На початку 90–х до Луцька приїздило немало іноземців, шлях яких пролягав в одну установу — будинок дитини. Тоді чимало вихованців цього сирітського закладу виїхали за кордон із новими батьками. Пам’ятаю, як вражала нас тоді відвага шведів і німців, які усиновлювали безнадійно хворих українських сиріт. Багатьом iз цих діток справді пощастило, бо то був їхній єдиний шанс на гідне життя, а не жалюгідне існування в інтернаті для калік. І треба було ще з десяток років, щоб ми, українці, зрозуміли, що можемо й повинні самі допомагати своїм сиротам. Треба тільки трішки відкрити своє серце для любові та милосердя...