«Головне у спорудженні криївки — таємність i маскування»

Щоб не забували ціну української незалежності

Дорогу до справжньої криївки знають лише кілька місцевих мешканців. Але навіть знаючи дорогу, знайти криївку неможливо. Тепер вона — майже зруйнована. «В сорокові роки минулого століття там переховувалися троє хлопців, — продовжує пан Оршуляк. — Енкаведисти ніяк не могли знайти сховок. Повстанцям носила харчі одна родина з Унева. Про це випадково дитина з цієї сім’ї розповіла однокласникам. Так хлопців і розсекретили».

  У селі та поблизу нього вели запеклі бої. На згадку про один iз них на горі неподалік мона­стиря встановлено хрест. Це був переможний бій 30 вересня 1944 року куреня УПА «Сіроманці» під командуванням сотника Карпенка (Яструба) з більшовиками. Саме поблизу хреста і заховалася сучасна криївка. Побачити її без додаткової підказки теж важко.

  «Спочатку зробили міцний металевий каркас,—продовжує пан Богдан. — Далі оббили його шифером та обмотали поліетиленом. Насипали зверху дві машини землі і замаскували». Вся земля засіяна тією ж травою, яка росте навколо. Біля входу росте велике дерево, яке і маскує вхід у криївку. Є лише маленький недолік — пластмасова труба, що стирчить iз землі. «Її ми також заховаємо, — усміхається Богдан Оршуляк. — Повстанці для вентиляції використовували пеньки дерев, тож коли знайдеться підходящий, труби видно вже не буде».

  Усередині криївка оббита сосновими дошками. Тут стоять двоповерхове березове ліжко, маленький стіл, гасова лампа, ікона, уламок дзеркала, старий станок для гоління та два кожухи, щоб грітися взимку. Тепер сюди водитимуть екскурсії, щоб люди не забували про страшний час боротьби за українську назалежність.

До 1945 року упівці не ховалися під землю

— Криївки як зразок пов­станської архітектури — це унікальні речі, — розповідає «УМ» директор Національного музею «Тюрма на Лонцького», відомий львівський історик Руслан Забілий. — Але з кожним роком їх залишається все менше, тому історична наука багато чого втрачає. Не слід забувати і про чорних археологів, які полюють за тими речами, що заховані в криївках. Вони, мабуть, цінуються на чорному ринку, але у вітчизняних музеях украй мало автентичних експонатів iз криївок. Хоча я бачив кілька таких речей. До прикладу, повстанські кухлики, що були зроблені з гільзи від снаряду з викарбуваним тризубцем на ньому, унікальна зброя з мистецьки обробленими дерев’яними частинами. Багато повстанців, переховуючись, вчилися робити унікальні речі. Підпілля навіть видавало свої підручники з історії України.

— І де ж друкували ті підручники?

— Також під землею. Тому часто помилково називаємо криївками бункери — господарські будівлі, підпільні друкарні, зброярні, де ремонтували зброю і зберігали боєприпаси, чи місця, де зберігали одяг або харчі. До речі, існували спеціальні інструкції щодо збереження продуктів. Наприклад, м’ясо солили чи в’ялили і зберігали в дубових бочках. Тільки ця деревина є стійкою до вологості, не виділяє смоли і має консервуючу дію. Найвищий розвиток криївки отримали в 1945 році, до цього часу упівці не ховалися під землю. До сховків повстанців «загнала» радянська влада. А в 43–му році, особливо на Волині, мережа забезпечення працювала найкраще. Тут повстанці побудували дуже багато об’єктів матеріально–технічного призначення. Саме тоді повстанці мали навіть ковбасу, виготовлену суто для своїх потреб, буженину тощо. Все це зберігали в підземних сховках.

— Як будували криївки?

— Головне у спорудженні криївки — таємність та маскування. Кожна криївка — унікальна, немає двох однакових чи якогось стандарту в будівництві схованок. Вони були різні: викопні та підкопні, розташовувалися в полі, лісі, каменоломнях, печерах чи в домашніх господарствах. Їх робили майстри, самі повстанці чи селяни на замовлення упівців. А на Волині свого часу існували окремі інженерні підрозділи повстанців — чоти, які займалися винятково будівництвом криївок.

На Тернопільщині, де зде­­­б­ільшого рівнинна місцевість, повстанці робили криївки серед поля. Їх викопували лише вночі і, наскільки це було можливо, у тиші. Якщо хтось із місцевих мешканців дізнавався про те, що копають криївку, місце полишали назавжди.

Для початку акуратно знімали верхній шар ґрунту. Це робили дуже обережно, адже його треба було потім по­класти на те ж місце. Кущі, квіти і навіть трава були такими ж, як і навколо. Ніщо не повинно було видати схованку. Поруч майбутньої криївки намагалися зайвий раз не ходити, щоб не витоптати траву. А викопану землю запаковували у мішки та виносили за кількасот метрів і ховали. Всередині, якщо була така можливість, криївку оббивали деревиною. Її доставляли особливим способом. В одному місці спилювали не більше одного дерева, щоб зайвий раз не привертати увагу. Розпилюючи деревину, пилку обгортали тканиною, щоб місцеві мешканці не чули шуму інструментів.

Жити в криївці могла лише морально сильна людина

— Скільки часу повстанці зазвичай жили під землею?

— Три, чотири, п’ять місяців. Переважно проводили у сховках усю зиму. Виходили подихати свіжим повітрям лише вночі, і то тільки коли на дворі була хурделиця, щоб сніг замітав сліди. Жити в таких умовах було вкрай важко. Вологість, темрява, задуха і замкнений простір могла витримати лише морально сильна людина. Ще важче у криївках жилося жінкам. Виходячи весною зі сховку, молоді люди, а середній вік повстанців становив 20—35 років, уже були хворі на авітаміноз, ревматизм, бронхіт чи туберкульоз, мали землистий колір шкіри. Від здорового рум’янцю не залишалось і сліду. Не кажучи вже про зір, який за кілька місяців напівтемряви псувався. Було чимало випадків, коли, виходячи на свіже повітря, повстанці зомлівали.

Живучи у криївці, упівці мали попіклуватися і про санітарні умови, тому відходи життєдіяльності виводили спеціальними жолобами, разом iз підземними водами. Якщо була можливість, то криївку будували поблизу джерела, таким чином у ній завжди була чиста вода та можливість виводити продукти життєдіяльності. Про це знали і в НКВС, під час своїх облав енкавеесiвцi брали воду на аналіз у різних місцях уздовж русла річки. Якщо у воді виявляли сечу чи залишки їжі, то це звужувало коло пошуку криївки.

— НКВС витратив чимало ресурсів, щоб знищити криївки і повстанський рух?

— Дуже багато. Наскільки мистецьки повстанці маскувалися, так само мистецьки агенти спецслужб їх ловили. У Харкові була навіть спеціальна школа, де агентів НКВС навчали всім «хитрощам професії»: маскуванню, місцевим діалектам чи вербуванню нових співробітників. Для знищення повстанського руху на Західній Україні навіть був розроблений спеціальний нервово–паралітичний газ — «нептун». Використовували його для того, щоб узяти повстанців живими. Газ запускали у криївки, а рідиною «нептун» отруювали воду чи продукти.

Знаючи про можливі засідки, повстанці ніколи не виходили з криївок без нагальної потреби. Восени призначали час та місце зустрічі. Їх називали «мертвими пунктами». «Мертвими», тому що зв’язкові ніколи не зустрічалися на таких пунктах особисто, а лише передавали і забирали інформацію в підготовлених місцях. Саме таким чином командири віддавали накази та розпорядження. Заради безпеки до «мертвих пунктів» ніколи не ходили одною і тією ж дорогою. А йдучи, навіть намагалися не ламати гілок на деревах. Крім ретельно прокладеного маршруту, зв’язковi мали при собі перець чи бензин, щоб пошукові собаки не могли взяти слід.

— Чи був у повстанців шанс утекти з криївки, якщо її виявляли енкавеесiвцi?

— Бувало різне. Криївки траплялися двоповерхові й навіть триповерхові. Багато з них мали по кілька виходів. Якщо НКВС не заблоковувало всі виходи, то повстанці тікали, в іншому випадку — відбивалися. Був навіть випадок, коли один повстанець відбився і вирвався з оточення, хоча всі його товариші загинули. А він 9 годин кидав у противника гранати. На жаль, така війна не минула без наслідків, повстанець iз часом збожеволів.