Ярослав Бахматюк: «Хочу по–сучасному викладати свій предмет». (Фото автора.)
Визнання на національному рівні — річ, либонь, приємна, та цьогоріч учитель історії Калуської гімназії Ярослав Бахматюк зажадав оцінок від своїх учнів. Запропонував випускникам письмово висловити свої враження щодо вивченого разом курсу історії та дати характеристику особисто йому як викладачеві. Передусім просив налягати на критичні зауваження. Чи могла ця несподівана ініціатива болісно зрикошетити по самому її ініціатору? Цілком. І ризик був реальний. По–перше, опитування було анонімне; по–друге, одинадцятикласникам, котрі вже склали екзамен з історії, нічого не загрожувало і, по–третє, хтось ображений (нечасті випадки списування Ярослав Дмитрович завжди жорстко карав «одиницями») тепер міг сповна відігратися, не надто добираючи слів. Зрештою, історія для багатьох гімназистів, зорієнтованих на значно популярніші в сучасному суспільстві сфери знань, не була найпотрібнішим предметом...
Клас спорожнів. На столі історика лежала купка залишених випускниками аркушів з оцінками його викладацької діяльності. Хвилювався? Звісно. Полегшено зітхнув лише тоді, коли переглянув останній відгук. Учні, з усього видно, писали щиро: «З вами було цікаво говорити. Напевне, серед усіх уроків, якщо в тебе поганий настрій, хотілося іти лише на ваш»; «Ви справді вчитель від Бога і дуже–дуже хороша людина. Ви завжди ставилися до нас як до особистостей»; «На уроках ми завжди висловлювали свої власні думки, аналізували і мріяли»; «Хочу, аби ви вчили моїх двох молодших братів і щоб їм було так цікаво на уроках історії, як мені».
— Ярославе Дмитровичу, ви навчалися у трьох вишах, могли одягнути мундир офіцера, мантію юриста, та все ж віддали перевагу скромній посаді шкільного вчителя історії. Дещо дивний, як на сучасні реалії, вибір.
— Історію люблю з дитинства, хоча батько, відомий калуський педагог, хотів, аби, як і він, я став фізиком. Тим паче що я показував добрі знання з цього предмета та з астрономії, брав участь в олімпіадах. Щоправда, історія «підкорила» мене не відразу. Спершу мав намір стати офіцером, проте після двох років навчання змушений був через травму залишити військове училище. Юридичні перспективи також не привабили — самі знаєте, скільки бруду накопичилося в нашій правоохоронній системі. На певному етапі життя визначив для себе, що вчителювання — моя скромна земна місія. Так, я міг би десь заробляти значно більше грошей, проте — тепер знаю точно — не отримав би такого великого задоволення від роботи. Тут я бачу результат: щороку випускаю близько півсотні обдарованих молодих людей, яким, сподіваюся, зумів прищепити незалежне мислення, патріотизм і бажання перетворити Україну в успішну демократичну державу. Якщо разом з колегами, педагогами Калуської гімназії, за життя виховаю хоча б тисячу таких громадян, то вважатиму, що прожив його недаремно. Власне, виховання вільних громадян вільної держави і є головною метою моєї педагогічної діяльності.
— Переконливі аргументи. Навіть Уїнстон Черчіль визнав, що шкільні вчителі мають владу, про яку прем’єр–міністри можуть тільки мріяти. Та парадокс полягає в тому, що сучасна здібна молодь залюбки пішла б у прем’єри, а в шкільну педагогіку — арканом не затягнеш. Не влаштовує ні статус, ні грошова винагорода. До слова, уродженець Прикарпаття мільярдер Олег Бахматюк — не ваш родич?
— З Олегом Бахматюком у нас спільні родинні корені, але, звичайно, різні сфери діяльності. А по маминій лінії походжу з родини Франків. Рідний брат Каменяра Онуфрій — мій прямий предок. Він жив у Підгірках, під Калушем. На тому місці тепер діє музей–садиба. Там експонується генеалогічне дерево Франків, одна з гілок якого тягнеться і до мене. Горджуся тим, що в кожному поколінні моєї родини були люди, котрі боролися за Україну і щось для неї зробили. Батько — заслужений працівник освіти, почесний громадянин Калуша, організатор однієї з найкращих в Україні гімназій. Серед моїх дідів та прадідів були старшини УПА і Української Галицької армії. Родина пережила виселення до Сибіру. Все це для мене — світоглядні, фундаментальні речі: якщо предки були такими, то і я не можу зрадити їхню пам’ять, стати відступником.
Щодо критичної ситуації з нестачею талановитих молодих педагогів, то серед її причин найчастіше називають складність роботи з сучасними дітьми та низьку оплату праці. Я б указав на ще одну проблему: обдарована людина прагне до самореалізації в творчій роботі. І результату досягає там, де матеріальні стимули поєднуються з максимальною свободою творчості. Тому треба відмовитися від жорсткого бюрократичного контролю процесу роботи вчителя, а оцінювати його результати. І кожен досягнутий результат адекватно оплачувати. Інакше педагогічні виші й далі плентатимуться у хвості рейтингу престижності, і до них вступатимуть випускники з найнижчими результатами успішності. А ми будемо наївно сподіватися, що такі спеціалісти зможуть високо піднести рівень української освіти.
— Ваша родина справді заслуговує на повагу. Та українська національна ідея, яку вона відстоювала, м’яко кажучи, не дуже подобається нинішньому керманичу Міносвіти Дмитру Табачнику? Погляди на нашу минувшину, відомо ж бо, змінюються синхронно із зміною влади на Печерських пагорбах.
— Моя особиста позиція не залежить від того, хто зараз при владі і як переписує історію. Вважаю, що навчити, а тим більше виховати, може тільки вчитель, який є особистістю. А щоб нею бути — треба мати тверді переконання.
Однак наявність у мене усталених поглядів зовсім не означає їх нав’язування учням. Основою демократії є плюралізм переконань (до речі, наше славнозвісне «де два українці — там три гетьмани» я не вважаю поганою рисою, а, навпаки, виразом глибоко вкоріненої демократичності українського менталітету). Тому, даючи свою оцінку історичним діячам чи подіям, я завжди дозволяю кожному зі школярів мати і висловлювати щодо них власну позицію. Єдина моя вимога — щоб ця позиція була достатньо аргументованою.
— Цікаво, Степан Бандера, котрий народився в Старому Угринові, за якихось десять кілометрів від Калуша, у ваших оцінках, озвучених перед учнями, — національний герой чи терорист?
— Історичні постаті не можна оцінювати з позицій політичної доцільності чи поза історичним контекстом, а тим паче — ідеалізувати. Пригадую, як років п’ятнадцять тому мене неприємно вразили виступи школярів на учнівській конференції, присвяченій Степану Бандері. Один за одним доповідачі, як «Отче наш», повторювали: Степан із малих літ готував себе до боротьби за самостійну Україну, не пив, не курив, гартував душу і тіло. Це мені нагадало радянські біографії Леніна — далекі від правди і спрямовані на сотворення забронзовілого кумира. А мене в історії цікавить практичний досвід, яким ми можемо скористатися сьогодні. І треба мати мужність визнати, що спадщина Бандери значно складніша за її примітивне чорно–біле розуміння. Так, Степан Бандера був визначний патріот і послідовний борець за незалежність України. І це саме те, чого ми можемо в нього навчитися. З іншого боку, він неодноразово помилявся в оцінці політичної ситуації, а його терористичні методи боротьби взагалі є неприйнятними в сучасному світі.
— Як ви зі своїм проектом «Середньовічні замки та їх мешканці» потрапили на Всеукраїнський, Європейський, а потім, уперше серед вітчизняних педагогів, і на Всесвітній форум інноваційної освіти?
— «Середньовічні замки» — не перша моя розробка, пов’язана з упровадженням інформаційно–комунікаційних технологій в навчальний процес. Багато чого робив, але участі в конкурсах не брав. Та на якомусь етапі стало цікаво порівняти свої напрацювання з досягненнями інших педагогів. І сам немало здивувався, коли став одним із переможців Всеукраїнського конкурсу вчителів–новаторів. Потім мене запросили на форуми в Берлін і Кейптаун (ПАР).
— Спілкування з колегами з інших держав світу, мабуть, прояснили для вас різницю між нашою та їхніми системами освіти?
— Я мав нагоду побувати в школах Німеччини, Ізраїлю та ПАР, і найбільш подібною до нашої мені видалася південно–африканська школа. В розвинених країнах навчальні заклади не тільки краще забезпечені матеріально, в них і дисциплінарні вимоги до учнів менші, а школярі, відповідно, більш розкуті.
Узагалі виховні пріоритети в західній школі дещо інші, ніж у нас, і це зумовлено різним рівнем розвитку суспільства та проблемами, що стоять перед ним. Пригадую, як організатори Всесвітнього форуму в Кейптауні попросили нас відповісти на запитання, які головні риси ми хотіли б виховати в своїх учнів. Я назвав «порядність» і «патріотизм». А канадський учитель, котрий сидів поруч мене, першим пунктом зазначив: «Бажання зробити світ кращим».
Рівень знань закордонних учнів мене загалом не вразив, але сподобався правильний підхід до «керування» цими знаннями. Я запитав учителя єрусалимської гімназії, як їхня система освіти сприяє видатним досягненням ізраїльських учених? Він відповів: «Якщо учень у 12—13 років уміє правильно формулювати запитання — значить він отримує хорошу освіту». І дійсно, в науці головне побачити проблему, повз яку пройшли інші. А дослідити її — це вже справа техніки.
Західна школа більше уваги приділяє також розвиткові практичних навичок учнів. Я теж намагаюся врахувати потреби сучасного життя, тому навчаю учнів азів ораторського мистецтва, вмінню фахово готувати і представляти презентації, самотужки знаходити й опрацьовувати потрібну інформацію.
— Ваші розробки щодо використання інформаційно–комунікаційних технологій зацікавили вітчизняні педагогічні верхи?
— Насправді рядовий учитель має небагато шансів зацікавити своїми розробками нашу забюрократизовану систему освіти. Та я і не претендую на якусь особливу увагу. Мій інтерес до створення різноманітних програмних засобів навчання пояснюється простою практичною потребою: хочу якомога краще і по–сучасному викладати свій предмет.
Бахматюк Ярослав Дмитрович
Народився 1967 року в прикарпатському місті Калуш.
Навчався в Ленінградському вищому загальновійськовому командному училищі, закінчив історичний факультет Івано–Франківського педінституту (диплом із відзнакою) та юридичний факультет Львівського державного університету ім. І.Франка.
Переможець VІ Всеукраїнського конкурсу «Вчитель–новатор», лауреат Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року–2011», півфіналіст VІ Європейського форуму інноваційної освіти (2010, Берлін) та учасник VІ Всесвітнього форуму інноваційної освіти (2010, Кейптаун, ПАР).
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
