Інституту «Магарач» вчений віддав усе своє життя. (Фото з сайту crimeamap.ru.)
Достатньо зайти на будь–який «виноградний» форум в iнтернеті, і ви побачите здебільшого схвальні відгуки про такі сорти, як Цитронний Магарача, Рубін Магарача, Альмінський, Данко, Гранатовий Магарача, Кентавр магарацький, Лівадійський чорний, Гурзуфський рожевий та багато інших. Мовляв, не надто хворобливі, не страшні їм морози, а ягоди цих сортів і добре смакують, і для вишуканого ароматного вина цілком придатні. Власне кажучи, у цьому переконався і автор цих рядків, поповнивши свою дачну колекцію деякими з названих технічних сортів селекції Національного інституту винограду і вина «Магарач». Тільки пізніше принагідно довідався: у всіх у них є конкретний «батько» — самобутній учений–виноградар, професор Павло Голодрига. До речі, 5 травня йому виповнилося б 92 роки.
Поточна селекційна робота в інституті «Магарач», виявляється, досі ґрунтується на прижиттєвих напрацюваннях професора Голодриги. «Нині, — розповідає вчений секретар інституту, доктор сільськогосподарських наук професор Надія Якушина, — створено відділ біологічно чистого винограду. Там на основі сортів з груповою стійкістю, автором яких є Павло Якович, розроблятимуть технології отримання безпестицидної продукції, насамперед соків. Це дуже сьогодні актуально. Замість хімії ми частково переходимо на біопрепарати. Наразі затребувана також сама методика створенння інфекційного фону для групової стійкості сортів».
Щодо впровадження технічних сортів, то все, за словами моєї співрозмовниці, традиційно впирається у цінову політику. Винороби за інерцією орієнтуються на класичні сорти, такі як, приміром, Каберне совіньйон, Шардоне, Мерло, Рислінг. Хоча Первісток Магарача, Антей Магарача, Подарунок Магарача, Бастардо магарацький, себто сорти Голодриги, геть нічим їм не поступаються. Тож завдання полягає у тому, щоб знайти їм гідну нішу. А ще — виростити у потрібному обсязі посадковий матеріал, аби інститут зміг їх реалізовувати, наголосила Надія Альфонсівна.
Виходить, тепер інституту потрібно відродити те, чого він власноруч позбувся чверть століття тому, знищивши дослідницькі ділянки професора Голодриги. Щоправда, примусово, під спущеною згори директивою бездумної антиалкогольної кампанії.
Так називається нарис відомого радянського публіциста і письменника Юрія Черниченка у журналі «Огоньок», що вийшов майже через півроку після смерті вченого. Так проникливо і розлого про життя і смерть Голодриги ніхто ще не сказав. Із Павлом Яковичем пан Черниченко приятелював майже два десятки років, тож був у курсі його дослідницьких планів. Світле довоєнне дитинство літератора (до речі, свій прах після смерті він заповів розвіяти над кримськими горами) пройшло у дворі під винкомбінатом у Алушті, де його батько тоді працював інженером–плановиком.
Публікація пана Юрія у перебудовному «Огоньку» (місцевим виданням партійний обком заборонив публікувати навіть некролог) мала доволі широкий резонанс у Радянському Союзі, а у самій Ялті — ефект бомби, що вибухнула. Люди приходили під ворота «Магарача», щоб виплеснути свій гнів і обурення з приводу загибелі видатного вченого. Свої емоції народ адресував інститутському керівництву. Бо саме йому, про що повідав автор нарису з посиланням на керівника тодішнього союзного харчопрому Олександра Титова (ялтинський інститут безпосередньо підпорядковувався цьому відомству), належала ініціатива звільнення вченого–фронтовика з посади завідуючого відділу селекції. Через два дні Голодрига звів рахунки з життям...
Із книжковим варіантом «Білого мускату червоного каменя» мене познайомила ялтинський селекціонер, послідовниця вченого Марія Костик. Між іншим, свою книгу як «пам’ятник Павлу Яковичу» Юрій Черниченко подарував їй з дарчим написом. У Марії Антонівни збереглися й численні фотографії видатного селекціонера. У тому числі й ті, які жінка, тоді молодший науковий співробітник відділу, встигла витягти буквально з урни зі сміттям, куди папери та нотатки покійного згріб і викинув новий господар кабінету. Та головне — пані Марія у вельми непростих умовах, буквально напередодні Першої чеченської війни 1994 року, зуміла зібрати й повернути в Україну ту частину генофонду Павла Голодриги, що зберігалась у різних колекціях Північного Кавказу. Туди, власне, свого часу вона сама й переправила рослини після розгрому наукової бази свого «опального» наставника. Більше того, разом із однодумцями згодом вона зуміла провести усталену процедуру їх сортовипробування і держреєстрації. Нині пані Марія як провідний фахівець селекції винограду науково–впроваджувальної фірми «Ампелос» активно «просуває» саме розробки свого іменитого наставника.
«У передгірському відділенні «Магарача» у Віліно Павло Якович зібрав близько 45 тисяч сіянців, у тому числі й 300 доноростійких гібридів, сортів, які йому колеги надіслали майже зі всіх виноградарських країн, — згадує жінка. Такого генофонду, либонь, ніде у світі не було. За три роки після смерті Голодриги все це було практично знищено, викорчувано. Мені ж вдалося врятувати і перевезти у Чечню лище дещицю, приблизно двадцять виділених зразків».
Ще з одним учнем Павла Голодриги Віктором Клименком я побесідував на його робочому місці — у відділі селекції Національного інституту винограду і вина «Магарач», де він працює з моменту закінчення біофаку Київського держуніверситету імені Т. Шевченка у 1980 році. Відділ Голодриги Клименку порекомендував знаний український вчений професор Петро Шкварников, який, до слова, свого часу пліч–о–пліч працював із самим основоположником радянської генетики Миколою Вавиловим. Павла Яковича мій співрозмовник бачив, як кажуть, у хвилини радості і гніву, під його чуйним керівництвом працював над кандидатською дисертацією. А буквально за кілька днів до трагедії спілкувався із професором «тет–а–тет». За словами Віктора Павловича, Павло Голодрига був дуже яскравою, як зараз кажуть, креативною особистістю. Його ім’я тоді фігурувало скрізь — у газетах, «товстих» радянських журналах, на телебаченні. Навіть із далекої Австралії спеціально прилітали телевізійники, щоб зняти сюжет про кримського вченого–практика, що досягнув нечуваних висот у селекції сонячної лози. Сміливі наукові ідеї Голодриги запалювали не тільки вузькопрофільних виноградарів, а й решту біологів, тих, приміром, хто опікувався зерновими, плодовими культурами. На його тлі губились місцеві світочі науки і навіть союзні міністри. «Він надто висовується», — перешіптувались деякі просякнуті чорною заздрістю колеги.
«Чому його самогубство пов’язують винятково з наслідками горбачовської кампанії боротьби з алкоголізмом? — розмірковує пан Клименко. — Мовляв, не зміг професор змиритись із тотальним знищенням кримських виноградників. Це красивий міф. А ще, певен, — спроба відволікти увагу від справжніх винуватців трагедії. Павло Якович не належав до легкодухих, сентиментальних. Він любив життя у всіх його проявах, відчував дух часу, умів по–філософськи розгледіти у негараздах позитив. «Сьогодні розкорчовують виноградники, — казав він нам, — а завтра виникне необхідність саджати нові. І саджати їх потрібно буде нашими сортами». Так, вино забороняли робити. Але наш відділ швидко переорієнтовується на соки і навіть організував їх першу презентацію».
На думку Віктора Клименка, привід для звільнення Голодриги з посади заввідділу знайшли формальний — пенсійний вік (на ту пору йому було 66). Хоча працездатністю Павло Якович геть не поступався значно молодшим співробітникам, навпаки. І здоров’ям, між іншим, теж — щоденно купався у морі і здійснював ранкові пробіжки ялтинською набережною.
А почалося все з тиску на сам відділ селекції. На його співробітників влаштували цілеспрямоване «полювання»: про їх відсутність на робочому місці з будь–яких причин негайно доповідали начальству. Причиною, найімовірніше, було — вижити талановитого вченого з інституту, адже всі лаври діставалися йому, і заздрісникам це не подобалося. «Я хочу сказати, — продовжує Віктор Клименко, — що ніхто не хотів морального знищення, а тим паче смерті Голодриги. Я бачив на його похороні професора Джанієва (тодішнього директора «Магарача». — Авт.) — увесь блідий, руки тремтять. Як на мене, адміністрація гадала, що під тиском Голодрига все ж змириться й подасть у відставку добровільно. Проте його гонителі не розуміли, що наука для цієї людини — це сенс життя. Звільненням насправді забирали його дітище, яким став для нього відділ. Володимир Якович не міг стати рядовим співробітником, сумирним пенсіонером. Він звик працювати лише на повну силу, повномасштабно».
Павло Голодрига
Народився 5 травня 1920 року у селі Сутиски Тивровського району Вінницької області. 1939 року став студентом Кубанського інституту виноградарства і виноробства. Навчання перервала війна. Вищу освіту демобілізований начальник зв’язку гаубичного артилерійського полку прориву капітан Голодрига отримав у тому ж внз лише 1950 року. Одразу був направлений на роботу у Всесоюзний науково–дослідний інститут виноробства і виноградарства «Магарач». Обіймав різні посади — від завідуючого відділом селекції до директора інституту (1968–1977). Наукові роботи доктора біологічних наук Павла Голодриги мають велике теоретичне і практичне значення у різних аспектах науки про виноград. Автор 43 сортів винограду та 250 наукових праць, чимало з яких опубліковані за кордоном. Почесний член Югославського виноградно–виноробського наукового товариства, почесний професор Будапештського університету садівництва. За бойові заслуги і наукові досягнення нагороджений п’ятьма орденами і багатьма медалями. Покінчив життя самогубством 19 грудня 1986 року. Похований у Ялті.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
