Література й політика

Десь років за три до того, як я народився, тобто вже досить давно, засновник «нової онтології» Ніколай Гартманн у своїй «Естетиці» писав: «Розсудливій людині здається ясним і незаперечним те, що мистецтво, яке відкидає життя та його потреби й суперечить йому, втрачає ґрунт під ногами й зависає в повітрі. Питання тільки в тому, як саме воно має бути пов’язане з життям...» Я теж так гадаю. Хоч я завжди обстоював і буду обстоювати думку про те, що поезія — «річ у собі», що вона існує сама по собі, незалежно від потреб біжучого життя, а надто — від політики. Це моя, нехай навіть перебільшена, реакція на одвічну «інструментальність» української літератури, на її перебування в ролі чиєїсь служниці, реакція на нашу вроджену глухоту до таких простих речей, як «наука для науки» (аристотелівське «знання заради знання»), «мистецтво для мистецтва» тощо.

Справді, що таке наша література, починаючи від часів Хрещення й ледь не до самісінького кінця XVIII століття? Наймичка богослів’я, чи то пак, ancilla theologiae. А що таке наша література ХІХ століття? Наймичка ідеології. Лише на зламі ХІХ–ХХ століть Микола Вороний чи не вперше тихо й несміло мовив слівце в оборону «поезії для поезії», на що отримав відповідь свого друга Івана Франка — полум’яний віршований трактат про громадянські обов’язки поета: «Ах, друже мій, поет сучасний — / Він тим сучасний, що нещасний. / Поет — значить, вродився хорим, / Болить чужим і власним горем». І що ж Вороний? У 1902 році з мого рідного Харкова він пише Франкові у Львів послання, запевняючи Каменяра у своїй відданості ідеалам боротьби за краще майбутнє та водночас таки обороняючи «Поезію–царицю»: «До мене, як горожанина, / Ставляй вимоги — я людина. / А як поет — без перепони / Я стежу творчості закони».

Словом, тільки на потужній хвилі модернізму початку минулого століття в нас зринає ідея свободи творчості й «мистецтва для мистецтва». Але на порозі вже стояли воістину тектонічні соціальні зрушення — війни та революції. У їхніх карколомних перипетіях ця ідея то зблискувала, то згасала, то зблискувала, то згасала... Остаточно вона згасла на початку 1930–х, десь після того, як 26 жовтня 1932 року в розмові з літераторами на квартирі в Максима Горького Сталін сказав, що вони, письменники, — «інженери людських душ». Тоталітарний комуністичний режим зробив усе від нього залежне, щоб перетворити літературу на свою наймичку. Зрештою, і для переважної більшості противників цього режиму поезія так само була наймичкою. Згадаймо хоч би, як 1946 року мій земляк Іван Багряний у своїх «Думках про літературу» писав, маючи на увазі ідею «чистого мистецтва»: «Ні, це не шлях для українського письменника, що хоче творити українську літературу, а не літературу українською мовою». Мовляв, зважаючи на реалії життя, поезія не може бути тільки поезією — вона неодмінно перебирає на себе функції політичної трибуни. І скільки я себе пам’ятаю, мене завжди хотіли переконати в тому, що інакше не може навіть бути. Література — наймичка, література — «для хатнього вжитку»... А хіба сьогодні щось змінилось? Ні. Бо навіть наші найрозкутіші автори знову заговорили про інструментальність літератури, а в оборону «Поезії–цариці» голосів не чутно. А от мені поезія–наймичка душу не гріє.

Ясна справа, поезія — не «дзеньки–бреньки» чи щось таке. Ні, ні й іще раз ні. Я чудово розумію, що мав на думці Микита Шаповал, коли взимку 1925 року роздратовано вигукнув: «Плювать мені на есерів та есдеків! Для мене Шевченко більший за всі партії. Хто мене зробив революціонером? Шевченко! А не якісь там паршиві есери та есдеки». Та Шевченко ніколи б не став для Шаповала «більшим за всі партії», якби не був Поетом. А те, що політика впливає на літературу, — річ надто очевидна, щоб її заперечувати. Не ходячи далеко, розкажу одну історію про себе.

У нове тисячоліття Україна входила перевальцем. Політики мололи язиками й гладшали, народ слухав їх і «виживав», економіка й культура ледь–ледь животіли. Не вистачало геть усього, зокрема електроенергії. І тоді можновладці «з метою економії» вирішили «віялом» вимикати в Харкові струм: тут є — там нема, там є — тут нема. І так кожні дві години. Отож вечорами та вночі моя Олексіївка раз у раз поринала в непроглядний морок. Тоді я вставав із–за комп’ютера, підходив до вікна й, щоб не божеволіти, починав складати вірші. Вони були крихітні, холодні й дуже дивні — немов сніжинки за склом. Деякі з них я ще й досі пам’ятаю.

* * *

холодна кава

чорний шоколад

молочний присмак

місячного сяйва

колись давно

наснилися мені

* * *

на світі білому зима

тонка свіча

згорає плинно

мене давно уже нема

і зимно бути

не повинно

* * *

я марив

засніженим містом

де теплі зманіжені губи

терпкі наче плин тріолета

на ранок смакують чай * * *

тоді

коли нічого не болить

лиш пада дощ

розсипаним намистом

в патьоках джазу

з’явиться на мить

сумного янгола

зникома подобизна

* * *

ковток червоного вина

манірний звук

віолончелі

летить блакитна сарана

в оазу білої пустелі

* * *

запах дощу на долонях

губи тремтливі і плинні

срібний карасик заплутався

у сонячному жабуринні

* * *

на дні моєї пам’яті печаль

гінка лоза між небом і землею

холодний слід сліпучої галеї

на дні моєї пам’яті печаль

* * *

потойбіч літа

сойчине крило

легкі вітрила

сині береги

посейбіч літ

невипите вино

сніги сніги сніги

Звідкіля брались оці візії? Що їх навіювало?.. Хоч сідай та й пиши трактат на тему «Про благотворний вплив бездарної економічної політики на розвиток поезії в Україні». Бо як тільки електрику перестали вимикати, а отже, з’явилась можливість нормально взятись за працю, поет у мені помер. Щоправда, не обійшлося тут і без «суб’єктивного чинника» — я не пишу віршів, бо не хочу підтверджувати думку Миколи Хвильового про українців як про націю «стовідсоткових поетів». Пам’ятаєте, як він колись казав: замість культурної та державної творчості ми марнуємо свою життєву енергію на плекання якогось солоденького фіктивного світу... От я собі й думаю: а може, ми ще й досі є нацією «стовідсоткових поетів» якраз тому, що ось уже добру тисячу років, від часу Хрещення й до сьогодні, раз по раз залишаємось «без електрики»? Не знаю.

Леонід УШКАЛОВ
доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди