Як його не любити

Друкуватися авторка цієї київської містерії почала в Росії наприкінці 80–х років, до Літературного інституту її не прийняли, тому пішла в андеграунд, публікуючись у маргінальних виданнях на кшталт «Мітіного журналу». Чому не прийняли? Не було, мовляв, «больової точки», яка полягала у тому, як згодом роз’яснила сама письменниця, що «автор має пройти каторгу, побиття і зґвалтування у страшному перед­місті».

Згаданим «передмістям» на шляху до центру урбаністичної літератури стало місто–герой Київ. Хай там як, але столиця УРСР залишається для авторки «Весни на Місяці» провінційним південним містом. Пріснопам’ятна «південноросійська школа» відгукується у писаннях Кiсiної з імперським душком — і стилістично, і психологічно, і душевно.

Отже, Київ у романі — міфологічне місто, якому так пасують застійні 70–ті роки, про які, власне, i йдеться у черговому твориві колишньої киянки, котра тепер мешкає в Берліні. Саме на цей час припадають роки зростання її героїні у махровій атмосфері бровастої епохи, яку в біографічній «Весні на Місяці», чесно кажучи, важкувато ідентифікувати. Насамперед через те, що героїня твору, перебуваючи в порі підліткового інфантилізму, вигадує свій власний міський всесвіт, ознаки якого, утiм, нескладно відшукати в решти авторів як класичного, так і сучасного зразка. При цьому можна, звичайно, згадати про архаїку жанру на кшталт «Щоденників Адріана Моула» С’ю Таунсенд і «Покоління Ікс» Дугласа Коупленда, ідентифікуючи витоки авторової інфантильності, але тут коріння трохи іншого ідеологічного порядку. «Які у них, у нас спільні ознаки? — запитує авторка. — Мова про ідеалізм радянського розливу. Адже герої цього тексту — наївні ідеалісти, лунатики, канатохідці». Які, додамо, свого часу, тобто після розвалу СРСР, затято шукали зникаючі предмети радянського побуту в рубриках своїх журналів на кшталт «Столиці», а нині, подорослішавши, пишуть сумні утопії на зразок «Бібліотекаря» чи «Списаних».

Загалом «Весна на Місяці» — це чудова суміш сатири і гумору в стилі Каті Метелиці й Марусі Клімової з ніжною скрупульозністю Бруно Шульца, коли мова заходить про педофілію. Вчувається також Булгаков з Ільфом і Петровим, коли авторці треба додати комунальної міфології, і тоді «в горлі унітазу гуркотіла магматична лава і співали несправні труби»; і міфологічний Прігов, коли слід містифікувати реальність, і вже Москву атакують гігантські змії, недобиті в булгаковських «Рокових яйцях», а героїні Кісіної ввижаються двоголові чоловіки і волохаті жінки в богадільнях нашої з вами радянської літературної батьківщини. Чимало, зiзнатися, також «національного» шарму. «Під пліснявою кокетства, — значить героїня цієї містерії, — ховалась білогвардійська романтика, червоні шаровари музейних гетьманів приховували внутрішнє зяяння, а тіні гоголівських бурсаків, усіма забуті, швендяли пустирищами, марно намагаючись знайти історії, з яких вони випали». Хоч сама авторка не від того, аби кокетливо зауважити: «Усю цю середземноморщину заносив сюди невідь який вітер». Насправді ж відомо, який саме, коли згадаємо курортного Чехова з його щоденниковим «доїхав до Харкова, нарешті південь».

У строкатих главках «Весни на Місяці» — про школу, сусідів, онаніста над Дніпром і сеанси спіритизму з божевільною подружкою — настільки все поетизовано, що без московського концептуалізму тут явно не обійшлося. І та сама героїня «поетично» вважає, що «світ круглий і лункий, як м’яч, а бідність, самотність, старість і незнайомі злочинні чоловіки з кишенями, повними льодяників, про яких говорять дорослі, — лише засіб для нашого виховання». Тож не дивно, що авторку цієї незвичної книжки про такий звичний, чи пак радянський, Київ, у якому тато мріє поставити в цирку «Гамлета» для слонів, а мама «українською розмовляє з помилками, але дуже старається», зазвичай зараховують до покоління перших радянських постмодерністів. Сама вона так значить iз цього приводу: «Місяць — це Радянський Союз — терра інкогніта, яка сприймається з дистанцією, притаманною недосвідченому поетичному агенту».

«Як тебе не любити, Києве, мій», — звучить в офіційній музичній візитці нашої столиці. Авторка «Весни на Місяці» знає — як саме, адже її роман навіть не про Київ, «який ми втратили», а про темний бік його «місячної» природи російського зразка. Яку можна полюбити хіба що в страшному сні, тобто у радянському дитинстві.