«Немає ні реалій, ні ілюзій — існує одна правда. Любов»...

Цю рецензію можна було би почати зі слова «хто». Хто такі дев’ятдесятники? Крізь які розчарування, травми і країни пройшло це покоління за два останні десятиліття? У них вкрали перемогу — чужі вкрали, свої продали... Вони розвалили совок, мітингували, голодували, бо не хотіли, щоб їхні діти жили в ньому. Нині в декого вже й онуки живуть у його гіршому варіанті. Як вижити творчим людям, жити правильно й щасливо там, де хочеться? Як залишитися українцем на еміграції? Як залишитися собою по еміграції внутрішній?

І це був би правильний початок. Але серце підказує почати зі слова «світ».

Світ письменника і світ художника для мене ніколи не мали демаркаційної лінії кордону. Можливо, тому, що один органічно–непомітно перетікає в інший? Адже літератори рідко утримуються від спокуси описати світ художника і, схоже, читачу до цього не звикати (згадаймо бодай «Чорну Пантеру і Білого Медведя» Винниченка чи «Портрет Доріана Грея» Уайльда...). А якщо навпаки — за перо береться художник?

Не претендую на безпомилковий прогноз, але факти й інтуїція підказують — тенденція художників, які пробують себе в прозі, якщо не очевидна, то вже ескізно намітилася. Коли я кажу «намітилася», то передовсім маю на увазі книгу «Козацький роман» Лесі Гончар і Руслана Найди, яка щойно вийшла друком у видавництві «Ярославів Вал».

І якщо Леся Гончар — професійна письменниця і журналістка (недарма ж — онука Олеся Гончара), то її чоловік і співавтор Руслан Найда — типовий «вільний художник», а саме — скульптор–графік, який козакує і у творчості сповідує «фольклорний сюрреалізм» чи сказати б — «сюркозакізм».

Отже, стає втямки, чому «Козацький роман» — козацький. Але назва роману прочитується не лише як означення жанру, а й — як історія кохання і любові, як історія неможливості–буття–без–вітчизни і пронесення цього вогню через химерно–незбагненні лабіринти долі. Хоча ні, радше — як стрибання через купальський вогонь життя, не роз’єднуючи рук...

Але де є початок «Козацького роману» чи то пак — козацького роману?

«Козацький роман» починається в Єгипті напередодні революції, а саме — в Луксорі — місті фараонів, де головний герой примудряється заночувати в музеї просто неба, маючи за мету всотати п’ятитисячолітній подих вічності; стає свідком ритуалу розмови з богами сповідників братства Хора і прокидається вранці без паспорта і гаманця, але з відчуттям вірності незра­дженій мрії.

Здавалося б, що спільного між революцією єгипетською і гайдамацькою? Виявляється, спільність є — і це усвідомлення Устимом ( так звуть одного з оповідачів роману в новелах) того, що: «То правда, не моя війна... Але дух її — мій». А те, що головний герой опиняється далеко від дому, на самоті зі своїми роздумами і почуттями, лише допомагає йому пізнати мить і вічність і їхню взаємодію. Чи — бодай спробувати. І зрозуміти, що «немає ні реалій, ні ілюзій — існує одна правда. Любов»...

«Козацький роман» (навіть не знаю, чи потрібні тут лапки?) починається зі слів сина головних героїв Устима і Дарини — Грицька: «Я не люблю гроші, я люблю волю!». Власне, він починається там, де коні й діти, а, отже, справжність. І, певна річ, — там, де скульптури. Скульптури, що оживають, люди і коні, які завмирають...

«Козацький роман» починається з визнання поразок. Зосібна — поразок покоління, народженого в дев’яності. З вуст Дарини це звучить так: «У нас вкрали перемогу. Ми розвалили совок, мітингували, голодували, знімали документалістику про Холодний Яр часу більшовицької окупації. Ми не хотіли, щоб наші діти жили в совку»...

«Козацький роман починається» з фрази «не тікай від порухів душі». А може, від фрази «насолоджуйся своїми звершеннями і своїми планами». Або від фраз: «плекай міцність духу, аби захистив тебе в несподіваних бідах», «будь у мирі з Богом, як би ти його не уявляв», «будь у мирі з власною душею», а найпевніше — із фрази «намагайся бути щасливим»...

«Козацький роман» починається з «Холодноярського етюду» і творення/збирання «Нової Січі», коли побратими–дев’ятдесятники по «революції на граніті» їдуть в Холодний Яр, аби згадати давні часи і маршрути і наснажитись Енергією Духу славнозвісного урочища. Саме там випадково стають свідками того, як по–вандальськи зрізано дуба — очевидця ще гайдамацьких шляхів Залізняка і Гонти. І побратими, не розгубившись, дають добрячого прочухана олігархові–зайді, який зневажає їхню землю, людей і паплюжить священні символи, після чого останній втікає до Грузії. «Щастя — у вірності своїй землі»...

«Козацький роман» починається із повернення Дарини й Устима з добровільної американської еміграції — «діти потребують Батьківщини»...

Але після марної спроби з’ясування, де і коли починається «Козацький роман» (і — козацький роман з Батьківщиною, родиною, коханою), приходить усвідомлення найголовнішого — він ніколи не закінчується.