Знана львівська співачка, голос чудового рок–квінтету «Королівські зайці», нечасто навідується до столиці. Так само нечасто пробиваються у теле– й радіоефір композиції кількох її музичних проектів: як і на початку творчої кар’єри, що припав на кінець 1980–х, так і тепер вона перебуває у стані мистецького андеґраунду, або, іншими словами, — самодостатньої окремішності... Леся Герасимчук народжує напрочуд світлі, добрі, неагресивні пісні, від яких, перефразовуючи одного барда, «помирати не хочеться...» В інтерв’ю «УМ» Леся розповідає про причини свого тимчасового «зникнення» з поля зору «мистецько стурбованої» громадськості, власні захоплення, а також про культурну ситуацію у нашій державі.
— Лесю, наприкінці минулого року ваш основний проект — гурт «Королівські Зайці» — випустив перший альбом за цілих десять років...
— Хочете запитати, чим увесь цей час займалися? Багато чим: зокрема, концертували, працювали у студії, записували платівку (до речі, за власні кошти), яка в підсумку отримала назву «Серце–Місяць»...
— При поверховому розгляді виникає враження, що цю десятирічку оповито мовчанням, проте насправді все не зовсім так. Ось ви, припустімо, випустили окремо від «Зайців» дуже дивний диск під назвою «Мертве Місто».
— Невеличка поправка: «Ексгумація міста» — такий був справжній заголовок оцього релізу. Його спільними зусиллями створили я та моя подруга — письменниця Світлана Поваляєва. Загалом усе виглядало так: Свєта начитала фрагменти своїх прозових творів, на які я придумала музику. Окрім того, мною створено дизайн конверта до цього видання — як і до всіх трьох альбомів «Зайців».
— Даруйте, але щось тут не так: оту платівку, з якою я ознайомлений, утворено з шістьох інструментальних композицій — без жодних слідів співу–начитування.
— Знаєте, у мене вдома цей диск також в інструментальному вигляді... Мабуть, він існує у двох версіях, бо ним переважно займалася Поваляєва.
— Підозрюю, що значну частину цього десятирічного «періоду підпілля» ви присвятили іншому захопленню, як я чув, образотворчому мистецтву.
— Насправді я займаюся керамікою, причому не професійно...
— Тобто для вас це — хобі?
— Та для мене все життя — хобі... Просто беру, ставлю пічку й концентруюся на праці.
— Ого! Пічка у львівській квартирі?
— Та ні, є спеціальне приміщення за містом, яке я винаймаю зумисне для цього... А щодо того, як між собою поєднуються музика з керамікою, то можу запевнити — органічно: я керуюся принципом, що все має бути природно, тож присвячую час то одному, то іншому — залежно від бажання й настрою.
— Вражаючий і парадоксальний момент: музика, що її «продукує» гурт «Королівські зайці», має, сказати б, цілком «форматний» вигляд, але ви так і не досягли популярності.
— Я вже не можу сказати, що для мене ця тема є болючою, бо «перехворіла» прагненням до визнання багато років тому. Мені очевидно, що то не є нашою унікальною долею — маю на увазі відсутність популярності, радіоефірів, кліпів, — адже вся сучасна вітчизняна культура немасового штибу перебуває в підпільному стані...
— Учасники «Мертвого півня», кажуть: «у партизанському».
— Нехай так. Мене насправді дивує, що певний сегмент української гітарної музики таки має ротацію на радіостанціях, але при цьому він вражаюче низької естетичної якості.
— Ну це ж зрозуміло: культуролог Оксана Пахльовська якось зауважила, що нині вітчизняний «маскульт» (телебачення, FM–простір, ЗМІ) орієнтований навіть не на середньостатистичного реципієнта, а на люмпенізованого.
— Мабуть, так і є.
— А як, на вашу думку, з цим боротися?
— Ніяк. Вважаю, що боротися треба тоді, коли в цьому є сенс... Хоча загалом мені дуже боляче від такої ситуації.
— Як думаєте, якби ви з групою переїхали в Київ, було б легше? Зокрема, ми частіше чули б «Зайців» на концертах?
— Справді, живі виступи у нашому виконанні доволі рідкісні. Свого часу, за попереднього Президента, ми доволі активно виступали в столиці: мистецька агенція «Арт–Велес» усіляко допомагала нам у цьому. Були навіть плани організувати великий перформенс або в Палаці «Україна», або в Опері... Тоді не склалося, а нині про це навіть не йдеться.
— Ви згадали про Віктора Ющенка — і то в цікавому контексті...
— Так, у мене з Віктором Андрійовичем хороші стосунки. Я навіть пам’ятаю, як десь півтора десятиліття тому він вийшов на сцену фестивалю «Рок–Екзистенція», в якому брали участь і ми, у шкіряній куртці. Також підтримували його впродовж Помаранчевої революції, виступаючи там, до слова, безплатно... А ще був випадок, коли після чергового нашого виступу до мікрофона підійшла Катерина Ющенко, в якої якраз був день народження, — й сказала таке, від чого я мало не розплакалася: мовляв, вона не розуміє, чому таку хорошу музику, як наша, не «розкручено».
— А ви самі розумієте, чому?
— У принципі, я допускаю, що колись, можливо, ми втратили шанс, упустили хорошу нагоду. Втім, повторюся, ця тема вже давно не актуальна для мене... Іще одне: у певний момент я усвідомила, що у самому факті відсутності (чи недостатності) популярності немає нічого поганого. Головне — творчість.
— Музичний оглядач Олександр Євтушенко здивував мене, розповівши, що, окрім альбомів основного гурту, ви опановуєте й інші музичні жанри...
— Так, але все, не пов’язане із «Зайцями», є тим, що на Заході іменується «сайд–проектами»: тобто творчістю, сказати б, «на стороні»... Наразі працюю у двох напрямах. Перший — інструментальні етюди для львівського театру «Люди і ляльки»: ці твори призначено для півгодинних лялькових вистав, орієнтованих на маленьких дітей. Як легко здогадатися, даний жанр вимагає певного «формату»: коротеньких, композиційно простих і фрагментарних етюдів без текстового наповнення (інша особливість «формату» — доволі погана оплачуваність такої роботи)... Другий напрям — праця у місцевому Театрі юного глядача: тут готується вистава про пригоди солдата Швейка у Львові, для якої я пишу еклектичний матеріал, де поєднано як сучасну музику, так і не зовсім — джаз, кабаре... Презентація буде в ресторані «Прага».
— Чи буде все це видано на матеріальних носіях, аби відповідний художній «контент» прослухали не одні лише відвідувачі згадуваних вистав?
— Чесно кажучи, не знаю. І я навіть не задумувалася про те — може, тому, що основною для мене все ж є пісенна творчість.
— Наостанок — кілька слів про неї: коли вийде наступна платівка «Королівських зайців»? Невже знов чекати десятиліття?
— Звісно, ні: так довго чекати не варто. Мені взагалі здається, що нічого не варте того, аби чекати на нього цілих десять років... Направду нам хочеться грати, мати більше концертів, записувати диски. А як вийде...
Леся Герасимчук
Народилася 3 квітня 1972 року в Житомирі. Кар’єру митця розпочала наприкінці 1980–х, отримавши благословення від Володимира Івасюка: за переказами, коли легендарний український композитор, на прохання батька Лесі (письменник Дмитро Герасимчук дружив із Івасюком), прослухав її, то передбачив, що дівчину очікує музичне майбутнє.
Її перший рок–гурт мав назву «Галицький ринок»; потому були роки співпраці з такими ансамблями, як «Місто Мемфіс», «Драглайн» (зумів «засвітитися» на легендарному львівському фестивалі «Альтернатива»), аж поки 1997 року народилися «Королівські зайці». У доробку формації три альбоми, десятки концертів, а також кілька участей у головному вітчизняному фестивалі гітарної музики — «Рок–Екзистенція».
Леся Герасимчук живе і працює у Львові.
UNPLUGGED. УКРАЇНСЬКИЙ АЛЬТЕРНАТИВНИЙ РОМАНС (2000)
Що вийде у результаті натхненної співпраці рок–ансамблю, який відклав убік електричні інструменти, «озброївшись» акустичними, й камерного струнного оркестру? Тремтливий шедевр — якщо, звісно, йдеться про дебютник львів’ян із «Королівських зайців»: формально цей запис концерту в міському клубі «Лялька» можна «запакувати» у канони дарк–фольку (з потужним арт–відтінком)... Гармонійним супроводом до вишукано ніжної музики стали не менш вишукані тексти, «позичені» у топових українських поетів різних поколінь.
КАЗКИ КОРОЛІВСТВА А’МАЗОХ (2001)
Услід стартовому витвору не забаривсь і повноформатний альбом: на той момент західноукраїнський гурт уже набув у країні статусу «одного з найперспективніших», а менеджмент потроху вводив його в шоу–бізнесовий контекст... У підсумку через низку обставин оте «введення» нічим матеріальним не скінчилося. Нехай. Арт–роковими «Казками...» Леся Герасимчук і Ко утвердились як оригінальний мистецький феномен — ось що головне. Жаль почасти викликають хіба що низький рівень запису платівки та її дивна компілятивність: сюди увійшли всі дев’ять треків із попередньої роботи, але студійне опрацювання пройшли тільки три.
СЕРЦЕ–МІСЯЦЬ (2011)
Нині розповсюдженим є судження, що «нульові» для української рок–музики були чимось на зразок «темних віків»: більшість героїв дев’яностих мовчала, нові імена зазвичай приголомшували хирлявістю, а «повзуча комерціалізація» (вперемішку з «повзучою русифікацією») абортивного шоу–бізнесу унеможливлювала появу чогось неформатного, зате вартісного... Коли десятиліття завершилось, намітилися певні зміни, символом яких стала «ремісія» львівських «Зайців»: опісля років латентного існування квінтет видав казково–милозвучний, простий в аранжуваннях і віртуозно «притрушений» естрадністю реліз, гідний найвищої оцінки.
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
