Найкращий вихід — це вхід

За правилами, які діють у цій утопії, людина, щоб не почуватися беззахисною, робить багато потрібних чи не дуже вчинків: будує дім, пише книжку або вбиває когось. Натомість той, хто не спроможний на це, іде до Притулку. В Україні, до речі, завжди так було, і досі наш убогий люд прибиває або під церкву, або до музею. Хоч у романі «Писар Західних Воріт Притулку» трохи інакше: тут вважають, що у жодній із цитаделей духу на землі не відновлюються рівність, гідність та справедливість, і лише у містичному Притулку людина знаходить абсолютний захист.

Схема Притулку нескладна: Писар Східних Воріт відчиняє двері кожному беззахисному волоцюзі, Писар Західних Воріт зачиняє двері за тим, хто віднайшов у собі силу повернутись у світ людей. Обидві брами знаходяться на межі життя, і між ними людина мала б угамуватися, усвідомивши абсурдність існування, але тоді не було б роману — як продовження попереднього твору Галини Пагутяк пiд назвою «Писар Східних Воріт Притулку». Тому тутешні мешканці звикають не боятися світу за мурами богодільні, а любити його так, що потребують виходу на арену боротьби за виживання, для якої, вони, власне, й наро­дж­ені. Хоч іноді авторка так не вважає, для неї «знайти Притулок — доля, а вийти з нього — порив, часом стихійний», а не така сама доля, підпорядкована законам Усесвіту. Не дивно, що деякі герої вважають, що Бога у Притулку нема, бо він там не потрібен.

Натомість хоч у раю, а чи в пеклі завжди потрібні службовці, тому головний герой роману Яків — слуга, який провітрює Притулок, відчиняючи Західні Ворота, а десь далеко його колега Антон прочиняє Східні. Антон і Яків — як перша і остання літери абетки, а між ними — Євтихій і Нестор, Філемон і Бавкіда, Ізидор і Марфа, а також половина букваря, знищеного численними нашими правописними комісіями. У другій його половині — Сава і Петро, Симеон та індіанець Джо, що явно вимандрував з відомого твору Марка Твена. Там він помер під брамою, яку не зміг відчинити, а тут живе і навіть пророкує людям долю. Як добре, що всі ми хоч трохи читали в дитинстві класику світової літератури, інакше звідки б виникли наші паперові світи?

У Притулку багато мовчунів, але слова тут не на вагу золота, а щось на кшталт порошини на рукаві, з якої мешканці складають в уяві власні картини світобудови. Таким чином, Притулок не перелицьовує прибульців, а звільняє їх від страху перед життям. Це не рай і не пекло, і живуть тут не вічно, а хто скільки зможе, але більше ста років мало хто не протягнув. Так само живе собі у хатинці разом із вужем писар Антон, намагаючись впорядкувати книгозбірню, яка виявляється магічною бібліотекою, схожою на живий організм. Отже, Борхеса теж не гріх пом’янути, до того ж слів у книжках небагато, кожну з них вільно доповнити власними думками, і авторові роману іноді те саме вдається проробити із текстом роману. Вона час від часу вмонтовує до своєї оповіді якісь відсторонені історії, адже літературознавство давно вже вигадало жанр «вставної новели». Їх тут чимало — «Історія Якова, Писаря Західних Воріт Притулку, якої він ще нікому не розповідав», «Повість про людей, які не зустрілись», «Історія про дівчину, яка вирвалася від Смерті» та інші.

У Пагутяк взагалі забагато описовості, але це потрібно, щоб читач, який в очі не бачив першу частину дилогії, зміг второпати, що тут до чого, і не відклав книжку, поки у ній не з’явилися перші діалоги. Головний герой так само нудить світом, блукає бібліотекою і зненацька вирішує прогулятися. Поки що — Притулком, який, попри свою біблійну простакуватість, також має власне королівство кривих дзеркал. Рухаючись на Схід, писар Західних воріт наближається до входу в історію свого життя, розуміючи, що саме це — вихід з неї. При цьому нібито «народна» містика з міфологією виявляються у романі суто цивілізаційними практиками. Немов сеанс психотерапії. «Яків почав спершу із історії про жінку на мосту, а потім перейшов до тих трьох, про яких знав ще менше. Та коли він розговорився, то стали очевидними речі, які були раніше сховані». Отак, виговорюючись, герої роману позбуваються згубного впливу родових травм. Що ж до тих одинаків, які нібито «знають істину» на кшталт невловимого індіанця Джо, то авторка сама не втримується від критики, зауважуючи, що «така людина вже не живе, спалюючи себе байдужістю, хоча збоку здається, ніби вона знає істину».

Ось так метафізика стосунків у романі Пагутяк мішається з теоретичною фізикою, механікою і спротивом романного матеріалу решті природничих наук, які, виявляється, мусять дбати про чистоту жанру у будь–якому Притулку нашої з вами літератури.