Тбіліські фрески

«...Через 30 років я повернувся у місто, в якому народився у 1924 році. Повернувся старим, за плечима якого ніби два крила: з одного боку — слава, тріумф і визнання, з іншого — приниження раба, в’язня, зека. У мене немає ані офіційних звань, ні нагород. Я ніхто. Я живу в Грузії, у Тбілісі, у старому будинку моїх батьків, і коли падає дощ, я сплю із парасолею і щасливий, тому що це схоже на фільми Тарковського...» — писав на початку 1980–х Сергій Параджанов.

У травні 2012 року Сергій Параджанов знову повернувся у Тбілісі. На вулицю Коте Месхі, де народився. Щоправда, не у батьківський будинок (помешкання продав його син, зараз там живуть інші люди, немає колоритного тбіліського балкончика, на його місці, як свіжа рана, червоніє цегляна стіна), повернувся на кіностудію, у напівпустельну місцевість неподалік від середньовічного монастиря Давид Гареджа, де знімав «Легенду про Сурамську фортецю». Повернувся у вигляді героя фільму «Параджанов», зйомки якого розпочалися на грузинській землі й продовжаться в Україні та Франції. У Тбілісі та на околицях міста знімальна група працювала з 1 по 12 травня.

Повернення в кіно

«Перше, що ми зняли, — це сцени із життя Параджанова на Коте Месхі, куди він повернувся після заборони проживання в Києві, Москві, Ленінграді, Єревані, але роботи як режисер не мав. Ми зняли момент, коли приїхав відомий актор Марчелло Мастроянні (його зіграв італійський актор Фердінандо Вісентіні Оргнані. — Ред.), і як друг Сергія Додо (Давид Абашидзе. — Ред.) зміг домогтися дозволу на постановку для Параджанова, але з умовою керівництва кіностудії «Грузія–фільм», що вони будуть співрежисерами», — розповідає виконавчий продюсер картини Володимир Козир. Інший епізод — перегляд міністром культури «Легенди про Сурамську фортецю», першої картини Параджанова після 15–річного простою. Зйомки відбувалися в одній із будівель старої кіностудії «Грузія–фільм», зараз тут розташовується студія документальних фільмів, це фактично центр міста, неподалік залізничного вокзалу. Стилістика об’єкта повністю відповідає історичному моменту: ті ж фарбовані стіни, дермантинові стільці й двері.

«Пане міністре, спочатку ви спите, а потім прокидаєтеся», — співрежисер Олена Фетісова пояснює актору Іраклію Апакідзе, як він має зображати байдужість i нерозуміння нового твору Параджанова, який на кінофестивалі в Пезаро назвуть шедевром. «Здається, міністр вийшов дуже добре», — звертається вона до свого колеги Сержа Аведікяна, який також виконує режисерські обов’язки і грає головну роль. «Ну якщо міністр добре, то все добре», — сміється Аведікян.

Узагалі, на зйомках відчувається неймовірно дружня й весела атмосфера: люди раді, що робота почалася. Олена Фетісова намагається не зважати на дрібні подразники. Серж Аведікян фонтанує гарним настроєм і жартами. Чується грузинська, вірменська, російська й українська мови. Українською зі своїм асистентом перемовляється оператор Сергій Михальчук (інтерв’ю з ним читайте в наступних числах «УМ»). «Я дуже рада, що Сергій долучився до нашого проекту. Давно мріяла з ним попрацювати. Чула, що він знімає те, що йому подобається, — має таку розкіш», — коментує Олена Фетісова.

Ще один молодий талановитий кадр з України у творчій групі — Влад Рижиков, якого я застала за роботою «підстарювання» начебто параджанівських ляльок. «Не страшно було братися за відтворення робіт Параджанова?» — запитала. «Страху не було. Більше хвилювання. Але дуже допомогла книга Юрія Мєчитова, який багато фотографував Параджанова, на її основі я готувався до цього фільму. Зрештою, моїм завданням було не повторити точно колажі й роботи Параджанова, але передати дух, знайти образ».

«Нам потрібен музей Параджанова»

Повз пробігає чоловік із портфелем. У фільмі він — один із чиновничого почту міністра, у реальному житті — фотохудожник Юрій Мєчитов, автор знаменитих фото Параджанова «Стрибок», де його руки стали крилами, та портрета з кліткою й птахом на голові. «Параджанов казав: «Юра, знімай мене, далеко підеш!» — художник, якому днями виповнилося 62 роки, веде нас до будинку на вулиці Коте Месхі, що на кілька днів зйомок став «батьківським домом Параджанова». На стіні балкона на другому поверсі — фреска із зображенням чоловіка й жінки, відтворена за роботою режисера, на парапеті — пластмасові ляльки; панно з листівок — на іншій стіні. У дворі — невеличкий фонтан, обкладений кольоровими кахлями. «У Сергія був такий фонтан у дворі, але після його смерті він пішов під землю. Думаю домовитися із сусідами, щоб вони залишили ці декорації. Нам потрібен музей Параджанова», — переповідає Юрій Мєчитов.

Мєчитов також працював на зйомках фільму «Легенда про Сурамську фотецю». Локація — напівпустеля бiля підніжжя монастиря Давид Гареджа, туди знімальна група виїжджає о п’ятій ранку, щоб випередити дощ, який прогнозували на пообіддя. Крім творчого й технічного персоналу команди, на майданчику чергують медики: у цій місцевості можна натрапити на отруйну гюрзу, тому вжито всіх запобіжних заходів — місцевість оброблено, сироватку приготовано.

Знімають на руїнах амфітеатру, який за останні 30 років значно втратив: уже немає, наприклад, античних колон. Проте камера зосереджується на головному герої, точніше інсталяції руки геніального майстра: багряні килими, срібні таці з хлібом, гранатами, виноградом, глечики, музичні інструменти, Параджанов у... різних черевиках. Починає добряче припікати. Неподалік — красивий чоловік під величезною парасолею: це Заза Кашибадзе, у фільмі — Додо, його роль — не більше не менше — патріотична, адже він відтворює образ відданого й розуміючого друга переслідуваного генія, це образ Грузії, переконаний актор.

На щастя, на зйомках у Давид Гареджа обійшлося без втрат — ні змії, ні дощ не завадили творчому процесу. Якщо все так гладко піде й далі, то прем’єру «Параджанова» можна чекати навесні наступного року.

ДОВІДКА «УМ»

Повнометражна ігрова картина «Параджанов» — перший художній фільм про відомого режисера і художника. Творці картини сподіваються, що світова прем’єра відбудеться у рамках Канн–2013. Бюджет картини — 22,5 млн. грн., 50 відсотків виділяє Українська держава, оскільки кінопроект виграв перший пітчинг, започаткований Державним агентством України з питань кіно. До проекту також долучилися Національний кіноцентр Грузії та копродюсери з Грузії, Франції, Норвегії, Вірменії. Співпраця з телеканалом ARTE France Cinema не лише забезпечує частину фінансування, а й гарантує кіно– та телереліз фільму в Європі.

ПРЯМА МОВА

Серж Аведікян:

— У цьому проекті я і режисер, і актор — ці ролі переплітаються. Тому що сам Сергій у фільмі показаний як режисер, ми часто бачимо його на роботі. Він — частина динаміки фільму, його образ — завжди у фільмі.

— Цей образ — веселий чи сумний?

— Різний. Зараз я граю його старого. Але після 20 червня буду «молодим»: це Київ, 60–ті роки, він знімає «Тіні забутих предків». Потім буде тюрма, зніматимемо біля Львова. Тобто для актора це благодатна роль, хоча є проблема: показувати його то екстравертом, то інтравертом. Тому що Параджанова здебільшого знають таким, як він був на публіці. А коли він був один? Це треба шукати, відчувати, думати. Це буде драма зі смішними моментами — Сергій володів неперевершеним почуттям гумору, міг так пожартувати! Я також хотів, щоб у фільмі була використана фотоанімація, вона ілюструватиме моменти, яких не було насправді, він їх уявляє. Наприклад, на зйомках «Тіней» вони з Юрієм сперечаються, і Сергій уявляє, як між ними відбувається дуель. Це короткі моменти, без слів, але з музикою. Ми хочемо відтворити світ його фантазії.

— А Софіко Чіауреалі у фільмі буде?

— Так, але це будуть реальні кадри з фільму «Саят–Нова». Ми придумали такий трюк: відтворюємо сцену із Сергієм під час зйомок, він каже «Приготувалися, зараз будемо знімати» і йде ніби за спину Софіко, з якою розмовляє: «Давай, танцюй руками». Це допоможе нам передати естетику його фільмів, щоб було видно, як він працював.

Юрій Мєчитов:

— Параджанов вважав, що його зробила радянська тюрма. До речі, це дужа важливий момент — щоб людина стала генієм, їй треба посидіти в тюрмі, бажано українській (усміхається). Коли він тільки приїхав у Тбілісі, то був такий колючий, навіть рухи мав різкі. До речі, багато українських слів використовував.

Для мене він великий вчитель і дорога людина, і данню моєї поваги до нього було розказати про тбіліський період його життя. У книзі «Сергій Параджанов. Хроніка діалогу» — 2096 фотографій, 464 сторінки, це 11 років наших відносин. Я його знімав мало не щодня. А Параджанов був різним. І коли з нього хочуть зробити ікону, мені аж погано робиться, бо він був абсолютно живим: сьогодні міг валятися у грязюці, а завтра мав крила і літав у небесах. Я навіть у російську мову ввів нове дієслово «параджанiровать», що означає тисячі речей — втрачати здоровий глузд, дражнити, псувати стосунки. Я до такої міри знахабнів, що інколи сам «параджанiрую»!