Бетонна восьмиповерхівка, нудна, по–радянському сіра, схожа на стару висотку в спальному районі Києва, якби не глухі стіни з маленькими вікнами–бійницями. Цій «сліпій» будівлі пасує місце «прописки» — вулиця Кутузова.
35 років тому її звели для зберігання архівів КПРС. На той час це було найсучасніше в Україні фондосховище. З–поміж усіх історичних документів радянська влада найбільш шанобливо ставилася саме до партархівів. Прогрес рвонув уперед, а це фондосховище і сьогодні вважається найсучаснішим в Україні (конкуруючи хіба що з архівним сховищем Наукової бібліотеки ім.Вернадського, зведеної «під завісу» існування СРСР). Ми просто інших не збудували. Саме тут орендує один поверх уся українська літературна класика, люди–пам’ятники — і Сковорода, і Шевченко, і Франко, і Леся. Їхні рукописи, бібліотеки, приватні листи, прижиттєві видання з авторськими правками на полях, — вся велика спадщина, якою закликає пишатися шкільний підручник, є всього–на–всього скромним орендарем сьомого поверху та «келії» читальної зали з потріпаними, певно, ще давньорадянськими стільцями.
«Ось таке сховище, — відкриває броньовані двері наш «гід» Наталя Лисенко, співробітник відділу архівів Інституту літератури, і обводить поглядом по–армійському суворі шеренги стелажів на металевих опорах. — Це бронеметал — на випадок пожежі, щоб вогонь не пішов угору і не дістався до рукописів. У цьому приміщенні немає батарей і труб водогону. Це теж з міркувань техніки безпеки — щоб трубу не прорвало і вода не затопила приміщення».
На стелажах — коричневі коробки, на вигляд, з грубого картону, із написаними на них номерами. «Шевченко — у папках під номером 1, — розповідає пані Наталя, проводячи нас головною «алеєю» стелажів до самої дальньої стіни сховища. — Інститут літератури починався у 1926 році саме як Інститут Шевченка, шевченкіана з усього СРСР стікалася сюди. Всі документи пронумеровані в порядку надходження. У коробках — папки з рукописами, кожен обгорнуто спеціальним безкислотним папером, що захищає документ.
Світло приглушене — так треба. І досить прохолодно. Тут завжди утримується однакова температура і вологість, про ці технологічні параметри дбає власник будівлі — Архів громадських організацій. «Тобто взимку ми не можемо «підкрутити» на градус більше, — каже жартома пані Наталя. — Найголовніше для збереження рукописів — вологісний режим: якщо підвищена вологість — папір згниє, якщо дуже сухо — розсиплеться».
Архівне сховище схоже не на оселю старих муз, а на режимний об’єкт. Певною мірою так і є. Після закінчення робочого дня закриваємо приміщення, опечатуємо, ключ здаємо черговому знизу з воєнізованої охорони, розповідає жінка. Проте прийти працювати з архівами може кожен охочий і без особливих дозволів. Щоб не засиджуватися в читальній залі, дозволяється перефотографувати потрібний документ, але без спалаху. Ціна: 20 сторінок за п’ять гривень.
«Автографи (саме так професійною мовою архівістів називаються рукописи — Ред.) мають особливу ауру, атмосферу. Уявіть собі: тут є документи, написані на пергаменті! Можна, наприклад, відкрити папку і побачити, яким був почерк Лесі Українки. У нас є багато таборових автографів Василя Стуса, — провадить Наталя Лисенко. — Це взірець талановитості і витривалості. За один день два багатогодинні допити, а він повертається в камеру і перекладає Гете! Збірка «Час творчості» — геніальний твір, написаний фактично без виправлень, без чернетки».
Загалом, згідно з офіційним сайтом Інституту літератури, архів містить понад сто тисяч одиниць збереження. Тут і перша редакція «Чорної ради» Пантелеймона Куліша, «Наталка Полтавка» Котляревського та шоста частина «Енеїди», філософські трактати Сковороди, 180 Шевченкових віршів, а також документи–віхи життя: вердикт про заслання поета до Оренбурзької фортеці, опис майна, яке лишилося по його смерті… Тут є й документи, з яких нарешті час зняв усі заборони — наприклад, вилучені царською цензурою кінця ХІХ ст. українські рукописи з Канцелярії київського окремого цензора.
Тут насправді «лежать» десятки музеїв, які мало хто бачить, сотні наукових відкриттів, які ще ніхто не здійснив. Є й автографи Жуковського, Льва Толстого, Тютчева, Чехова, Пастернака. Є гранки «Втрачених ілюзій» з авторськими правками Бальзака. А які грандіозні й історичні книгозбірні — особиста бібліотека Івана Франка, 12 тисяч книжок, Максима Рильського — більше десяти тисяч!
Чи є в наш час нові надходження? — цікавлюся. «Так, зараз описується ще одна частина архіву Остапа Вишні, передана його родичами. Це, до речі, дуже складний процес. Адже папери часто приходять до нас складені хаотично в якісь старі валізи, зв’язані докупи мотузками… Їх треба перебрати по листочку, описати, оцінити стан збереження тощо. Це копітка робота… А ось те,що ви хотіли побачити», — пані Наталя розкриває на столі «шевченковий» картонний «сейф» і обережно дістає мініатюрний, менший за цигаркову пачку, записничок у темно–синій палітурці. Так звана захалявна книжечка Тараса Григоровича. Це вірші, які він писав, перебуваючи в солдатчині на Аралі.
Почерк красивий, навіть вишуканий — як почерк каліграфа. Рівні стовпчики строф. Літери дрібнюсінькі, мов маковий розсип, складно розібрати без лупи. «Писав на звичайному листку паперу, а потім розрізав його на маленькі аркушики і зшивав», — пояснює співрозмовниця.
Можна, кажу, хоч доторкнутися — і обережно вказівним пальцем торкаюся сторінки. «Та ви що! — архівіст глянула так, начебто моя рука могла обпекти святиню. — Ми з цією книжкою лише в рукавичках працюємо. Не можна торкатися до написаного — чорнило псується. Йому ж уже понад 170 років!»
До речі, Віктор Ющенко в часи свого президентства пропонував експонувати захалявну книжку Шевченка у США. Архівісти оцінили її у 20 млн. доларів. Врешті, жодна американська страхова компанія не відважилася нести відповідальність за таку дорогу річ, і захалявна книжка Тараса Григоровича нікуди не поїхала.
Щодо інших цінних експонатів зі «схрону» Інституту літератури, то на ті виставки, що відбуваються у державних музеях України, вони мандрують без страховки, гарантією повернення і збереження слугує лиш юридична угода, укладена з відповідною музейною установою. Так, наприклад, нещодавно побував на виставці у Музеї книги і друкарства автограф славетного романсу «Очі чорні» ювіляра Гребінки.
«Ми державний інститут, а змушені орендувати приміщення, щоб розмістити всі ці скарби, — скрушно говорить пан Сергій Гальченко, який зустрів нас після «екскурсії» фондосховищем. Сергій Анастасійович — заступник директора Інституту літератури, завідувач відділом видань літературно–наукової спадщини, себе він сам називає «державним колекціонером». — У нас зберігаються документи, починаючи з пергаментів із колекції Франка, автографів Сковороди, Шевченка аж до Стуса і Симоненка. Я вже не кажу про унікальну наукову бібліотеку, яка не має спеціальних сховищ! Це національне надбання».
Уже давно, переконує науковець, йдеться про потребу будівництва нового централізованого архівосховища для рукописних фондів Інституту літератури і не тільки — Інститут мистецтвознавста, фольклористики та етнології ім. Рильського, Інститут рукопису, Національна бібліотека ім.Вернадського мають спільні проблеми.
«Потрібне сховище зі спеціальними лабораторіями, де буде здійснюватися ремонт, знекислення, консервація «проблемних» автографів, — каже пан Гальченко. — Наприклад, рукописи Сковороди краще збережені, ніж рукописи Василя Стуса. Вік документів, датованих серединою ХХ століття, дуже короткий, зокрема тих, що написані кульковими ручками. Вік їхнього життя — 30–40, може, 50 років. Це затухаючі тексти, і їх треба рятувати — провести дослідження паперу, фарбників, низку інших сучасних лабораторних досліджень. У нас же подібних лабораторій немає. Я перевіз зі США колосальний архів літературознавця Григорія Костюка — те, що видано в перші повоєнні роки в Німеччині. Так ні газети, ні журнали взяти в руки не можна: вони розсипаються».
Місію збереження архівів згаданих інститутів Національної академії наук мав би виконати так званий Шевченківський дім — науково–дослідний та культурно–інформаційний центр, ідею якого розробляли, нагадаємо, ще за президентства Віктора Ющенка і яку його наступник нещодавно «оформив» в указ. Точніше кажучи, розробка державної цільової програми «Шевченківський дім» отримала рядок в указі Президента Януковича про підготовку до 200–літнього ювілею Шевченка. Тобто за два роки ця інституція має постати у склі та бетоні на цілковито реконструйованій площі неподалік «Мистецького арсеналу». Але якою буде її інтелектуальна «начинка»?
Сергій Гальченко, до речі, брав участь у розробці ще «ющенківського» проекту ШД і припускає, що в новій концепції Шевченківського дому не знайдеться місця для інститутського фондосховища, яке має найбагатшу в країні збірку рукописів великого поета. «Шевченківський дім, про який говорять зараз і який нібито постане на базі Музею Шевченка, — впевнений Гальченко, — це проект, що створюється за концепцією людей, котрі не знають історію проблеми, не бачать сучасного вирішення проблеми архівів не тільки тих, що стосуються Шевченка, а й, скажімо, Сковороди та Котляревського».
В оргкомітеті з підготовки до відзначення 200–річчя Шевченка, створеному згідно з Указом Президента, наразі борються дві концепції Шевченкiвського дому. За однією (її обстоює директор Інституту літератури Микола Жулинський), ШД мусить постати як науково–дослідний центр на зразок Пушкінського дому в Москві чи Дому Сервантеса в Мадриді; за іншою — як музейно–просвітницький заклад на зразок німецького Інституту Гете. Цю концепцію, яка є домінуючою, обстоює недавно призначений директором київського Музею Шевченка Дмитро Стус. Вона не передбачає, що в ШД будуть акумульовані всі літературні архіви, про які йшлося вище. «Я реаліст і прагматик, — пояснює свою позицію Дмитро Стус. — За півтора року, що залишилися до ювілею, неможливо встигнути все зробити. А треба ж іще провести конкурс проектів Шевченкiвського дому. Тут хоча б встигнути пристосувати музей (до нового приміщення. — Ред.) і «розкрутити» його до 2014–го». Він згоден, що сучасні архівні сховища треба будувати, але «хтось має стати паровозом цього процесу», зрештою це «дороге питання», тому його треба ставити міністрові фінансів.
Ще один член Шевченківського оргкомітету, поет і політтехнолог Володимир Цибулько, вважає, що найкращим виходом з «битви концепцій» було б об’єднати їх: «Гадаю, треба, щоб Шевченкiвський дім був і архівно–дослідницько–виставковим центром, і культурно–пропагандистським, два в одному». Чи буде добра воля влади виділити кошти на такий грандіозний проект? «Мені подобається, що всі нормальні, здорові ідеї сприймаються ( в оточенні Президента Януковича. — Ред.) адекватно, — стверджує Цибулько. — Тобто ніхто не хапається за серце і не волає, що на це немає грошей».
— Шевченко вже, здається, вивчений до останнього рядка. Як ви гадаєте, чи можливі ще відкриття на основі його архівів?
— Безумовно. Наприклад, різні варіанти віршів у різних виданнях «Кобзаря», — відповідає заступник директора Інституту літератури НАНУ Сергій Гальченко. — Мій обов’язок — видати найточнішу збірку творів Шевченка. Ми звіряємо з оригіналами рукописів, із прижиттєвими виданнями, із виданнями, які готували авторитетні шевченкознавці на основі рукописної спадщини. Звичайно, еталонним можна було б вважати перші шість томів Повного зібрання творів у 12–ти томах, видані в 2001–2003 роках, але вже пройшов час, і уважне прочитання рукописів та інших першоджерел дало можливість зробити деякі уточнення. А це дуже важливо — надрукувати тексти Шевченка саме такими, які б відповідали його авторській волі, без цензорського втручання чи редакторського свавілля.
Я не прагну вже знайти щось нове і невідоме, хоча останнім часом видав кілька таких раритетних видань, як рукописний «Кобзар» з ілюстраціями Бацилова і Якова де Бельмена, перших ілюстраторів творів Шевченка. Цю рукописну ілюстровану збірку було конфісковано під час арешту Костомарова, потім вона зберігалася в архіві Департаменту поліції 1847–1917 роках. Потім книга опинилася у Казані, в професора тамтешнього університету. І лише на початку тридцятих років цей унікальний ілюстрований рукопис із правками Шевченка, який записав тут власноруч чотиривірш «За що ми любимо Богдана», повернувся в Україну і став власністю нашого Інституту. Також було видано рукопис другого «Кобзаря», підготовленого Шевченком у 1847 році. Крім того, спільно з фондом Миколи Томенка «Рідна країна» ми видали альбом малюнків Шевченка 1845 року. Готується ще одне видання із щойно започаткованої серії факсимільних альбомів Тараса Шевченка. На мою думку, зараз варто робити саме факсимільні видання — щоб читач бачив, як виглядали ті твори насправді, в їхньому реальному часі.
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
