Небезпечні хвилі кочубеївщини

Синдром «кочубеївщини», «кочубейства» з’явився вже після Богдана Хмельницького, який у 1654 році уклав iз Московією невигідну угоду, котра відтак відкрила шлюзи не лише зросійщенню. За словами Юрія Шевельова, Переяслав політично і військово «став початком поразки тому, що різні українські кола втягали Москву в Україну, намагаючись використати її проти своїх внутрішніх ворогів». Саме у 1954 році — до 300–літнього ювілею Переяславської угоди — всесвітньо відомий український учений iз Харкова написав у діаспорі статтю «Москва, Маросєйка», у котрій визначив: «три страшні вороги українського відродження — Москва, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини», шкода, «живуть і сьогодні».

Три стовпи сучасної розвинутої нацiї

Після опублікування цієї статті минуло більше 50 років, а кочубеївщина, модернізувавшись, і в ХХI сторіччі заважає державотворенню та становленню нації. У добу невідворотних глобалізаційних, інте­граційних процесів та протистоянь ослаблених націй зоднорідненню, втраті своєї національної ідентичності чомусь не керуємося мудрістю Шевельова, цього видатного українця, про те, що «всякий здоровий рух хоче набрати рис універсалізму, питання тільки в тому, щоб заради цього не пожертвувати своїм власним» чи то національним розвитком, чи державним суверенітетом народу — його економікою, питомою мовою, культурними традиціями тощо. Тому замість боротьби за долю України, її національну ідею настало, за Ліною Костенко — «велике мискоборство», яке нині підсилюється залученням до внутрішніх міжпартійних чвар різних закордонних, не завжди дружніх, зате потужних сил.

Не хотілося повторення помилок минулого, зокрема, що «бій під Полтавою Петрові виграли українські Кочубеї». Вони тоді не тільки змусили «Мазепу до суворої конспірації, що не дало йому змоги військово підготуватися», а й «відгородили Україну від Заходу», тому проґавили нову «технічно–світську революцію, яка вплинула на російську культуру, церковну сторону, а... українська залишилася на старому місці. Так вона стала старомодною». Сьогоднішні кочубеї не лише заважають поставити пам’ятник Іванові Мазепі в Полтаві (до речі, саме депутати від БЮТ), а і збурюють у країні партійні цунамі, котрі можуть, не допусти Господи, затягнути Україну у смертельний вир. Прикро, що партійні кочубеї більше знаються на рейдерських атаках, фінансових махінаціях, корупції, офшорних зонах, аніж на культурі, нанотехнологіях, колайдерах чи повчальних главах історії України. Однак незнання ніколи і нікого ще не звільняло від відповідальності за скоєне, але спричиняє трагедію, коли знищується духовне і національне відродження. Як зауважувалося в однiй iз передач радіо «Свобода», «Юлія Тимошенко, на жаль, знала вона про те (йдеться про синдром кочубейства. — С.В.) чи ні, читала вона цю главу української історії чи ні, але стала жертвою саме цього синдрому». Тому знання, думання та одухотворені, творчі дії — конче потрібні всім, а провідникам нації — передусім.

Нині буцімто знають усі: в ослабленій Україні, яку колишні поневолювачі намагаються і далі розшматовувати, партією влади є Партія регіонів. Проте чомусь мало хто глибоко задумується над тим, як у сильній єдиній Німеччині досі немає Партії земель? Чому в нас немає хоча б за назвою всеукраїнських ідеологічно–концептуальних партій? Є партія «За Україну», «Україно, вперед!», але про яку Україну йдеться? — російську вже збудовано. Рветься до влади «Фронт змін», але, власне, яких змін, чиїх і де, бо концепція змін не соціалізована; кричать «Захисники Батьківщини» — батьківщини кого? чого? І таке інше. Після запізнілого оприлюднення в ЗМІ умов укладеного газового договору, що його самовільно, не маючи на те повноважень, усупереч національним інтересам, особисто, а значить, злочинно підписала лідерка «Батьківщини» Тимошенко в Москві 19 січня 2009 року з Путіним, нарешті люди зрозуміли, що він — непосильний для України та її соціальну, гуманітарну політику не підсилюватиме. Проте досі не усвідомили, що у такий спосіб вона не лише зрадила національні інтереси, утаїла, за достовірними даними тимчасової слідчої комісії ВР, сутність договору і свій борг — не Батьківщини ж — перед Москвою, помогла їй усунути небажаного Президента України, а і приховала основний мотив скоєного. Адже відтак — маніакально намагалася за рахунок отриманих за кордоном бонусів, обману власного народу посісти найвищу державну посаду. Однак чомусь лише пенсіонер із Хмельницького О. Іщенко виокремив втрату духовно–морального лідера нації та спромігся публічно написати: «тимошенківщина і кочубеївщина за походженням, як рідні сестри».

Мають рацію автори, котрі вважають, що більшість наших проблем існує лише через те, що значній частині народу, в тому числі так званій еліті суспільства, бракує трьох стовпів сучасної розвинутої нації: національної ідеї, високої культури і здорової моралі. Інакше не мали б проблем iз некорисними і навіть небезпечними для суспільства політиками і бізнесменами, із зубожінням більшої частини населення, з Московським патріархатом, «Русским миром». Але у нас така ж тоталітарна, безідейна опозиція, як і влада. Чи може еліта, що справді любить свою Батьківщину, егоїстично, спекулюючи не лише таїною змісту укладеного договору з чужою країною, а і списком своїх хвороб, чинити світовий фетиш, передвиборний піар, нищити українське відродження, сіяти недовіру до нього, до новоствореної держави? Чому запрошуємо з інших країв чи то лікарів для опозиціонерів, чи то духовників для високих урядовців? А інтелектуали «надоригінальними думками» влаштовують епатаж, легко віддаючи чужим країнам «частини території» України чи обґрунтовують галицьку федерацію.

Соцiум не довiряє владi

Набила суспільству оскому інформація, що теперішня опозиція не довіряє чинній тоталітарній владі. Недовіра до влади характерна для всіх цивілізованих і не дуже країн. Дивує інше. Досі, приміром, не оприлюднені мотиви дивовижної згоди БЮТ і Партії регіонів, досягнутої у ВР щодо вибору Президента України в парламенті. Не в Північній Кореї це було і народ пам’ятає, як ці дві політичні сили за обопільною згодою, нахабно нехтуючи громадською думкою, домовилися позбавити суспільний загал його конституційного права вибирати на найвищу державну посаду національного лідера. Тобто хотіли автократично узаконити вибори Президента не народом, а парламентськими «більшовиками» домовленого партійного висуванця. Опозиція нині волає про зрадництво Партії регіонів, про небезпеку чесного і демократичного волевиявлення після заборони подвійного балотування (за партійними списками і на мажоритарних округах), критикує прийнятий закон про вибори. Соціум теж тим переймається, але він не розуміє велику одностайність, виявлену провладними і буцімто опозиційними нардепами під час голосування за прийняття цього закону. Про виборців укотре було забуто, а політики раптом спільно актуалізували одне суспільно «важливе» питання: як зберегти свої доходні місця у ВР.

Скаржимося, що в Україні соціум нікому не довіряє. Правда, у нас не діє чинник довіри, консолідації нації як соціальний капітал. Але ж хіба не самі цю недовіру породили і цей капітал розтринькали? Чи можна вірити людині, що її побили і вона голодує, що вона хвора і хоче лікуватися, якщо нею безперервно оголошувалися і вихвалялися вигоди газового договору, укладеного в 2009 році в Москві? З іншого боку, чи можна вірити урядовцям, котрі заперечують побиття та голодування, якщо вони публічно не перестають рекламувати позитиви Харківських домовленостей? Адже ніде так виразно не проглядається зрадництво заради партійної доцільності і поза громадською думкою, як при підписанні цих домовленостей, за якими продовжено термін перебування в Україні військ чужої держави. Поспіхом їх уклавши, «регіонали» позбавили себе вагомих аргументів не лише в подальших перемовинах із Росією щодо зниження ціни на газ, а й стосовно довіри до їхнього ж твердження, що такі кроки були буцімто вимушені та приречені договором Ю. Тимошенко з В. Путіним. Однак правда, вочевидь, така, що в мотивах самопроголошених патріотів немає української державницької ідеї, національних цінностей та інтересiв. Емісари «клубу Немирі» в Європу їдуть не задля пропагування Євро–2012, не для пришвидшення прийняття України в Асоціацію європейських держав, а навпаки. Виходить, що сутність нинішньої кочубеївщини не тільки в запрошенні чужинців для «знищення внутрішніх ворогів», жертва більша: «хай гине Україна, аби гуляла ТигрЮля». Як не парадоксально, в цьому єдиному пориві з’єдналися урядові голоси і Росії, і канцлера Німеччини, які теж грають антиукраїнську роль за сценарієм, не ними написаним.

Чи не жертва ти ТиМошенства?

За обставин, коли одна персона, навіть із небувалим досі, за Ю. Щербаком, коефіцієнтом інтелекту (IQ), трясе Україною, Європою і світом, варто хоча б трішки задуматися кожному, а відтак запитати самого себе і ближнього: «Чи не жертва ти ТиМошенства?» Паче того. Чи не стала вся нація жертвою сучасної кочубеївщини, коли денно і нощно останні вісті починаються з інформаційного шумовиння про українську «Матір Терезу», про те, що на тілі буцімто носія морально–духовної чистоти, патріотизму і цифрового мислення з’явилися плями? Спочатку «гениальные мальчики» з її партії інтенсивно спекулювали їхньою невідомою природою, а нині — відбитком небувалих нібито досі катувань.

Хто проти здоров’я Тимошенко? Дай, Боже, їй, як кажуть наші сябри, моцної спини і хребта, як у Амурського тигра. Юлії Володимирівні буде легше, Україні перед Заходом теж, але не чисельному загалу хворих українських в’язнів. Коли аналізувати великі газетні шпальти, виступи в електронних ЗМІ кочубеїв від розгублено–залишкової опозиції, на вулицях перед дорогими прихильниками, судами, тюрмами, то розумієш: не та соціальна «несправедливість» турбує нині бютівців. Найбільше зло, що буцімто є в Україні (ним сучасні кочубеї щоденно зомбують пересічних): чому ВОНА в тюрмі, а Ющенко ще на волі? На цей раз відповім словами вчительки історії Луцької гімназії №14 Лесі Бондарук, яка була близько знайома з багатьма відомими учасниками національно–визвольного руху, але її криваві рани, як інших політв’язнів кадебістських катівень, ніхто по ТБ не показував. Та не задля піару вони боролися, а за волю України. «Відкриття Інституту національної пам’яті роками гальмувалося Ю. Тимошенко та її урядом, бо це був проект Ющенка й тут також відбувалися політичні торги. І в тому, що сьогодні наша держава скочується в тоталітаризм, є провина попередніх політиків через їхню нерішучість в обстоюванні національних інтересів. Але Ющенко поки єдиний з українських президентів, та й узагалі політиків високого рангу, хто побував у Сандармосі й на Соловках і вшанував пам’ять українців, які там загинули» («День», 20—21 квітня 2012 р.—С.22). Додам, він також єдиний, котрий запросив Патріарха Константинопольського Варфоломія в Київ, поїхав у Грузію, коли там у крові топили відродження її державності, запалив всеукраїнську Свічку народної пам’яті за невинно убієнними штучним Голодомором дітьми і жінками. А Тимошенко очікувала хитромудрою паузою, а відтак підхихикувала (?) разом з Путіним над отруєним Президентом.

Я не відбілюю Ющенка. Але є очевидним: те, що він робив задля національного відродження, історичної пам’яті українського народу, не знаходило позитивного відгуку ні в фіналістів останніх президентських виборів, ні в їх зарубіжних друзів, підтримкою котрих кожен із претендентів хотів один проти одного скористатися. У цьому контексті будьмо чесними, а не лукавмо, хитро вишукуючи причини небувало великого відсотку «противсіхівського» голосування. Тут, як кажуть, двоє на один копил. І заангажованим політологам, соціологам, журналістам, письменникам не треба мудрувати, спекулюючи «більшим» чи «меншим» злом. Справді, невже ж досі не ясно, що це була реакція свідомої національної інтелігенції на комплекс сучасної кочубеївщини, коли, здавалось, новітні мазепівці, не самозвані січові стрільці, справжні борці за волю вже були поруч, на Майдані. Проте інтелектуали копнули глибше і зрозуміли: проблема не тільки в тім, що з Майдану не прийшов «апостол правди і науки», а в масі своїй українство не готове його спізнати. Ми далі, як дорікав Франко, дрібні і не приготовані. Це був протест проти нашої регіональної провінційності, кочубеївщини, що вже були в нашій історії та змусили нас спілкувалися із Заходом «через новозасноване вікно в Європу, а радше пролаз — Санперербурх, а не через Київ». Тобто, це виступ проти ідей новітньої кочубеївщини як несамодостатньої національної політики: разом iз Росією в НАТО, через Митний союз до ЄС, православні українці — в «русский мир», без старшого брата ні кроку. З іншого боку, — протест проти неєвропейських нескінченних демонстрацій нових мод, чвар та набридлого перманентного монологу перед народом, що дедалі більше зубожіє. Зрештою, це реакція суспільного загалу на щедрі обіцянки економічного, науково–технічного «прориву», дешевого цукру, м’яса, ліків, контрактної армії і всяких інших небилиць.

Дефiцит стратегiї i профiцит марнославства

І вже суцільною кочубеївщиною тхне від спекуляції Голодомором 1932—33 років на вигоду північному сусідові. Буцімто народ, його кров, сльози не пам’ятають: був цей страшний мор геноцидом чи ні. Чи не є фарисейством і блюзнірством твердити зворотне перед європейськими парламентаріями після того, як цю зловмисно створену трагедію справедливо і чесно визнали геноцидом більше десяти держав світу? А ви, сучасні кочубеї, досі «доносите» на Голодомор, на Биківню, на мертвих, невинно убієнних. З іншого боку, дедалі витонченішими стають доноси на живих і ненароджених, на «неєвропейськість» України, заклики до бойкоту Євро–2012. Ця обопільна лицемірна підступність викликана внутрішньою боротьбою, скажімо, не тільки донецького і дніпропетровського кланів, їх звертаннями по допомогу чи прихильність до різних зарубіжних сил. Додатково серйозну небезпеку становить те, що спільними елементами в тих зверненнях, закликах, як і реакції на них, домінантними є певні етнічні суб’єкти, що повсюдно генерують ненависть до всього українського, окрім, зрозуміло, природних матеріальних (земельних, лісових, мінеральних, водних тощо) ресурсів та нематеріальних активів; особливо ненависні їм національні ідеї та візії соціально–економічного, духовно–інтелектуального і етнокультурного відродження. Із українців у зарубіжному, особливо в російському, кінематографі перманентно творяться суцільно негативні образи (злодіїв, колаборантів, убивців, повій), останнє «досягнення» — це буцімто «матч смерті» між футболістами київського «Динамо» і солдатами нацистської Німеччини.

Водночас ніхто досі не спромігся навіть пунктирно окреслити дефініцію національної ідеї, орієнтири нашого сталого поступу і тяглості державності, допомогти ослабленій нації вибудувати алгоритм України як соборної, української, гідної людини і нації держави. Не знаю чи вас, а мене ображає, коли Україні різні закордонні ментори диктують, хто має очолити закриті (?) партійні списки на виборах до ВР. «Мене ображає, коли негативно оцінюється те, що дуже часто нам належить», — заявив В. Ющенко як керівник Інституту «Стратегічні ініціативи» на презентації проекту «Колекція свободи», яку зібрав Інститут Джорджа Буша. Президент України впевнений, що зараз найважливіше, аби не схибити і не звернути зі стратегічного шляху євроінтеграції. «Переконаний, що ми у цих складних обставинах зможемо знайти власну національну відповідь — як упоратись із цими викликами, як не потрапити під брехливі, легкі рецепти, у тому числі у зовнішній політиці» («УМ», 17 травня). На жаль, нині на внутрішньому і зовнішньому напрямах політики нема харизматичних, довірливих особистостей–державників. Переживаємо дефіцит стратегій розвитку України та профіцит марнославства, кочубеївщини як ходового робочого інструментарію опозиції та чинного уряду.

Кочубеївщина завжди виявляється в зраді особи, лідера, але вона не життєздатна в середовищі національно–патріотичних, духовно–інтелектуальних, моральних вартостей. Тому ті загальнолюдські цінності мають бути не фарисейськими, не камуфляжно–піарними для засланих патріотів, котрі своїми портретами завчасно вже почали заполонювати бігборди в селах і містах, а внутрішньо притаманними та домінантними для справді народних обранців. Нині для України найважливіше: щоб зло кочубеївщини не зашкодило рухові українства як вільних людей вільної спільноти в новітньому брюссельському євроінтеграційному напрямі — чи то економічному, культурному, а найголовніше, безпековому! Україні, щоб вижити, потрібно реалізувати концепції не тільки сталості (Ріо+20), а й тяглості розвитку в контексті збереження національної ідентичності за умов подвійної глобалізації: невідворотної, світової як цивілізаційного світового явища та більш небезпечної — імперсько–залишкової, яка особливо зросійщує не лише окремі регіони України, а і заохочує кочубейство. Потрібна нова філософія буття з соціогуманістичним акцентом на бінарний захист і людини, і ослабленої нації, на червонокнижний захист (аналогічно з захистом зникаючих видів фауни і флори) її питомої мови, культури, економіки; на зелений дизайн ренесансу державності, яку віками нищили окупанти. Працюймо разом на добробут України, її національну ідею, спираючись на свої сили і власні ресурси, не відкидаючи позитивний досвід світового співтовариства. Це чи не основні ліки від фатального синдрому кочубеївщини і заходи розвитку самодостатньої та ексклюзивної держави — Україна.

Степан ВОВКАНИЧ,
доктор економiчних наук

Львiв