Будинок, який побудував Параджанов

Року не вистачило Параджанову, щоб побачити, як одна з його неймовірних мрій перетворилася на реальність, — у Єревані закінчували будівництво музею. Там він планував жити і працювати. Режисер сам обрав місце — над урвищем, що, можливо, нагадувало йому ландшафти рідного Тбілісі, із видом на місто, над яким, як привид, як знак, майорить прекрасний Арарат, ніби і в центрі, але подалі від столичного шуму. «Він ходив по цій будівлі. Щось креслив. У нього були великі плани, і невідомо, що би він тут зробив», — додає Завен Саркісян, незмінний директор музею, фактичний його засновник і друг Сергія Параджанова.

Багатство простоти

Музей Сергія Параджанова у етнографічному кварталі «Дзорагюх» — як альтер его художника: яскравий, багатий, несподіваний. Тут глибше пізнаєш його самого, а от краще — саму Вірменію: через «Автопортрет на тлі Ахпата», 1963 (у цьому древньому монастирі творив поет Саят Нова) або «Натюрморт, знайдений в Одзуні», 1984 (цей «піднебесний» храм знаходиться на плато над ущелиною, де швидко біжить ріка Дебед, що наповнює далі Куру). Не дивно, що музей значиться у неофіційному списку місць, рекомендованих для відвідин високим гостям. Як доказ цієї здогадки — фотографії упізнаваних облич у невеличкому вестибюлі перед входом у основну частину музею. Софіко Чіаурелі, Фанні Ардан, Родіон Щедрін, Жерар Депардьє, Алла Демидова, Вахтанг Кікабідзе, Михаїл Саакашвілі, Володимир Путін, Нурсултан Назарбаєв, Аскар Акаєв. Свого часу тут навіть намагалися встановити традицію зустрічей президентів без краваток — не прижилося. Іноземні гості, відомі люди від культури, приходять до музею під час відвідин фестивалю «Золотий абрикос». Хоча співробітники зізнаються: простий «безіменний» відвідувач для них важливіший і ближчий. Так Параджанов хотів...

Для «захланних» туристів у тому ж вестибюлі на столиках розкладені книги про маестро, магніти­репродукції йо­го колажів, диски з фільмами. До слова, наприкінці цього року — на початку наступного там з’явиться альбом від українського видавництва «Дух і літера». Тобто після подорожі у світ Параджанова частинка його при бажанні помандрує з вами.

Сам же ефект від зустрічі з домом Параджанова можна порівняти з відчуттями, які накочуються під час відвідин палацу дожів. Багряний королівський — у візерунках на килимах, у гранатах, розсипаних по всьому дому, масив темного дерева, золото — на рамах картин і крилах, що охоплюють великий центральний портрет Параджанова, стіни густо завішані витворами мистецтва... Глибоко вдихнути і видихнути. Майте на увазі, музей налічує близько півтори тисячі предметів. Проте не всі виставляються, роботи із запасників з’являються, коли частка основної експозиції мандрує на виїзну виставку. У першу чергу, це колажі (паперові, керамічні, з текстилю), картини, ляльки, капелюшки, ескізи, фотографії, листи, документи. Два поверхи уміщують кілька кімнат: з відкритого простору першого сходами потрапляєш на другий, розділений на експозиційну частини і житлову, тут знаходиться й емоційно найсильніша частина дому — зал, присвячений тюремному періоду життя Параджанова.

«А де тьотя Люся?»

«Цей будинок будували спеціально для Параджанова. Тому в музеї є житлова ча­стина, де він мав жити, — там розміщені меблі, перевезені з його тбіліського дому, — розказує екскурсовод Ірина Абрамян. — А зараз ми знаходимося у залі «Кіно» — тут багато ескізів до фільмів, зокрема, автобіографічного «Сповідь», про який мріяв режисер. Кадри, зняті для цієї картини, були використані у фільмі «Я помер у дитинстві...» Георгія Параджанова, його племінника, цей фільм показували на Каннському фестивалі у 2004 році».

Виявляється, ця красива жінка була випадковим учасником однієї зі сцен нереалізованої «Сповіді» (хоча чи буває у Параджанова випадковість?) — вона росла у Тбілісі й потрапила у масовку плакаль­ниць по сусідці Вірі. Через роки переїхала в Єреван. «Я любила приходити сюди, тут затишно, — емоційно говорить пані Ірина. — Крім того, Параджанов зв’язував Україну, Грузію і Вірменію, що для мене символічно, адже я з Грузії, живу у Вірменії, а хрестила мене українка».

До цього в музеї працював ще один свідок з життя Параджанова — тьотя Люся, його ровесниця, яка вчилася з ним у Тбіліському залізничному інституті. Пропрацювала до 80 років і була беззаперечною улюбленицею відвідувачів, деякі з них, які повертаються знову в музей, ще продовжують за звичкою цікавитися: «А де тьотя Люся?». 24 квітня їй виповнилося 88 років.

Єреванський музей — єдиний музей Сергія Параджанова у світі. Завен Саркісян відстоює позицію, що музеї художника потрібні і в Києві, і в Тбілісі, проте ні київська квартира, ні тбіліський будинок давно не мають жодного відношення до родини Параджанових. Але крім суто матеріальних питань, не менш дратівливим є аспект моральної відповідальності — хто такі заклади створюватиме і доглядатиме. Головне — була би воля, як показує приклад створення єреванського дому Параджанова.

«Оскільки я був директором музею народного мистецтва Вірменії, ми із Сергієм дружили, він добре знав народне мистецтво, любив цей музей, — згадує Завен Саркісян. — І коли він сказав, що хотів би, щоб все ним створене було у Вірменії, я запропонував йому зробити у музеї народного мистецтва виставку, яка відкрилася 15 січня 1988 року. Тоді я звернуся до Карена Демірчяна, першого секретаря ЦК Компартії Вірменії, що Параджанов хотів би залишити експонати в Єревані, але треба вирішити питання будівлі. Віддамо належне Демірчяну — він вирішив це питання буквально за день. Я ввечері зателефонував його дружині, а зранку вже все закрутилося: через кілька днів було рішення побудувати Параджанову будинок­музей у Єревані й закупити 30 експонатів — на 40 тисяч карбованців».

Створення музею затягнулося на кілька років: через землетрус у Спітаку та Леніна­кані у грудні 1988 року всі сили були кинуті на відновлення міст. У 1989­му в Параджанова виявили рак, видалили легеню. Музей відкрили рівно через рік після його смерті — у липні 1991­го. Як і Параджанову, його новому дому часом було дуже важко: у столиці Вірменії вимикали світло, часто доводилося сидіти без тепла, державне фінансування залишало бажати кращого. І знову підтримували друзі: хтось подарував кондиціонер, хтось — свої роботи для експозиції, хтось — матеріально...

А знаєте, що ще видає в цьому помешканні дім Параджанова — тут немає вихідних! Двері для відвідувачів, як і завжди у маестро, — відкриті.

ДОВІДКА «УМ»

Музей Сергія Параджанова у Єревані розташований за адресою — етнографічний квартал «Дзорагюх», 15/16. Працює щоденно з 10.30 до 17.00, вхід — 700 драм (це 14 гривень)

Адреса музею в iнтернеті — parajanovmuseum.am.

Щорічно заклад відвідує 10—12 тис. осіб. Рекордною цифрою у статистиці відвідувачів експозиції з Музею Параджанова стала київська виставка у Національному художньому музеї України, яку в 2008 році за два місяці оглянуло 42 тисячі людей.

ПРЯМА МОВА

Леонід Фінберг, головний редактор видавництва «Дух і літера»:

— Книга, яку ми готуємо разом із Музеєм Сергія Параджанова, — це художній альбом, до якого увійдуть: репродукції колажів та інших художніх робіт Параджанова, фотографії інтер’єрів музею, стаття Діани Клочко про творчість Параджанова як майстра колажу. Передмову до видання пообіцяв написати пан Завен Саркісян.

Особливість цієї книги в тому, що вона стане одним iз небагатьох художніх альбомів, присвячених мистецтву колажу Параджанова. Цей бік творчості майстра значно менше висвітлений у публікаціях і осмислений у професійних текстах, ніж творчість Параджанова як режисера або феномен його непересічної особистості. Відтак пан Завен підтримав цю ідею, адже він найкраще знає, що є багато художніх робіт Параджанова, які ніколи ще не публікувалися.

Випуск книги заплановано на кінець 2012 — початок 2013 року.