Добро спецпризначення: як на Кіровоградщині створили центр для допомоги дітям з особливими освітніми потребами
Помічнянська громада Кіровоградської області, за вітчизняними мірками, має досить скромний бюджет. >>
Постійні читачі «УМ» вже знайомі з унікальним тернопільським культурно–просвітницьким товариством «Вертеп», при створенні якого у 1989–му його члени присягали на самошитних національних прапорах, пошарпаних міліцією під час славнозвісного першого фестивалю «Червона рута». Ще тоді це товариство стало своєрідним ядром культурного, громадського і політичного життя свідомої молоді, а саме слово «вертепівець» — називним, передбачаючи, що це людина, щиро віддана національній ідеї, яка добре знає і талановито «несе в маси» історію та культуру свого народу. Відтак з’явився і своєрідний феномен «Вертепу». Майже три десятки подружніх пар знайшли одне одного саме там, а при народженні діток ще й кумів собі з вертепівських друзів вибирали. Підростаючи, членами товариства поряд iз батьками ставали вже й діти, тож iз роками воно перетворилося наче у велику дружну родину.
Сьогодні, коли наближаються свята Матері (13 травня) та Батька (19 червня, воно, до речі, у Тернополі стає все популярнішим), дуже хочеться розповісти про одну із вертепівських сімей, главою якої є один із засновників товариства, керівник тернопільського Центру національного відродження Тарас Гребеняк.
«Родина, родина —
від батька й до сина,
Від матері доні добро передам.
Родина, родина — це вся Україна,
З глибоким корінням, з високим гіллям...»
Особисто я, коли чую цю пісню, майже завжди згадую саме Гребеняків. Два роки тому вони стали переможцями загальноміського конкурсу «Вишивана родина», підкоривши журі самобутністю національних костюмів. Якщо пригадати, що вишивання — це своєрідний код нації, то це дуже навіть символічно. І як на мене — то це подружжя заслуговує на перемогу в усіх можливих номінаціях щодо впровадження у сімейне життя найкращих культурних і духовних традицій свого народу.
В Оксани та Тараса — четверо доньок (наймолодшій — вісім, найстаршій — сімнадцять) і маленький синочок, якому ще й року не виповнилось. Вони стверджують, що відразу планували мати багато дітей. «Пам’ятаю, коли з дівчатами у десятому класі ділились мріями і планами на майбутнє, то вже тоді казала, що хочу не менше, ніж троє!», — посміхається Оксана, яка і сама із сім’ї, де виросло четверо дітей. Тарас теж не одинак, а батьки обох взагалі з багатодітних родин. Та справа, звичайно, не в кількості. Друзі й знайомі добродушно піджартовували, що ось, мовляв, народжували, аж поки син буде, але насправді, кажуть Гребеняки, вони такої мети перед собою не ставили. Після чотирьох дівчаток хлопчик, зрозуміло, був дуже бажаним, та головне, що обом просто «хотілося мати ще когось маленького». А щодо сестричок, то вони спочатку мріяли про п’яту — щоб було точно так, як у популярному серіалі «Татові дочки». Найменша, Василинка, не хотіла змиритися навіть після однозначного висновку УЗД, що буде хлопчик — казала, що там, за ним, ще й дівчинка ховається. А вже після народження братика просила батьків взяти ще й дівчинку–ровесницю з дитбудинку, бо сестри, мовляв, вже великі, а братик ще дуже маленький, то щоб їй було з ким гратися.
Маркіян (це красиве і рідкісне ім’я вибрали для брата дівчатка) народився 1 липня минулого року. А охрестив його власноруч архiєпископ і митрополит Тернопільсько–Зборівський владика Василь Семенюк, пообіцявши уділити своє єпископське благословення та просити про особливу опіку Матері Божої для кожної сім’ї, яка відважиться мати п’яту дитину. «Жодна українська сім’я не повинна боятися давати нове життя, адже таким чином ми продовжуємо людський рід, народжуємо дітей для Божого Царства та даємо надію на майбутнє нашій державі. А щодо економічних труднощів, то коли Бог дає нове життя, він дає водночас батькам і можливості виростити та виховати свою дитину», — сказав він тоді після обряду хрещення.
Так відповіла колись на традиційне запитання дорослих маленька Соломійка, найстарша донька Гребеняків. Що ж, до такого вона й справді надається, недарма обиралася «гетьманівною» і виборює почесний статус «вірлиці» (орлиці) у національній скаутській організації «Пласт». Дівчина — як вогонь, бойова, рішуча, безкомпромісна, вроджений громадський лідер. Незабаром вона закінчує школу, і дуже ймовiрно, що продовжить навчання на історичному факультеті Львівського католицького університету. «Іванка — їй зараз чотирнадцять — теж лідер за характером, але більш м’яка і поміркована. На два роки молодша Мирослава — натура художня, мрійниця. А найменша, Василинка, від всіх потроху набрала», — з любов’ю розповідає про своїх дівчаток мама. Вони взагалі дуже активні і творчі, а батьки роблять усе можливе, щоб максимально розвивати наявні у дітей таланти. Окрім звичайної, сестрички відвідують ще й школу мистецтв, усі займаються хореографією, троє старших вчаться грати на бандурі, а мала Василина обрала скрипку. Акторські таланти дівчаткам допомагає розвивати постійна участь у різдвяних, і не тільки, виставах, а також виступи у складі сімейного ансамблю, про який буде йтися далі і без якого вже просто важко уявити багато тернопільських культурних і духовних заходів. Ну і не були б то щирі україночки, якби не тягнулися до рукоділля — і вишивають, і з бісеру плетуть. А ще всі четверо з шести років у «Пласті».
Якими талантами порадує батьків Маркіянчик — ще невідомо. Але що вони в нього в такій родині обов’язково проявляться і розвиватимуться, можна не сумніватися. Як не доводиться сумніватися в тому, що всі діти виростуть людьми порядними і справжніми патріотами своєї батьківщини з активною громадянською позицією. «Наші діти в церкві, відколи на ноги спинаються», — розповідав мені якось також один з «вертепівців». Тоді виходить, що діти Гребеняків прилучаються до храму ще раніше. Мама Оксана вже понад п’ятнадцять років співає у церковному хорі. То найстаршу Соломійку, приміром, не раз приносила з собою, коли їй виповнилось заледве півроку, і садила на стільчик поряд. Як правило — малеча не плакала і не вередувала, підсвідомо вбираючи потужну позитивну енергетику намоленого місця. І, мабуть, таки символічно, що живуть Гребеняки поряд з одним із найкрасивіших тернопільських храмів.
У Тернополі родина Гребеняків відома завдяки сімейному вокальному гурту «Великодні зернятка», створеному п’ять років тому. Назву запозичили із театралізованої сценки дитячої хресної дороги, а співають в ньому разом iз мамою Оксаною всі чотири рідні сестрички та ще дві їхні двоюрідні. В репертуарі — духовні, патріотичні й народні пісні. За самобутність і майстерність виконання ансамбль відзначали багато разів. Зокрема, на Всеукраїнському фестивалі «Родинні скарби України» він переміг з піснею «Люблю цей світ», слова і музику до якої написала сама Оксана Гребеняк. А торік отримали високу відзнаку на новому тернопільському фестивалі духовної пісні «Я там, де є Благословення».
У Оксани Гребеняк чимало хороших віршів на духовну тематику. А ще сімейна творчість Гребеняків допомагає у пізнанні духовного й іншим дітям. Приміром, вони записали на диск дитячу казку–виставу «Я Тебе чекаю, Миколаю» (там і легенди, і пісні, і вірші, й ігрові елементи), в якій задіяні мало не всі члени сім’ї. Інший аудіо–диск називається «Хресна дорога для дітей і батьків», записаний у формі відвертої розмови мами з дитиною. Назва третього — «Все починається з мами». Всі вони продавалися при тернопільських храмах і користувалися великою популярністю.
...Наша розмова з Гребеняками тривала досить довго, але так і не дійшла до обговорення матеріальних труднощів, на які завжди скаржаться батьки багатодітних сімей. Оксана і Тарас на них не нарікали, хоч живуть вони досить скромно і свого часу влізли в борги задля вирішення житлової проблеми. Все необхідне у їхніх дітей є. Та головне — вони щасливі любов’ю, яка панує у цій світлій родині.
А ще у їхньому домі зберігається (якщо, звичайно, не «позичена» у цей час для допомоги якійсь майбутній мамі) незвичайна ікона Богородиці. Весь її зворотний бік (так, що й вільного місця вже немає) помережаний написами різними почерками. Там — імена та дати народження дітей, яким, за переконанням їхніх батьків, допомогла щасливо з’явитися на цей світ саме ця ікона.
Лик Божої Матері з дитятком на руках колись був подарований Оксані Гребеняк як регенту церковного хору одним із священнослужителів тернопільського Катедрального собору Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці. Прийняла вона подарунок вдень, а ввечері напрочуд швидко і легко народила свою третю дочку Мирославу. Розповіла жінкам, що молилася до Богородиці про допомогу при пологах саме біля цієї ікони, тож спочатку попросила її на деякий час одна вагітна, потім друга, третя... Усі народжували благополучно і легко, тож так і пішла про образ добра слава по всьому місту. Назвали ікону «Скора Помічниця Вертепівська», і ось уже 14–й рік Гребеняки передають її на прохання в сім’ї, де очікують дитину. «Просять часто, так що іноді за рік вона, може, якихось кілька тижнів вдома буває, — каже пані Оксана. — Жінки вважають: якщо молитися біля неї, то вагітність і пологи пройдуть легко. Особисто мені вона завжди допомагала. Але це не якась чарівна паличка, що ось став, помолився, і все вийшло, як хочеш. Недарма у Святому Писанні сказано: по вірі вашій воздасться вам...»
Помічнянська громада Кіровоградської області, за вітчизняними мірками, має досить скромний бюджет. >>
Проєкт системи оповіщення Полтавської територіальної громади обійдеться місцевому бюджету в 1 копійку. >>
Снайпер підрозділу активних дій ГУР МО України з позивним “Лектор” знищив російського окупанта кулею калібру .338LM на відстані 2069 метрів. >>
Одразу після оприлюднення скандального розслідування "Української правди" щодо вимагання грошей і знущання над військовими у 211-ій понтонно-мостовій бригаді Сил підтримки ЗСУ головнокомандувач Олександр Сирський призначив перевірку. >>
Ледь не щомісяця сироварка Лідія Корсун із Лазірок Лубенського району на Полтавщині дивує своїх покупців новими смаками й кольорами домашніх сирів. >>
Виконуючи бойове завдання в суботу, 14 грудня, загинув льотчик 299-ї бригади тактичної авіації Повітряних сил Збройних сил України. >>