Першi матчi, першi голи

Я нiколи не забуду того дня 1987 року. Вранцi менi зателефонував давнiй приятель, з яким ми багато рокiв товаришували в Одесi, а потiм обидва переїхали до Києва — вiдомий спортивний журналiст Девi Аркадьєв. Колись нас запросили на роботу в редакцiю республiканської молодiжної газети «Комсомольскоє знамя». Мене — кореспондентом вiддiлу робiтничої молодi, Аркадьєва — вiддiлу спорту. Син боксера, а потiм спортивного тренера Аркадiя Бакмана, Девi був схиблений на спортi, мав статус суддi республiканської категорiї з боксу, тож дуже скоро вже завiдував вiддiлом спорту республiканської молодiжної газети. Аркадьєв був присутнiй на найпрестижнiших спортивних змаганнях, не вилазив iз Москви, iнодi проривався до країн європейського соцтабору, регулярно друкував у газетi яскравi репортажi. А з того часу, як усерйоз заявили про себе футболiсти київського «Динамо», коли збiрна СРСР почала складатися всуцiль iз наших землякiв–динамiвцiв, Девi облишив писати про бокс i захопився футболом. Товаришував iз Валерiєм Лобановським, багатьма футболiстами «Динамо».

— У мене для тебе сюрприз, мовив Девi. — Нi про що не розпитуй, негайно приїзди, ми чекаємо на тебе.

Коли Аркадьєв сказав «ми», я був певен, що вiн має на увазi себе i свою дружину Лiзу. А коли якнайшвидше приїхав на бульвар Ленiна, що на Чоколiвцi, зайшов у його квартиру, то сторопiв: у крiслi в бездоганному сiрому костюмi сидiв... Олег Блохiн. (Тодi йому йшов 35–й рiк. Цiєї осенi виповниться 60. — Ред.).

— Гадаю, тобi не треба представляти Олега, — мовив Аркадьєв. А я подумав: чи є в Києвi, Українi, в Союзi, в Європi людина, яка б не знала великого українського футболiста — найкращого форварда Європи, заслуженого майстра спорту, чемпiона СРСР 1974—1975, 1977, 1980, 1981 рокiв, володаря Кубка СРСР у 1974, 1978, 1982 роках, бронзового призера Олiмпiйських iгор 1972 i 1976 рокiв, володаря «Золотого м’яча», Кубка кубкiв i Суперкубка УЄФА–1975.

Проте поводився Олег дуже скромно. Лiза принесла нам каву, Олегу — чай, i Девi сказав:

— Ти, очевидно, здивований, навiщо я запросив тебе. Скажу: я привiз договiр вiд московського видавництва «Фiзкультура i спорт» на книгу спогадiв Олега Блохiна, лiтературний запис мiй... Олег поставив умову, щоб книга була видана одним з українських видавництв i обов’язково — українською мовою. Ти згоден засiсти за переклад?

— Звичайно, але ж у нас немає спортивного видавництва.

— Не бiда. Книга може вийти у видавництвi «Молодь».

Я прийняв вiд Девiка рукопис. Аркадьєв знав, що у своїй творчостi я, на вiдмiну вiд нього, вiддаю перевагу україномовним виданням, регулярно друкуючись у журналах «Україна», «Днiпро», газетах «Радянська Україна», «Лiтературна Україна», «Молодь України».

Бiльше року я перекладав книгу, i, врештi, передав видавництву «Молодь», де її зустрiли «на ура». Проте час спливав, книга не виходила. Редактори безпорадно розводили руками. Я — до Аркадьєва, який товаришував iз багатьма впливовими людьми, що могли зрушити справу з мiсця. Але ним оволодiли зовсiм iншi плани — вiдправивши у США дружину i двох синiв, вiн i сам готувався туди переїхати. Принагiдно зазначу, що кар’єра спортивного журналiста в Америцi не склалася, тож тривалий час Девi перебував то в США, то в Українi, готуючи iнтерв’ю з українськими полiтиками i бiзнесменами для росiйськомовних видань у США.

Але що ж трапилося iз книжкою Блохiна? Виявляється, один iз секретарiв ЦК комсомолу, якому пiдпорядковувалося видавництво «Молодь», всерйоз образився: чому книга ранiше вийшла в Москвi, нiж у Києвi? Треба, щоб було навпаки.

Рукопис потрапив у «довгу шухляду». А саме тодi, коли книжку зрештою було пiдписано до друку, видавництво лiквiдували. Але другий примiрник рукопису в мене, на щастя, зберiгся.

За роки, що минули, Олег Блохiн плiдно працював у Грецiї. Із головного форварда «Динамо» та збiрної СРСР перетворився на головного тренера збiрної України, довiв «синьо–жовтих» до чвертьфiналу чемпiонату свiту 2006 року, а вже за три тижнi виведе українську команду на поєдинки домашнього чемпiонату Європи–2012. Інтерес до головного тренера, до найменших подробиць його життя став iще бiльший. Отже, слово Блохiну.

Дитинство

Моє раннє дитинство пройшло в районi Республiканського стадiону. На його футбольне поле я, зрозумiло, тодi не виходив, зате гасав по крутих схилах гiрок, що оточували стадiон, продирався садами й хащами. А взимку наш улюбленець — вiвчарка Джек, запряжений у санчата, мчав мене по першому пухнастому снiгу...

Потiм ми переїхали на Першотравневий житловий масив, бiльш вiдомий пiд назвою Чоколiвка. Це один iз перших у Києвi районiв, забудованих пiсля вiйни зручними для житла п’ятиповерховими цегляними будинками, якi влiтку потопають у густiй зеленi. Для дiтлахiв тут роздолля: багато простору, сади й парки, десятки спортивних майданчикiв у подвiр’ях, є навiть свої футбольнi поля. На чоколiвських галявинах i почалися мої футбольнi унiверситети.

Менi пощастило на батькiв, а про маму свою я повинен розповiсти окремо. І не тiльки тому, що, як кажуть люди, якi добре знають нашу сiм’ю, я — копiя своєї матерi. А перш за все тому, що вона була тiєю першою людиною, яка буквально за руку привела мене в чудовий свiт спорту. І за це я щиро їй вдячний.

Моя мама народилася в селi Небрат Бородянського району. Це кiлометрiв за 50 вiд Києва. Вона була одинадцятою дитиною в сiм’ї, в її домi завжди було чисто, та не завжди ситно. І в тринадцятирiчному вiцi моя мама подалася до Києва, де вступила до професiйного училища при фабрицi iменi Максима Горького. А пiсля закiнчення училища прийшла працювати на фабрику.

Як же стала ця сiльська дiвчинка, яка з юних лiт сама заробляла собi на життя, заслуженим майстром спорту? Одного разу влiтку 1935 року в центрi Києва проводили крос. Участь брали команди колективiв фiзкультури. І ось Катю Адаменко — мою маму, найспритнiшу з усiх учениць — поставили бiгти 500–метрову дистанцiю. Вона прибiгла першою! Саме з цього кросу й почався її спортивний шлях.

У нашому домашньому музеї зберiгається багато маминих медалей, призiв. Бiльшiсть iз них вона завоювала у зрiлому спортивному вiцi. Я не раз дивувався, як удавалося їй усе сумiщати — заочно навчатися в Інститутi фiзкультури, працювати на кафедрi фiзвиховання унiверситету й самiй виступати на дорiжцi. І неабияк виступати! У розпалi спортивної кар’єри вона показала свої найкращi результати — 68 разiв (!) вносила поправки в рекорди республiки. Деякi з них були на рiвнi всесоюзних. Так, вона другою з жiнок Радянського Союзу пробiгла 100 метрiв швидше 12 секунд — 11,9, повторивши всесоюзний рекорд.

Королем ігор на Чоколiвцi був футбол. І, помiтивши моє захоплення, мама сама привела мене до футбольної секцiї на стадiон iнженерно–будiвельного iнституту, де на кафедрi фiзвиховання вона вже працювала на посадi старшого викладача.

Я почав ходити на тренування. Втiм вони тривали тижнiв зо два. Потiм тренер кудись зник, i ми, хлопчаки, похмуро розiйшлися по дворах. Тодi за справу взявся тато.

Мiй тато — Володимир Блохiн — у жодному з видiв спорту, що вiн ними займався, високих результатiв не досяг, але полюбив спорт, i з часом почав керувати мiською органiзацiєю товариства «Трудовi резерви». Якщо мама першою привела мене на стадiон, то тато надовго став моїм найвимогливiшим домашнiм тренером.

Свою першу грамоту за успiхи в спортi я отримав, беручи участь у спартакiадi пiонерського спортивно–оздоровчого табору «Ракета» у 1962 роцi. Нагородили мене як гравця команди 5–го загону, який посiв перше мiсце у змаганнях iз футболу. А в першi днi вересня того ж року тато привiв мене в динамiвську футбольну школу.

— Показуй, що вмiєш, — сказав тренер.

Вiд дерев’яних стiйок, якими були позначенi невеличкi футбольнi ворота, тренер вiдмiряв п’ять великих крокiв, встановив на позначку м’яч i голосно скомандував: «Бий!»

Я розбiгся, вдарив у лiвий кут. Влучив!

Потiм тренер наказав пасувати м’яч йому, а по воротах бити з його передачi. Я зробив i це, але, зiзнаюся, замiсть нудних ударiв i пасiв менi дуже захотiлося якомога швидше поринути у футбольний бiй... Нарештi тренер подiлив нашу групу на п’ятiрки й повiв на iнший майданчик, де були встановленi маленькi, схожi на хокейнi, ворота...

Коли б я вiдчув хоч на мить, що в цей момент за мною пильно спостерiгають, у мене нiчого не вийшло б. Та я тодi навiть не думав про це... Був м’яч, був футбол, а я — в його полонi.

Пiсля гри тренер розмовляв iз кожним iз нас i, коли черга дiйшла до мене, мовив упевнено: «Приймаю тебе до своєї групи».

Додому я повертався, сяючи вiд щастя.

...П’ятнадцятого вересня 1962 року, сповнений великої гордостi, я, учень четвертого «Д» класу 144–ї середньої школи, власноруч заповнив облiкову картку футбольної секцiї «Юного динамiвця», i з того дня офiцiйно став членом товариства «Динамо». Було чим пишатися, адже минулого року динамiвцi Києва, першi з немосковських команд, перемогли в чемпiонатi СРСР! Імена Войнова,Сабо, Базилевича, Лобановського, Трояновського не сходили з вуст київських хлопчакiв. Я був щасливий вiд одного усвiдомлення, що тренуюся в одному клубi з ними й маю бiленьку, наче снiг, футболку з великою синьою лiтерою «Д» на грудях. Мрiяв вийти на смарагдово–зелений газон стадiону «Динамо», але до цього було ще далеко.

Та мої першi матчi проходили на заводських стадiонах, розташованих далеко вiд центру мiста. Вболiвальники туди майже не приходили. По вихiдних грали клубами на першiсть мiста. У днi матчiв уся родина прокидалася рано. Мама швидко готувала снiданок, i ми з татом iшли на стадiон. Здається, за всi мої дитячi та юнацькi роки тато не пропустив жодного матчу на першiсть мiста. Вiн був не лише моїм персональним уболiвальником. У школi «Юного динамiвця» на громадських засадах дiяв батькiвський комiтет, i тато багато рокiв очолював його. Батьки допомагали тренерам контролювати успiшнiсть юних футболiстiв. Народжувалися й хорошi традицiї. Примiром, на кожну гру батьки приносили трилiтровi банки з полуничним, томатним або виноградним соком. Пiсля матчiв ми не бiгли ковтати воду з–пiд крана, а з великим задоволенням пили сiк.

Але особисто для мене батькiвська турбота обернулася маленькою драмою: за мною мiцно закрiпилося прiзвисько «татусiв синок». Дехто з юних футболiстiв вважав, що мене тримають у командi завдяки знайомству мого тата iз тренером. Бiльше того, iнодi на полi пiд час офiцiйних iгор першостi мiста дехто з партнерiв кидав менi до болю образливе слiвце — «Боягуз!». У футболi боягузство визначається досить просто: не вступаєш у силову боротьбу — виходить, боягуз. Але менi, маленькому й худенькому крайньому нападаючому, навряд чи варто було вести єдиноборство з високими й дужими захисниками.

Утiм не лише партнери по командi вважали мене боягузом. «Із нього футболiста не вийде, не боєць вiн», — так говорили про мене обiзнанi на футболi люди. На щастя, мiй тренер Леонiдов так не вважав, хоча, виходячи з моїх фiзичних кондицiй, швидких футбольних злетiв вiд мене не очiкував. Справдi, у 13–рiчному вiцi я важив 43,5 кiлограма, зрiст — 158 сантиметрiв, спiрометрiя — 3200. Прямо скажу — не атлет...

Тато, вiдчуваючи моє вiдставання у фiзичнiй пiдготовцi, сам узявся за справу: будив мене рано–вранцi i ще до школи примушував бiгти крос. Згодом ми виробили постiйний маршрут. Пiсля бiгу я робив гiмнастику, присiдав, вiджимався, пiдтягувався. Щоб усе це менi не так швидко набридло, тато придумував рiзнi iгри з м’ячем. Пам’ятаю, як на нашiй маленькiй кухнi я iз зав’язаними очима мав контролювати м’яч то лiвою, то правою ногою...

А на спортмайданчиках я дуже рано почав забивати голи. Але не тому, що переборов себе й кинувся у силову боротьбу iз захисниками. Нi, це менi нiколи не подобалося. На щастя, тренер не обмежував нас жорстокими настановами на гру, а дозволяв вiльно фантазувати. Та все ж пам’ятаю, що Леонiдов радив захисникам i пiвзахисникам частiше передавати менi довгi передачi, бажано — за спини суперникiв. Отримавши м’яч, я легко набирав швидкiсть i тiкав вiд суперникiв, виходив сам на сам iз воротарем i забивав.

...Щолiта футбольна школа виїздила на один мiсяць до спортивно–оздоровчого табору. Вiн розташовувався поблизу районного центру Володарка. Свiже повiтря, чисте озеро, мальовничi мiсця, ошатний стадiон iз вiдмiнним полем — усе це в повному нашому розпорядженні. Ранковi пробiжки, робота з м’ячем, тренувальнi iгри, рибалка й читання книжок... Ми самi вiдчували, що пiсля мiсяця такого життя повертаємося додому змiцнiлими. Тож у 14 рокiв данi в моїй картцi iстотно змiнилися: вага — 49 кг, зрiст — 165 см, спiрометрiя — 3600.

А в 16 рокiв усi цифри значно покращилися: вага була вже 63 кг, зрiст — 176,5 см, спiрометрiя — 4500.

Сила додалася, але в матчах я, як i колись, не любив єдиноборств iз захисниками, голи забивав переважно на швидкостi: перекинеш м’яч, втечеш вiд захисника, вийдеш вiч на вiч iз воротарем, i — бий! А голкiпери в юнацьких командах, пам’ятаю, завжди були слабенькi. І все–таки у складi дитячих i юнацьких збiрних команд мiста на республiканськi змагання мене на перших порах не включали: туди добирали хлопцiв, якi вiддають перевагу силовiй боротьбi. А коли вперше в життi я виїхав у складi збiрної мiста до Львова на розiграш кубка «Юнiсть», то весь турнiр вiдсидiв на лавi запасних — тренери знову вiддавали перевагу «бiйцям». І так тривало майже до моїх 15 рокiв.

Але я й далі забивав! І завдяки цьому поступово пробився до юнацької збiрної. Частiше почав виїздити на змагання в iншi мiста, а з часом — i в iншi країни. З роками поїздки цi стали звичною справою.

Із дитинства я вчився грати у футбол в однiй iз кращих у Києвi футбольних шкiл. Вдячна пам’ять зберiгає спогади про неї: про «Юного динамiвця» менi нагадують старi фотографiї, облiковi й лiкарняно–контрольнi картки, дипломи й грамоти тих рокiв, якi дбайливо зберiгаються в сiмейному архiвi. Інодi я ловлю себе на думцi про те, що з любов’ю дивлюся на... асфальт при входi на стадiон. Звичайно, зараз вiн виглядає iнакше — реконструйований стадiон мало нагадує той, який бачив я у дитинствi. Але я з благоговiнням вдивляюсь у той клаптик асфальту, на якому проходили мої першi хлопчачi тренування.

Завжди з великою вдячнiстю я згадую свого першого тренера Олександра Васильовича Леонiдова i його колег — вiдомого в минулому футболiста Вiктора Голубєва i заслуженого тренера України Миколу Мельниченка. Радий, що мiй зв’язок iз футбольною динамiвською школою всi роки не переривався.

Улiтку 1980 року вже новi вихованцi Леонiдова вкотре стали чемпiонами Києва. Вiн зателефонував менi й просив, щоб саме я вручив хлопцям грамоти за перемогу. А я якраз прилетiв iз якоїсь зарубiжної поїздки, де придбав рiдкiсний тодi транзисторний приймач. Майстер зробив вiдповiдний напис на кришцi приймача, i я пiшов на зустрiч. Олександр Васильович просив, аби я сказав хлопчакам якiсь напутнi слова. Та коли я побачив їхнi очi — а дивилися вони на мене точнiсiнько так, як я колись дивився на своїх кумирiв — заготовленi слова розгубилися. Хвилюючись, я сказав:

— Хлопцi, ваше щастя, що ви тренуєтесь у такого хорошого тренера: Олександр Васильович Леонiдов дуже любить футбол, вiн виховав i ще виховає багатьох вiдмiнних футболiстiв. Вiн — мiй перший тренер...

Я пiдiйшов до Леонiдова, мiцно обiйняв його, розцiлував i вiддав транзистор iз монограмою.

Анатолiй СІГАЛОВ,
журналiст

Продовження книги «Першi матчi, першi голи» (зi скороченнями) — в наступних випусках «СтадiУМу».

ОЦІНКА

Зi спогадiв першого тренера Блохiна Олександра Леонiдова:

— Ми запрошували до школи хлопчакiв 10—11–рiчного вiку. Кожен тренер набирав собi групу з 20 чоловiк. Але щоб знайти два десятки таких, якi б подавали надiї, доводилося переглядати до трьох тисяч хлопчикiв.

На контрольних змаганнях я пропонував хлопцям виконати найпростiшi технiчнi елементи. Примiром, якомога сильнiше пробити по воротах. Для мене дуже важливо було знати, чи не боїться дитина сильно вдарити по м’ячу.

Уважно придивлявся до хлопчакiв i пiд час короткої гри в мiнi–футбол. Пiсля цього ставив їх по троє–четверо, i вони мали наввипередки пробiгти 30—40 метрiв. Пам’ятаю, що в такому забiгу Блохiн легко — навiть надто легко! — утiк вiд усiх своїх однолiткiв. Вiн не вирiзнявся анi зростом, анi фiзичними даними, здавався навiть кволим, сором’язливим хлопчиком. Але я без вагань одразу записав його до своєї групи: пiдкуповувала швидкiсть цього хлопчика.

Дуже скоро вiн перетворився на талановитого, визнаного свiтом футболiста, але на той час iнших якостей, нiж швидкiсть, я в Блохiна не помiтив.

Вiд редакцiї: Леонiдов помер у 2005–му у вiцi 79 рокiв.