичних актів. У крамницях катма кефіру, і тому рятує горілка. З тодішніх марок — «Демідов», «Товариш» і «Распутін». Не дивно, що «коли заходить поет Прігов, Микола спотикається і падає на нього», а «через деякий час телефонує Сорокін і повідомляє, що дзвонив у двері, але не додзвонився».

«Щоденник 2006—2011» філолога і германіста Олександра Маркіна теж грішить непозбутньою жагою «живого» життя. Його записи у Живому журналі — це перший у Росії мережевий щоденник, виданий окремою книжкою. Публічна розмова про особисте життя інтелектуала. По суті, скромні будні молодого вченого, що знемагає через любов не лише до літератури — то в Москві, то в Женеві. Утім література і любов до її ніжних героїв у автора неподільні: «Увечері допомагав знайомій швейцарці розбирати вірш Лермонтова про смерть поета, — нотує Маркін. — Я жваво уявляв собі маленького блідого Лермонтова з клаптиком паперу й олівчиком у змерзлих пальцях у кутку квартири на Мойці. Ось він присів навпочіпки біля ліжка, а на ліжку мертвий Пушкін, і підлога в кімнаті брудна, повз Лермонтова ходять люди у валянках і кожухах і Жуковський. Жуковський ніжно гладить Мішеленьку по кучерявій голові». Отже, неприкаяність, сексуальний голод, а тут ще в друга з’явилася вагітна дружина. З літератури — музей Шиллера, пасербиця дочки Гомфансталя, вулиця Гете. І русявий студент–англієць, що боязко посміхнувся в бібліотеці. «У Томаса Манна, коли він бачив блакитнооких блондинів, теж була ерекція, причому навіть у дуже похилому віці», — виправдовується автор, пропонуючи познайомитися з «іншою», маловідомою літературою нашого еклектичного часу.

У не менш строкатому романі Adibas Зази Бурчуладзе, написаного навздогін подіям серпня 2008 року, все виглядає, як несправжнє. Так само, власне, як реальність, у якій живе головний герой — яскравий представник золотої тбіліської молоді. Маленька несправжня війна, великі, але також підроблені груди чергової подружки. Ремарка на самому початку книжки попереджає, що її назва «Adibas» — це сурогат, імітація. На відміну від попередніх біографічних романів автора, герой його нової книжки мовить не лише про себе, любого, а й про того, хто його наразі кохає. На­приклад, Бобо, яка «пасту готує казково, і в іменах серіалу Lost не плутається, а смокче взагалі краще за всіх», або Ніна, про яку «хіба дізнаєшся, кому, коли і як саме вона давала». Кожна глава роману — це любовна історійка на тлі зро­стаючої тривоги, тож не дивно, що глави розподіляються на «мирні» та «воєнні». У «мирних» — суцільна екзотика, грузинські генерали братаються у шашличних з американськими, і місцевий двірник схожий на Бенісіо дель Торо в ролі доктора Гонзо. «Воєнні» глави не менш абсурдні — над містом мчать винищувачі, пальми біля міського басейну здригаються, а тбілісці у шезлонгах і бровою не моргнуть. І протягом сюжету поволі нагнітається згадана тривога, синкопована телевізійними випусками новин на ­кшталт «підрозділи російського війська вже просуваються набережною Кури». Іноді зображення на екрані мерехтить, і вже не знати, чи не чергову дезу впарюють населенню, немов у «Generation П» Пєлєвіна спритні політтехнологи.

Так само успішний і меткий у минулому фізик–теоретик Олександр Ілічевський написав роман про математика Максима Покровського, професора американського університету, який отримав медаль рівня Нобелівської премії та розчарувавсь у житті. Хай там як, але поки критики сперечаються — рафінований інтелектуал, а чи затятий графоман? — ми насолоджуємось черговою порцією «розумного» чтива. Тобто тексту з простим сюжетом, знайомими колізіями і майстерно виписаними деталями. З колізій тут — щоденне зіткнення зі світом, ну а деталі у готельному міні–барі в кожного свої. Стилістично усе виглядає так, якби Набоков узяв та й переїхав жити до «Острова Крим» Василя Аксьо­нова. Як наслідок цієї популярної механіки — кинуті робота і родина, і бозна–де, у горах Тянь–Шаню, нібито виявлений сенс життя. Ну а поміж тим — грандіозний загул хвилями ностальгійної пам’яті — від пляжів Сан–Франциско до кладовищ Білорусі. А ще божевільні друзі, обкурена подружка, випадкові заробітки і думки про те, що коли вже математика була потрібна для кайфу, то «хіба не можна було скористатися для насолоди слабкими наркотиками?» Словом, маємо фірмову карусель сибарита, у результаті якої нарешті виведено ідеальну формулу: «Щастя — це коли спочатку багато думаєш, а потім приїздиш на пляж, сідаєш на бережку, висмоктуєш півпінти Jameson і відкорковуєш пляшку Guiness’а». То для чого, спитаєте, уся ця свистопляска спитого математика в американській пустелі духу під Mighty ReArranger Роберта Планта? Виявляється, для відродження минулого за допомогою математики і генетики, тобто щоб підняти з могил рідних мерців і померклу славу поколінь.

Автор збірки оповідань і есе «У центрі океану» — відомий кінорежисер Олександр Сокуров — так само гребе до осердя «кінематографічної» суті буття. Зауважуючи все довкола пильним кіношним оком. Ось дівчина на ескалаторі, ось прикордонник на набережній. Запитав у ятці про дві варені кукурудзини, а взяв одну. Грошей не вистачило? Тут усе живе згідно з законами жанру, що мало нагадує «справжню» літературу. Скоріше, сценарії майбутніх фільмів. Одна із замальовок так і називається — «Кінематографічне оповідання». А інше озаглавлене як «Спроба візуальних слів», і точніше не скажеш. Надмірний лаконізм, скупа точність деталей. Іноді цей сюжетний пунктир має вигляд прикрого баласту на шляху до головного. До безпосередньої­ дії, діалогу, проговорювання свіжих істин. Автор розповідає свої сни, складаючи «російські» та «східні» елегії і створюючи щось на зразок закадрового левіафана. Цікавий також фінальний щоденник режисера і робочі зошити дев’яностих років. Коли вже був змонтований «Молох», і остаточно захопила Японія з роботою над фільмом «Дольче». Тут так само купа деталей і гостре око мемуариста. Фотографії на столі, батькові ордени, робота до ранку. І реалії раптом виструнчуються на втіху недремному автору: «Пішов на кухню. Заварив зеленого чаю. Чомусь додав гучності на радіоприймачі. Жіночий голос вкрадливо перераховував європейські імена. Пролунали також два відомих прізвища — Бергман, Антоніоні…» І слідом знову рішучий екскурс в історію кіно — вглиб процесу, до витоків думки. До центру океану приватного буття, як і було сказано у заголовку цієї незвичної книжки.