Ходимо та їздимо по кістках...
Щоразу, коли ступаєш по бруківці Старого міста, стає трохи не по собі. Десь тут, під товстим шаром асфальту, покояться тисячі розстріляних в'язнів, яких знищували поспіхом і хоронили теж поспіхом. Якою ж цинічною була влада, яка дозволила їздити й ходити по кістках. І як же треба було ненавидіти свій народ, щоб у стінах Луцької тюрми, в'язнів якої розстріляли енкаведисти 23 червня 1941 року, розмістити музичне училище, щоб у колишніх камерах, де приймали муки і смерть тисячі безневинних волинян, звучала музика. Аби заглушити пам'ять і спомини цих стін, витравити зі свідомості навіть згадку про злочин, скоєний тут 23 червня, на другий день війни...