Раїсі Грозь під час вибуху дісталося чи не найбільше. (Фото Дмитра КРАВЧЕНКА. )
Святкового дня 9 травня у відділенні інтенсивної терапії політравми чи, простіше кажучи, реанімації Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені Мечникова перебувала тільки одна людина, потерпіла внаслідок нашумілого терористичного акту 27 квітня. 77–річну Раїсу Грозь медики дотепер вважають такою, кому дісталося чи не найбільше. «У неї пошкоджені обидві ноги, рана на голові, чимало втратила крові. Тому спершу можна було говорити й про загрозу життю, але тепер усе найстрашніше позаду», — розповіла черговий лікар Олена Кузьмова.
Сама Раїса Андріївна на 12–й день після того, як постраждала під час першого вибуху в Дніпропетровську, з ліжка ще не піднімалася, і важко сказати дотепер, коли зможе стати на ноги. Однак, коли ми до неї завітали, пригніченою ніскільки не здавалася. Навпаки, заусміхалася і подякувала за вручені нами квіти.
Як розповіла жінка, за все своє життя вона опинилася у лікарні вдруге. Та й то вперше — коли народжувала сина, нині полковника міліції. А так, хвалити Бога, обходилося. Навіть у роки війни, які у Раїси Андріївни пройшли у рідному селі Вільному Новомосковського району.
Того дня, 27 квітня, жінка опинилася у трамваї центрального у Дніпропетровську маршруту № 1, по суті, випадково — вирішила з’їздити на рідну взуттєву фабрику, де відпрацювала загалом 55 (!) років, щоб отримати якісь гроші. Компанію їй склав чоловік, з яким нині живуть удвох. До зупинки трамваю «Вулиця Сєрова» доїхали тролейбусом, а там ледь встигли заскочити у вагон. І тільки зачинилися двері — пролунав вибух. Так сталося, що Раїса Андріївна прикрила свого чоловіка, прийнявши удар на себе... На телевізійних кадрах жінкою, яка лежить на асфальті з перебинтованими ногами, що 27 квітня облетіли всю Україну, а можливо, й увесь світ, була саме Раїса Андріївна.
— Спершу я навіть не збагнула, що сталося. Тільки відчула, як щось вдарило по ногах, — пригадує жінка. — Люди відразу з вагона вибігли. А я одна залишилася. Потім і мене винесли. Наступного дня Президент Янукович до мене в палату зайшов. Посміхнувся, але нічого не сказав. Мабуть, тому, що серед усіх потерпілих я найстарша...
63–річний начальник виробничо–вимірювальної лабораторії дніпропетровського відділення «Укрпошти» Валерій Рутковський 27 квітня вийшов в обідню перерву на центральний проспект Карла Маркса теж із дружиною. Разом хотіли вибрати подарунок для друга в одному з магазинів. Ледь вийшли, як почули про перший вибух на трамвайній зупинці «Вулиця Сєрова». І відразу переконалися, що це не чутки. Адже трамваї справді зупинилися. Отож вирішили йти по центральному пішохідному бульвару.
— Ту бетонну урну для сміття я тримав у полі зору, — пригадує Валерій Владиславович. — Ледь до неї підійшли, як рвонуло. Ні диму, ні полум’я не було. Тільки відчув потужний поштовх. А ще відразу усвідомив, що руку мені відірвало. Люди перенесли мене через проїжджу частину проспекту. Там якийсь чоловік повідомив, що він — лікар, і наклав мені джгут. І хоч у лікарні імені Мечникова зібрався консиліум на чолі з головним лікарем Сергієм Риженком, усі спільно усвідомили свою безпорадність — рука була ампутована ще під час вибуху.
Все життя Валерій Владиславович займався гірським туризмом — обійшов і Памір, і Тянь–Шань, і Крим, і Карпати...
— У горах шансів травмуватися чи навіть загинути у мене було незрівнянно більше, аніж на центральному проспекті Дніпропетровська, — зізнається тепер.
На 12–й день після трагедії на обличчі Валерія Рутковського не було помітно й тіні розпачу. Навпаки, він випромінював такий життєвий оптимізм, що нам про пережите навіть розпитувати не хотілося. Правда, переживав, що через травму втратить улюблену роботу. Але керівництво заспокоїло: такий фахівець їм потрібен і без руки.
Більше того, Валерій Владиславович уже навіть почав подумувати про гори. Адже сам Президент Віктор Янукович, коли спілкувався з ним наступного дня після теракту, пообіцяв допомогти з сучасним протезом. Ще глава держави озвучив суму матеріальної допомоги для Рутковського — 360 тисяч гривень. І ці гроші чоловік уже отримав. Принагідно Валерій Владиславович у Віктора Януковича запитав: «Ці вибухи є рубежем в історії України чи все ж надзвичайною подією місцевого значення?». На що Президент відповів: «Зараз необхідно набратися терпіння і не піддаватися провокаціям, не політизувати те, що сталося. Компетентні люди в цьому розберуться»... Ще Валерій Владиславович не може зрозуміти, чому його весь час запитують: хто ці вибухи організував? Щодо цього чоловік жодних версій не має.
В одній палаті з Валерієм Рутковським ще залишається 61–річний Сергій Єгоров. На трамвай першого маршруту він сів на кінцевій зупинці — залізничному вокзалі. А на вулиці Сєрова вийшов, щоб зустрітися з дружиною. Вже й дійшов до початку першого вагона, який почав обходити, коли рвонуло.
— Чую — гуркіт, шум, пил, а по моєму ліктю немов хтось кувалдою щосили уперіщив, — пригадує чоловік. — Дивлюся — кістки на моїй руці оголилися. Тоді вже стало не по собі...
До тих, хто серйозно постраждав під час вибухів, належить і 16–річна студентка Дніпропетровського монтажного технікуму Яна Козловська. Коли вона у перерві між заняттями звично вийшла на Алею закоханих, розташовану перед входом до навчального закладу, то і про перший вибух на трамвайній зупинці «Вулиця Сєрова» ще не чула.
— Коли рвонуло, почула сильний звук, по ногах немовби хвиля пройшла, але ніякого болю не відчувала, — пригадує дівчина. — Після цього тільки присіла і встигла руками вуха затулити. Потім, коли все притихло, відкрила очі і побачила дим, якісь осколки. Глянула — руки мої в крові. Отож відчула неладне і рвонула до нашого технікумівського медпункту. А там уже припустили, що вибухнуло в урні для сміття. Хоча від самого початку я намагалася тримати себе в руках і до всього ставитися спокійно.
Осколки від урни Яні дісталися переважно в обличчя та область грудей. Найбільший з них вцілив буквально за сантиметр від ока. Отож медики запідозрили найгірше. І щелепно–лицьові хірурги, і офтальмологи чимало почаклували, аж доки не пересвідчилися на всі сто відсотків, що зору дівчини ніщо не загрожує.
Президент Віктор Янукович з Яною теж поспілкувався ще в реанімації. Коли запитав про самопочуття, дівчина ледь вимовила: «Добре...» Бо тоді ще не повністю відійшла від загального наркозу.
А коли лікарі повідомили, що на обличчі дівчини не залишиться жодного сліду від численних осколків, а доведеться тільки надати незначну косметичну допомогу, в Яни від серця відлягло. Тільки після цього вона наважилася подивитися на себе в дзеркало. І хоч сліди від осколків ще нікуди не зникли, Яна нам повідомила про своє відмінне самопочуття і надію виписатися з лікарні найближчими днями.
Керівництво ж навчального закладу вже повідомило, що зараховує всі іспити за другий семестр першого курсу студентці Козловській автоматом. Отож Яна тепер може спокійно доліковуватися.
До лікарні з монтажного технікуму потрапили ще четверо дівчат та двоє хлопців, але у них поранення виявилися не настільки важкими і всіх їх з лікарні вже виписали.
Тим часом в одній палаті з Яною залишається і потерпіла кондуктор того самого вагона трамваю першого маршруту Алла Підопригора.
— На попередній зупинці тоді сіли двоє пасажирів, і я підійшла до них, щоб видати квитки за проїзд, — пригадує жінка. — І тут під ногами вибухова хвиля пронеслася. Дивлюся, штани на коліні порвані, кров ллється суцільним потоком — просто жах. Я почала сильно кричати... Проте знайшла у собі сили з напівзігнутими колінами вийти з вагона, а потім мені вже надали допомогу.
Тепер жінка завдячує долі, що осколки від вибуху не зачепили кісток на її ногах, хоча дотепер пересувається з великими труднощами. А ще Алла Володимирівна сумнівається, чи зможе повернутися до своєї роботи, якій віддала 10 років. Надто вже великим потрясінням став для неї той вибух.
Теракт у Дніпропетровську 27 квітня справді став неабияким потрясінням не тільки для самих потерпілих та їхніх рідних, а й для всіх нас. Але життя рухається вперед. Отримані рани поступово загоюються. І хоч таке забути навряд чи вдасться, та запам’ятається ще й інше — людяність, з якою всі поставилися до потерпілих...
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
