Історія аудіоносіїв: від грамофона до флешки

Фонограф

Першим аудіоносієм можна назвати звичайний валик, вкритий фольгою. Йдеться про винахід молодого американського науковця Томаса Едісона під назвою «фоно­граф». У 1877 році Едісон створив пристрій, який хотів використовувати всього лише для записів телефонних розмов, адже не встигав занотовувати інформацію так швидко. Фонограф являв собою невеличкий барабан циліндричної форми, вкритий олов’яною фольгою. Звук фіксувався за допомогою голки, що була скріплена з мембраною. Під час прокрутки валика голка залишала на його поверхні гвинтові канавки різної глибини. Пристрій довго не прожив, оскільки був швидко­зношуваним. Натомість фонограф став прототипом всесвітньо відомого грамофона.

Платівка

У 1887 році винахідник Еміль Берлінел запропонував замість циліндра як звуконосій використовувати плаский диск. Звукова доріжка тепер являла собою спіраль; така форма давала можливість зробити запис більшої тривалості. Почалася ера «вінілу». Грамплатівки дуже довго — понад 70 років — були єдиними у світі аудіоносіями.

Спершу записати на вініл можна було лише одну пісню, часові можливості обмежувалися двома хвилинами на кожну сторону платівки. Лише в кінці 1940–х з’явились так звані «лонгплеї» — довготривалі записи.

В одеському Музеї звуку зберігається один із найстаріших екземплярів грам­платівки — вініл французького виробництва, виготовлений спеціально для Росії. Датований він 1887 роком, на записі можна почути романс Олександра Аляб’єва «Соловей».

Магнітна стрічка

Новим кроком у фіксуванні звуку стало використання у записі явища магнетизму. Магнітна стрічка була розроблена в 1930–х роках у Німеччині за співпраці корпорацій хімічного концерну, електронної та телерадіомовної компаній. Результат цієї співпраці проголосили революцією у сфері телебачення та радіо. Відтак замість прямого ефіру став доступним режим попереднього запису.

Найрозповсюдженішим засобом відтворення були бобінні програвачі — котушки, на які накручувалась магнітна стрічка. Перший радянський бобінник був виготовлений саме у Києві на заводі «Днєпр» у 1949 році. З’явився він, за переказами, начебто з ініціативи Микити Хрущова, першого секретаря ЦК КП(б)У. І мета була «комуністична» — для агітаційно–просвітницької роботи. Такі програвачі набули розголосу, проте досить довго залишались дорогим задоволенням для обраних. Широкого розповсюдження набули в СРСР у 1970–х.

«Фішкою» такого пристрою була можливість домашнього запису. Записуватись могли тепер усі й без особливого клопоту. Таким чином знайшли свого слухача тодішні барди, зокрема ікона радянської молоді — Володимир Висоцький. Один із найстаріших «бобінних» записів його домашнього концерту зберігається в Одесі. «Цей запис зробили під час одного з візитів Висоцького в Одесу на зйомки (з 1966 по 1979 рік), — розповідає «УМ» співробітник Музею звуку Володимир Гребеняк. — Записав концерт батько нашого екскурсовода, бо виступав Висоцький просто в його квартирі».

Наступним широко розповсюдженим «носієм музики» стала компакт–касета. Перший її екземпляр виготовила компанія «Філліпс» ще в 1963 році. Проте справжній касетний бум, у тому числі й у СССР, розпочався лише на початку 80–х, із винайденням портативних магнітофонів «бумбокс» та компактних плеєрів.

Компакт–диск

Із появою у світовому обігу CD–диска (Compact Disc—CD) процес запису кардинально змінився. Тепер запис та зчитування звуку здійснювалися за допомогою лазера, який замінив грамофонну голку, що раніше виконувала цю функцію. Від початку CD був лише для зберігання аудіозаписів у цифровому вигляді, проте згодом розповсю­дження набув DVD — Digital Versatile Disc — цифровий універсальний диск, який уможливив запис та зберігання цифрових відеозаписів та іншої незвукової інформації.

Випускаючи «лазерні диски», виробники постійно намагались удосконалити опції CD. Деякі результати експериментів прижилися, деякі ні. Так, уже раніше згаданий одеський Музей звуку зберігає CD–відео–диск розміром із добротну платівку. У такому форматі в кінці 80–х випускали фільми, але практика така не прижилась і в обіг увійшли відеокасети.

Карти флеш–пам’яті

На п’яти дискам уже наступають нові комп’ютерні технології. В ері звуконосіїв першість беруть цифрові запам’ятовуючі пристрої, такі як карти флеш–пам’яті, а якщо простіше — то флешки. Переваг багато: портативність, повільна зношуваність та більший обсяг. Перша карта флеш–пам’яті була розроблена компанією SanDisk Corporation у 1994 році.

Тепер такий носій інформації може використовуватись будь–де: у фотокамері, відеокамері, мобільному телефоні, комп’ютері, електронній книзі тощо. У випадку із звуковими файлами — послухати музику тепер можна на комп’ютері або ж на телефоні за допомогою автоматично встановленого аудіопрогравача. Думка одеських музейників така: «Дійсно, цифрові носії значно зручніші, однак страждає якість звуку. Саме тому повертається мода навіть не на диски, а на платівки. «Вініловий рух» розпочався в Європі ще на початку ХХІ століття, тепер поступово дійшов і до України. Сучасні меломани повертаються до вінілових програвачів, а досвідчені колекціонери ведуть справжнє полювання на раритетні платівки з обмежених колекційних випусків».