На пам’ять про 12 травня 1933 року

Коли я бачу колишній письменницький кооператив «Слово», на пам’ять мимоволі спадають рядки з поезії мого старого знайомого Сергія Жадана «Кінець української силабо–тоніки»:

в цьому будинку вони колись і жили

бачиш ось там на рамах ще рештки червоної фарби

лущаться з тих часів хтось вигадав їх поселити

в одному домі щоб чути було дихання в передпокоях

дихання вітру структуру страху коли ти

дивишся на подвір’я...

Ну ось вона — сіра конструктивістська п’ятиповерхівка в новому центрі Харкова, на розі вулиць Культури й Галана, зведена за проектом Михайла Дашкевича в 1929 році. Як глянути на неї згори, то можна побачити стилізовану літеру С. Тут під одним дахом і справді жило колись ціле гроно геніїв: Микола Бажан, Майк Йогансен, Микола Куліш, Лесь Курбас, Павло Тичина, Михайль Семенко, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий, Юрій Яновський...

Доба великого терору прийшла сюди в ніч iз 11–го на 12 травня 1933 року, коли арештували Юліана Шпола. А потім — арешти, арешти, арешти... Уже невдовзі будинок «Слово» почали називати не інакше, як «крематорій». «Слов’яни» один по одному виходили з нього в супроводі гепеушників–енкаведистів, щоб уже більше ніколи туди не вернутись. Хто йшов понуро, втупивши очі в землю, хто розгублено озирався, а хто крокував безтурботно й майже весело. Іронічний Юрій Вухналь — чоловік сестри Миколи Бажана Алли, котра навряд чи була за ним щаслива, бо останнім часом він надто багато пив, — не зумів утриматись від витівки навіть тут. Енкаведисти вивели його у двір десь близько восьмої ранку. Вухналь тримав у руках чималий портплед iз речами. Він зупинився посеред двору, зняв капелюх і, мов актор на сцені, вклонивсь. Ясна річ, він добре знав, що з усіх вікон на нього зараз дивляться. І саме в цю мить із портпледу вистрибнув маленький сірий клубочок — кошеня. Чи воно само залізло в речі свого хазяїна, чи Вухналь посадив його туди навмисне, щоб уже востаннє потішити сусідів...

Ми з дружиною часто гуляємо біля будинку «Слово». Заходимо у двір. Стоїмо. Може, ось саме тут пробігло те випущене Вухналем кошеня. А може, он там сидів на колодах Юліан Шпол, мугикаючи собі під ніс пісеньку про Сюзетту: «Скоро солнечное лето, / Скоро сбудутся мечты, / Покупайте у Сюзетты / Ароматные цветы». Хто знає? Ніхто. Ані про кошеня, ані про Шпола. Життя йде своїм ходом, і пісок забуття потроху притрушує навіть те, що було ще зовсім недавно. Здається, лиш учора стояв на сходах «Слова» зі Степаном Сапеляком і говорив про щось, а вже й не пам’ятаю ні того, про що ми говорили, ні того, в якому під’їзді стрілись... І спитати ні в кого, бо нема вже й Степана... Що ж тоді казати про часи Українського Ренесансу, пам’ять про які стирали жорстоко й надзвичайно ретельно?! Одна лиш скромна сіра плита, пам’ятна дошка у формі розгорнутої книги з багатьма–багатьма іменами, сиротливо тулиться збоку на будинку, нагадуючи про те, що тут колись билося серце Українського Ренесансу. Але й сама ця пам’ятна дошка символізує не так нашу пам’ять, як безпам’ятство. Ось на ній вибито «Юліан Шпол», а через п’ять рядків нижче — «Михайло Яловий». І кому яке діло, що «Юліан Шпол» — це прибране ім’я Михайла Ялового! Того самого, що був першим президентом ВАПЛІТЕ й першим зі «слов’ян» потрапив у жорна терору. А якби спитати кого: коли це було? Як розпочався «кінець української силабо–тоніки»?.. І цього до пуття ніхто не зна: одні кажуть одне, інші — інше. Дехто навіть стверджує, що Шпола арештували ще наприкінці квітня. Мовляв, після його арешту Хвильовий, Досвітній та Куліш зробили все, щоб визволити свого друга, вони навіть ходили на прийоми в ЦК й ОГПУ, вимагаючи пояснень. Невідомо, що їм там казали, та після цих марних спроб Хвильовий, нарешті, зрозумів, що настав кінець...

Ні. Нічого такого не було — Хвильовий зрозумів усе дуже швидко. Знайдені моїм сином архівні матеріали дозволяють відтворити цей трагічний сюжет ось так. 11 травня 1933 року. Чудовий сонячний день. Юліан Шпол разом із Василем Вражливим, Майком Йогансеном та Юрієм Смоличем спершу рушає на прогулянку через Шатилівку, потім смакує каву й тістечка на стадіоні «Динамо». Увечері друзі балакають про більярд, полювання, літературу, а потім Шпол запрошує Вражливого й Епіка до себе на преферанс — у квартиру № 30 на другому поверсі третього під’їзду, де він жив разом із дружиною Лідією Вовчик–Блакитною і пасербицею Майєю. Та на цей раз преферанс довелось відкласти, бо до автора «Золотих лисенят» завітали непрохані гості з ОГПУ. Вони прийшли ближче до півночі (в анкеті звинувачуваного вказано: «заарештований 11/V–33 р.»), а завершили свою чорну справу вже десь під ранок (дата арешту в протоколі обшуку — 12 травня; час не зазначено). Гепеушники обнишпорили квартиру, забрали всі листи, рукописи, нотатки, а ще браунінг калібру 7,62 мм під номером 229338 і фотоапарат компанії Eastman Kodak. Невдовзі Шпол уже був у в’язниці на Раднаркомівській, на тій самій коротенькій вулиці, про яку трохи згодом почали казати, що вона найдовша у світі, бо як на неї попадеш, то раніше ніж років через три–чотири не вернешся. Шпол не вернувсь ніколи.

Уже в 1937 році Лідія Вовчик–Блакитна згадувала, що того ж таки дня, тобто 12 травня, до неї заходив Хвильовий. Перед цим він давненько не навідувався. Хвильовий сказав, що забіг спитати, чи справді Шпола арештували. Постояв трохи й рушив назад. Він був такий схвильований, що Лідія Євгенівна почала його заспокоювати. Мовляв, не варто аж так нервувати, треба просто піти в культпроп ЦК і там про все поговорити. Хвильовий наче трохи обм’як, хоч і продовжував повторювати: «Нічого не розумію, нічого не розумію...» Зрештою, він таки обіцяв заспокоїтись і просто зараз піти або до колишнього лівого есера, а тепер прокурора Верховного суду УСРР Лева Ахматова, або до заступника голови ОДПУ УСРР Карла Карлсона — обох їх Хвильовий знав особисто. «Очевидно, — казав він, — вони мені все пояснять». На цьому розмова й скінчилась. Щоб не травмувати свою донечку ще більше, Лідія Євгенівна забрала її і пішла до сестри. Пізно ввечері вона повернулася назад, а зранку наступного дня, 13 травня, пішла на роботу. Коли ж прийшла з роботи (десь, мабуть, між 12–ю і 13–ю дня­), будинок уже вирував, як вулкан, — Хвильовий пустив собі кулю в скроню. «Арешт­ ЯЛОВОГО, — написав він у передсмертній записці, — це розстріл цілої Генерації...»

Хвильовий нікуди й ні до кого не ходив. Навіть не дзвонив нікому. Правда, повернувшись додому з квартири Шпола, він хотів зателефонувати Карлсонові, та дружина Юлія Уманцева порадила цього не робити. Він кивнув на знак згоди. А зранку наступного дня написав дві короткі прощальні записки. Об 11–й годині покликав до себе Куліша й Досвітнього. Вони погомоніли про арешт Шпола й про те, що його робити далі. Гості вже хотіли йти додому, коли Хвильовий вийшов до сусідньої кімнати. За мить пролунав глухий постріл...

Дивне відчуття охоплює мене щоразу, коли я дивлюсь на цей будинок. І слова, які зринають тоді в голові, усі починаються з «не»: немислиме, нездійснене, ненаписане, незворотне... Якась бентежна щемка апофатика — так, ніби стоїш на краю безодні й пробуєш боронитися словом від порожнечі. А може, нічого дивного тут і нема. Писав же Жадан:

просто існує такий різновид споруд

в яких ця остання межа особливо похмура

де надто неглибоко пекло і русла підземних руд

де час виступає ніби вугілля крізь ґрунт

де починається смерть і кінчається література.

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук,
професор кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету
ім. Сковороди