Маяківські бебі–швачки

Дорогу на вулицю Садову в прилуцькому селі Маяки знають сьогодні чимало волинських підприємців, які торгують дитячими речами. Тут розташований невеличкий швейний цех, продукцію якого вже знають у багатьох куточках України. Про його існування сама дізналася кілька років тому, коли у мене народився перший онук. Непроста то справа — вибирати шапочки, повзунки і кофтинки для новонародженого, коли товару багато, а якісного й красивого і щоб ціна не кусалася — негусто. Оббігала тоді ледь не всі точки на Центральному ринку в Луцьку. То занадто яскраві малюнки, то тканина пахне фарбою, то дизайн ніякий. Поки люди не підказали: «Шукайте маяківський інтерлок». Знайшла кілька точок, де продавався цей невідомий мені крам для найменшеньких. У штанцях і бодіках, пошитих у Маяках, уже виросли двоє моїх онуків. Та на вигляд вони ще геть нічого, не кажучи про те, що ніде ніщо не розпоролося, не порвалося й не облізло. На тлі засилля неякісного ширвжитку, яким завалені наші ринки, це вже про щось говорить.

Заробітки багато дали у плані технологій

Коли їхала знайомитися з маяківською «фабрикою», уявляла собі великий цех, багато швачок, схилених за машинками. А виявилося, що це геть мале підприємство у прямому значенні цього слова. Розташувалося воно на подвір’ї приватного будинку, де проживають батьки однієї зi співзасновниць. У порівнянні з тим, де починали свій швейний бізнес Олена Твердохліб та Ірина Гуменюк шість років тому, це затишне й світле приміщення є справжніми апартаментами. Бо 137 квадратних метрів — це не комірчина площею 14 метрів у приміщенні колишньої взуттєвої майстерні, де дві молоді жінки поставили по швейній машинці й почали шити. Не думали вони тоді, що з цього вийде щось серйозне. Просто почали робити те, що вміли найкраще.

До цього вони разом працювали на швейній фабриці в Чехії. Ще раніше Олена у Луцьку шила все, навіть весільні та вечірні сукні. Але чеські заробітки згадує з вдячністю, як і її компаньйонка (Олена працювала за кордоном дев’ять років, Іра — майже сім). Шили дитячу білизну, яку приватне підприємство відправляло до Німеччини. Згодом перейшли на пошиття гірськолижних комбінезонів та курток. Власниця цеху, австрійка, була дуже вимогливою до якості. Вона не лінувалася із лінійкою переміряти кількість стібків у сантиметрі.

— Одного разу мені довелося перешивати через це 40 курток! Зрозуміло, що вимоги до якості були дуже високі. Уявіть, одна така куртка коштує до тисячі євро. Наша хазяйка дала дуже багато нам у плані технологій. Наприклад, ніяк не могли вистрочити бездоганний клапан на кишені. А вона підказала, як це робиться. Виявляється, все дуже просто: треба не доходити до краю лише один стібок. І таких дрібниць, з яких складається якість, дізналися багато, — згадує Олена. — Кожна швачка мала свій контрольний номер, і якщо було хоч якесь відхилення — мусили переробляти в позаурочний час. Я свій номер досі пам’ятаю — 150. Було, що за ніч довелося перешивати пачку дитячих шапочок (а це 450 штук), бо в них постріляла резинка — машина працювала погано. Кожну шапочку треба було розпороти й по–новому настрочити резинку. До речі, це тільки наші матусі чомусь шукають шапочки для новонаро­джених, щоб шви були ззовні. Ми шили різні шапки, і шви були внутрішні, однак німецьких матусь це не лякало. Одного разу мене, українку, поставили навіть майстром над чешками, що само по собі нонсенс. Працювали ми там, до речі, легально. Тому можемо розраховувати на чеську пенсію, бо з нашої зарплатні у 300 євро йшли відрахування у пенсійний фонд, і немалі. Нині цієї фабрики вже немає. Після вступу Чехії в Євросоюз швейний бізнес там занепав. Наш директор працює тепер у столярній майстерні. І він ніяк не вірив, що ми в Україні відкрили своє підприємство. Довелося купити ноутбук і продемонструвати йому в скайпі наше виробництво. Він був шокований!

«Дайте мені повзуни «Маяки»

Маяківський цех — це лише дві кімнати. В одній на стелажах зберігаються готові вироби, розкроюються тканини, у другій, більшій, викрійки перетворюються у симпатичні льолі, штанці, кофтинки, комбінезони, піжамки. Починали свій бізнес дівчата на двох простих швейних машинках, а нині — уже шість плюс іще дві спеціальні. На техніці не економлять, купують лише нове обладнання. На нитках теж, купують якісні, хоч і дорожчі. У колективі — вісім осіб разом зі співзасновницями, які щодня працюють на рівних із усіма. Підприємству навіть склад для готової продукції не потрібен, бо готові вироби не залежуються — продавці самі приїздять за товаром. Окрім Волині, маяківський одяг для немовлят знають тепер у Донецьку, Луганську, навіть у Києві. Звичайно, конкурувати з потужними фабриками їхньому маленькому цехові непросто, але стараються тримати марку.

— Хочемо, щоб наші Маяки звучали далеко. Ми часто ходимо самі по ринках, цікавимося попитом, спілкуємося з продавцями. І так приємно, коли чуєш, як покупець просить: «Дайте мені повзуни «Маяки». Буває, що просять повзуни «Твердохліб», — сміється Олена. — Цікавимося у мамочок, чому вони купують наш одяг для своїх діток. Їм подобається, наприклад, що наші вироби не розходяться по швах. Стараємося, щоб ніде ниточка не стирчала, бо якщо стирчить, це означає, що шов добре не закріплений. На кінцевих операціях дівчата обрізають нитки на кожному виробі. Якщо раніше багато підприємців їздили на закупи за одягом для немовлят у Хмельницький, то тепер приїздять до нас, у Маяки. Продавців влаштовують ціна та якість, в усьому йдемо їм назустріч. В упаковку з десяти штук штанців чи кофтинок кладемо їх трьох різних кольорів, бо так простіше продати. Почали шити костюмчики для хрещення з байки і велюру — залежно від сезону. На Сході України більше купують ці дорожчі вироби. Саме на замовлення Донецька й Луганська почали шити речі для новонароджених, починаючи від найменшого зросту, тобто 50 сантиметрів. Це для діток недоношених, з маленькою вагою. У цих регіонах таких немовлят багато, напевне, це пов’язано з екологією. Звідти просять і шапочки менші, і повзуни. З Волині таких замовлень немає практично, бо в нас народжуються великі дітки. Цікава ще така закономірність: у східних регіонах полюбляють тканини яскраві, барвисті, а в нас віддають перевагу блідим, ніжним, спокійним тонам. В один час був просто завал, коли з Туреччини йшли тільки барвисті тканини. Тепер і там, напевне, підлаштувалися під наші смаки, почали знову надходити тканини пастельних відтінків. Молодим мамам, наприклад, подобаються однотонні піжамки, а старшим — кольорові. Деталь, але й це враховуємо. Буває, мами приїздять по покупки прямісінько до цеху, бо магазину свого не маємо. Ніколи цим займатися. Телефонують і в неділю, і о 6–й ранку, і з ванни витягнути можуть.

— Балуєте ви своїх клієнтів, одначе...

— На те він і клієнт. Якось приїхала одна жінка й розсмішила: «Напевне, ви маєте у пологовому будинку своїх людей. Бо мені написали у записці, що треба купити для малюка три маяківські комплекти». Перевірено, що найкращу рекламу роблять самі мами. В черзі до лікаря в жіночій консультації одна одній розповідають, що в маякіських повзунах і кофтинах вони виростили одне дитя, ще й на друге вистачить. Нам то, звичайно, не вигідно, з одного боку, але приємно. І що ще приємно: дехто з мамусь, які користувалися нашими виробами, почали власний бізнес із них. Так сталося в Луганську, коли одна жіночка заявила, що хоче продавати наш одяг. Тепер надсилаємо їй пакунки «Автолюксом».

— Малий бізнес нині переживає не найкращі часи. Ви відчули це на собі?

— Працюємо, як і працювали. Шиємо більше, ніж можемо, але менше, ніж треба. Торік улітку пішли на два тижні у відпустку, то на ринках був аврал! Розкупили все, навіть залишки. Довелося терміново надолужувати. Ми на єдиному податку, податки всі сплачуємо. Нас іще в Чехії навчили, що податки треба платити. Коли починали, дуже допомогли в плані консультацій працівники Торгово–промислової палати. Бо там справді переймаються, щоб український товар був представлений і розрекламований. Нещодавно здобули перемогу в конкурсі «Кращі товари та послуги Волині»–2011. Постійно беремо участь у різноманітних виставках, цікавих імпрезах, поїздках. Зокрема, побували в Харкові, у Польщі, де зустріли багато людей, які теж займаються швейним бізнесом. Таке спілкування неоціненне. Хтозна, може, колись і ми відважимося вийти на міжнародний ринок. І крамницю власну відкриємо. Головне — мати мету і до неї йти. Хай маленькими кроками, але йти, не зупиняючись.