У Чорнобилi я опинився як заручник армiйських чиновникiв, якi ревно виконували вказiвки своїх начальникiв стосовно змiни лiквiдаторiв. І хоча 35 рокiв перед тим мені довелося побувати на полiгоні, де випробовували першi радянськi атомнi бомби i де я отримав значне опромiнення — 32 бера, для них це не здалося переконливим. Отож менi довелося 58 дiб разом iз призваними із запасу солдатами–«партизанами» (так називали в народi цю категорiю вiйськовозобов’язаних) та кадровими офiцерами брати участь у лiквiдацiї наслiдкiв аварiї. Здебiльшого то були роботящi 35—40–рiчнi громадяни, раптово i поспiхом вiдрядженi через вiйськкомат на «учбовi» збори до Чорнобиля.
За час моїх «чорнобильських» дiб менi неодноразово доводилося бувати на майданчику промзони ЧАЕС, де вiдбувалося розвантаження будiвельних та iнших матерiалiв, які надходили на територiї, прилеглi до 3–го та 4–го енергоблокiв. Бував також безпосередньо у 3–му i на точках, де проводили дезактивацiю обмундирування, майна та автотранспорту. Адже там працювали люди, тимчасово підпорядковані мені за службою.
Утім будьмо самокритичнi та правдивi: не всi начальники (мабуть, i я серед них) регулярно бували на небезпечних дiлянках зони, а це, м’яко кажучи, не залишалося непомiченим тими «гвинтиками», якi, не вибираючи слiв, коментували поведiнку «своїх верхiв». Та ще гострiше оцiнювали вiдвiдини високого столичного (на той час московського) начальства, яке часом, не виходячи з комфортабельного авто, спiлкувалося з лiквiдаторами крiзь вiдчиненi дверцята. «Як справи, герої?». Дiставши вiдповiдь, що задовольняла всiх — «Нормально!», — начальство їхало далi…
Основний тягар найнебезпечнiших робiт лягав на плечi двох категорiй лiквiдаторiв — вiйськовослужбовцiв i добровольцiв iз числа шахтарiв, метробудiвцiв та iнших. Безплатне солдатське харчування на перiод вiдрядження та добовi — оце, мабуть, i всi матерiальнi пiльги, якими держава так «щедро» надiляла тодi своїх синiв–лiквiдаторiв. Хоча працювали сумлiнно, свiдчення тому — подяки, грамоти, витяги з наказiв про заохочення тощо.
Як було органiзовано радiацiйний контроль, як вели облiк отриманих кожним «доз смертi»? Та часом нiяк. Іноді дози нам штучно занижували. Найгiрше було тим, хто не мав дозиметричних даних. Таким чиновники потім казали: «У вас нема доказiв!». А звiдки тi данi мали б з’явитися? Адже бiльшiсть лiквiдаторiв працювала без дозиметрiв.
Згодом один iз провiдних фахiвцiв Інституту клiнiчної радiологiї в Києвi скаже: «Крiм захворювань на гостру променеву хворобу, у жодної людини з цих груп не виявлено захворювань, прямо чи нi пов’язаних iз впливом радiацiї. «У жодної!». Так записано на паперi, що, як вiдомо, не вмiє червонiти. А ось як «записало» життя. До вiдрядження на ЧАЕС менi не доводилося звертатися до лiкарiв–стоматологiв. Але вже через кiлька мiсяцiв пiсля перебування в Чорнобилi в мене раптово впродовж десяти днiв випало... 19 зубiв. Водночас вiдкрилася виразка шлунка, утворилася пухлина на щитовиднiй залозi (перенiс операцiю), з’явилася тахiкардiя. Лiкарi проштампували дiагноз: вегето–судинна дистонiя. Мене ж (як, власне, й інших) наполегливо переконували, що весь «букет» недуг не є наслiдком опромiнення! Але ж вiдомо, що iонiзуюче випромiнення на територiї, де працювали люди, здоров’я нiкому не змiцнило, а спровокувало загострення хронiчних захворювань, рiзко знизило опiрнiсть органiзму до iнфекцiйних хвороб, ослабило протипухлинний захист. Проте медики вперто не бажали розпiзнати справжнi причини наших хвороб. Нiхто з них i чути не хотiв, що вони — наслiдок опромiнення.
Лише через кiлька рокiв пiсля чорнобильського лиха вперше у свiтовiй практицi фахiвцi одного з київських ВНЗ поставили пацiєнтам дiагноз, невiдомий ранiше, — «пострадiацiйна енцефалопатiя». Вона — мов спусковий механiзм для захворювання органiв (легенi, шлунок), систем (iмунна, екдокринна), генетичних патологiй.
...Обiцянки гiдно оцiнити самовiддану працю i ризик кожного лiквiдатора посадовi особи на всiх рiвнях свого часу роздавали в необмеженiй кiлькостi. Нині ж не лише не виконують узаконенi пiльги, а й систематично скорочують їх пiд виглядом «уточнення». Усiма правдами i неправдами, навiть перекручуючи «чорнобильськi» закони, iнвалiдам таки вiдмiнили деякi пiльги. З них збиткуються деякi чиновники, вимагаючи черговi «довiдки для довiдки». Воiстину в окремих чиновникiв пiд впливом чорнобильської бiди дедалi зримiше почала виявлятися тяжка хвороба. Її дiагноз — мутацiя честi та совiстi…
Чорнобиль став завершальним та сумним акордом у моїй армiйськiй службi. ЛТЕК визначила менi 80–вiдсоткову втрату працездатностi i призначила другу групу iнвалiдностi. У її висновку йдеться: «Захворювання отримано при виконаннi обов’язкiв вiйськової служби у зв’язку з аварiєю на ЧАЕС».
Для мене нині головне те, що життя триває, а отже, i боротьба за нього теж продовжується. І не тiльки за себе, а й за соратникiв, якi стали жертвами чорнобильського атома. Сказати чи написати про своє «лiквiдаторство» вони не в змозi. Їх уже нема на нашiй благословеннiй землi. Вони пiшли з життя, будучи впевпенi, що поставлене перед ними завдання, свiй вiйськовий або громадський обов’язок виконали чесно i до кiнця.
Тарас ШЕВЧЕНКО,
полковник у вiдставцi,
учасник створення ядерного щита
колишнього СРСР, лiквiдатор наслiдкiв аварiї на ЧАЕС першої категорiї