Олег Блохiн. Першi матчi, першi голи

(Продовження. Початок — в «УМ» вiд 15 травня)

Шкiльнi роки

Школа №144 була побудована пiсля вiйни. Коли будiвельники здали в експлуатацiю чотириповерхову будiвлю, навколо неї був пустир iз горами будiвельного смiття. І тодi, розповiдали нам учителi, директор школи Марiя Костянтинiвна Коробко кинула гасло: кожен клас повинен привезти у школу по одному самоскиду чорнозему. Коли землю завезли, учнi висадили 120 молодих яблунь. Вони розрослися, й навеснi будинок школи здається рожевим за квiтучими деревами.

Моїм класним керiвником iз четвертого по десятий клас була Алла Анатолiївна Лакизо. Своїх дiтей у неї не було, очевидно, тому всю свою теплоту вона вiддавала нам. Дуже хотiла, щоб усi ми товаришували, любили свiй клас, свою школу, й вигадувала для нас усе новi й новi цiкавi справи. Пам’ятаю, як замiсть обов’язкової полiтiнформацiї якийсь час ми грали в «дипломатiв»: кожен на свiй розсуд обирав країну, до якої вiн призначався «послом». По газетах, журналах, книгах кожен мав вивчити побут i звичаї «своєї» країни, а потiм подiлитися враженями з усiм класом. У цей час у свiтi вже лунала слава бразильських футболiстiв i їхнього короля Пеле. Я, зрозумiло, «вiдправився» до Бразилiї i так вивчив її, що iнодi сам собi здавався бразильцем.

У навчаннi я не вiдставав, щоправда, i до числа найкращих учнiв не належав.

Мої першi уроки фiзкультури у школi вела Ірина Іванiвна Хижняк. Вона була сувора, мабуть, навiть надто сувора, але лаяла нас завжди за дiло.

Пригадую внутрiшнi шкiльнi спартакiади, якi перетворювалися на великi свята спорту, i свої першi «золотi» медалi. Вони були з шоколаду — фiрмовi шоколадки «Аерофлоту», загорнутi у фольгу. Ми зберегли їх у домашньому музеї, вони висять поруч iз моєю бронзовою медаллю, отриманою на XX Олiмпiйських iграх. На однiй зi стрiчок шкiльних медалей — напис: «За перше мiсце в бiгу на 60 метрiв — 8,0 сек., 1966 р.». Це — пам’ять про шкiльну фiзкультуру.

На четвертому поверсi при входi до спортивного залу висить таблиця легкоатлетичних рекордiв школи, є там i два моїх результати 1970 року, коли я навчався у десятому класi: стрибки у довжину — 5 м 90 см, кидок гранати — 52 метри.

* * *

Коли я ще ходив до четвертого класу, на стендi кращих спортсменiв школи вже висiло фото чудового нашого футболiста Толi Бишовця — нашого, бо i вiн був випускником нашої школи. Алла Анатолiївна не без гордостi розповiдала нам, маленьким фанатикам футболу, що Толя також був її учнем. Як я заздрив тодi Бишовцю — футбольнiй зiрцi з київського «Динамо»! Втiм у тi роки вся динамiвська команда сама по собi була зiркою. Три роки поспiль — з 1966–го по 1968–й — динамiвцi нiкому не вiддавали лаври чемпiонiв Радянського Союзу.

Про «Динамо» тiєї пори писали як про своєрiдний еталон нашого футболу. Оглядачi намагалися знайти вiдповiдь на запитання: у чому ж секрет чудових досягнень киян? Забiгаючи наперед, зазначу, що тренер динамiвцiв Вiктор Олександрович Маслов не любив розмов про секрети, у тому числi й свої. Вiн досить рiзко висловився з цього приводу:

— Вам секрет? Будь ласка! Вiн полягає у нашiй повсякденнiй прискiпливiй роботi, роботi важкiй. Із дня у день, з мiсяця у мiсяць, з року в рiк. Це наче балерина бiля станка: виснажлива щоденна праця. А завтра знову те саме, тiльки встигай переодягатися...

У той час команда «Динамо» на весь голос заявила про себе й на мiжнароднiй аренi. День 20 вересня 1967 року запам’ятався менi як велике свято футболу: у Глазго на стадiонi «Паркхед» у 1/16 розiграшу Кубка європейських чемпiонiв мої земляки з рахунком 2:1 перемогои «Селтiк»! Ту саму команду, яка першою вiдвоювала найпрестижнiший iз європейських кубкiв у iспанцiв, iталiйцiв i португальцiв, що почергово володiли цим призом iз дня його заснування в 1955 роцi.

На матч–вiдповiдь «Динамо» — «Селтiк» потрапити, здається, хотiв увесь Київ. Як менi заздрили тодi товаришi по класу: за тиждень до цiєї гри на тренуваннi [тренер] Леонiдов видав менi вхiдний квиток на стадiон. А напередоднi поєдинку менi навiть пощастило побачити зблизька «Селтiк». Пiсля тренувань я йшов повз готель «Днiпро», i раптом iз його дверей почали виходити й сiдати в автобус однаково одягнутi дужi хлопцi. «Селтiк»! — вигукнув хтось iз хлопчакiв, якi вмить оточили автобус. Усi зрозумiли, що шотландцi йдуть тренуватися на стадiон. Разом з усiма побiг туди й я, i був приголомшений тим, що на трибунах за розминкою шотландцiв спостерiгали тисячi вболiвальникiв. Яким же чином вони дiзналися про тренування?!

Матч у Києвi закiнчився внiчию — 1:1, i команда «Динамо» вийшла до наступного кола.

У 1/8 фiналу жереб звiв «Динамо» й польський «Гурнiк». На цiй грi я був разом iз батьком. У той час польський футбол не викликав особливої уваги, i всi ми очiкували легку перемогу «Динамо». Схоже, так були налаштованi й самi динамiвцi. Вони почали зустрiч, штурмуючи ворота «Гурнiка», i вже на 13–й хвилинi один iз моїх кумирiв тих рокiв Вiталiй Хмельницький вiдкрив рахунок. Але тут у всiй красi розкрився чудовий дар майстра атак 20–рiчного Любаньського: за двi хвилини пiсля пропущеного голу молодий поляк зрiвняв рахунок. Скоро вiдзначився й 25–рiчний напiвзахисник «Гурнiка» Шолтисiк. Динамiвцi мали можливiсть хоча б звести матч унiчию, але найкращий пенальтист клубу Йожеф Сабо не забив одинадцятиметровий!

По дорозi додому ми з батьком дiлилися враженнями. Було прикро за улюблену команду. Динамiвцi, як виглядало, вирiшили, що пiсля своєї гучною перемоги над «Селтiком» вiзьмуть «Гурнiк» голими руками, але поляки цього не злякалися. У Хожувi, в повторному поєдинку, суперники зiграли внiчию, й «Динамо» вибуло з подальшої боротьби за Кубок. Та все ж перемога над «Селтiком» зробила свою справу: на мiжнароднiй аренi всi iншi суперники почали ставитися до київського «Динамо» з усiєю серйознiстю.

* * *

І хлопчиськом, i юнаком менi доводилося немало їздити по свiту... Але таких яскравих вражень, якi я вiдчув пiд час першої в життi поїздки за кордон, певен, бiльше нiколи не буде. Адже найперший вiзит за кордон я здiйснив iще школярем, i не куди–небудь, а до Парижа!

Узимку 1969 року ми дiзналися, що юнацька команда «Динамо» поїде до Францiї, де в мальовничому передмiстi Парижа — Круа — щорiчно проводили традицiйний європейський турнiр юнацьких команд. У цей час я тренувався вже двiчi на день. Тренування проходили, зокрема, i в манежi Суворовського училища. Манеж нам надавали лише з дев’яти годин вечора. Пiсля двогодинного тренування — додому (через усе мiсто!) я дiставався опiвночi. Вранцi мама з трудом пiдiймала мене з лiжка, i — до школи, а звiдти, знову прибiгши додому, я намагався скорiше зробити уроки, аби хоч трiшечки поспати. Не поїсти, а саме поспати!

...Уявiть собi хлопчину–дев’яти­клас­ника, який вперше потрапив за кордон, до того ж — у Париж. Батькiвський фотоапарат був у мене напоготовi весь час, i я знiмав усе пiдряд: Сену, собор Паризької Богоматерi, Трiумфальну арку, Лувр, Пантеон. Шкода лише, що майже все... з вiкна автобуса. У цiй поїздцi Париж промайнув передi мною, наче в чудовому снi, бiльше запам’яталися автобус, готель, стадiон, матчi.

Тодi я не замислювався, як складеться моє футбольне життя. Хiба мiг я тодi передбачити, що доля посмiхнеться менi, i я ще не раз буду в чудовому Парижi, який по праву вважають одним iз найкрасивiших мiст свiту? Що з часом я добре знатиму його i любитиму?..

До Круа з’їхалися юнацькi команди з багатьох країн Європи. Навiть вiд самих назв захоплювало подих: «Бенфiка» (Пор­тугалiя), «Андерлехт» (Бель­­гiя), «Ковентрi Сiтi» (Англiя), «Барселона» (Іспанiя)... Ми знали, що бiльшiсть наших однолiткiв iз цих та iнших зарубiжних команд тренуються у професiйних клубах. Та хто ж сильніший — вони чи ми?..

Я жадібно дивився всі матчі, що проходили на маленькому шеститисячному стадіоні «Анрі Санер». Своєю манерою гри юніори в чомусь нагадували старших «профі», матчі яких я тоді бачив лише по телевізору. Типовими представниками англійського футболу були юні гравці з «Ковентрі Сіті»: такі ж, як у дорослих, навішені передачі у штрафний майданчик, ті ж швидкі прориви форвардів у розрахунку на ці передачі, відмінна гра головою й чудова атлетична підготовка всієї команди.

Добре виглядав «Андерлехт»: високі юнаки, які чудово володіють багатьма технічними прийомами, в атаку йшли п’ять–шість гравців, форвардам допомагали крайні захисники. Витончено й темпераментно грала «Барселона», потужно — «Бохум» із ФРН. Наша ж команда, вірна своїй тактиці, грала за рахунок колективних зусиль. На турнірі в Круа ми посіли третє місце, пропустивши вперед «Андерлехт» та «Барселону».

З тих пір пройшло багато років. Стерлися з пам’яті подробиці моїх перших матчів за кордоном. Але головний висновок, який я зробив для себе під час поєдинків, на маленькому стадіоні в передмісті Парижа, залишився на все життя: я зрозумів, що ми не гірші за них, хоча де в чому їм поступаємося. Юніори, підготовлені у професійних клубах, виглядали краще нас в індивідуальній техніці, у культурі пасу, у грі головою (особливо англійські клуби). Зате ми не поступалися їм у принципах організації гри, а деяких суперників переважали в атлетичній і швидкісній підготовці. На стадіоні у Круа мені в боротьбі із захисниками так само, як і вдома, допомагала швидкість.

* * *

Швидко промайнули мої шкільні роки. Чудові світлі спогади залишилися про рiдну школу, про уроки фiзкультури, про старти на шкiльних спартакiадах, про першi грамоти, медалi й рекорди. Шкода лише, що надто мало в мене спогадiв про шкiльних товаришiв, про шкiльний вальс... Я майже не з’являвся на шкiльних вечорах — я жив футболом. І, закiнчивши десятий клас, був уже гравцем дублюючого складу команди — мрiї мого дитинства та юностi — «Динамо» (Київ).