Беовульф. З англосаксонської розміром оригіналу переклала Олена о’Лір. — Львів: Астролябія, 2012. — 208 с.
Навряд чи епос, створений у VIII столітті й уперше записаний у Х столітті (а йдеться в ньому про ще давніші події!), здатний сьогодні привернути загальну увагу й увійти до числа книжкових «хітів». А все ж є тексти, самим своїм статусом «основоположних» приречені на те, аби існувати в кожній національній літературі, яка себе поважає. Очевидно, містять ці тексти й непроминущі художні цінності — й завжди існуватимуть люди (автор цих рядків до них належить), які діставатимуть із полиці під настрій «Іліаду» з «Одіссеєю», аби порадіти славетним важким, складеним з кількох слів Гомеровим епітетам.
Гомерові поеми стали надбанням української літератури ще в ХІХ столітті зусиллями блискучого знавця грецької Петра Ніщинського, а в ХХ — нові конгеніальні версії цих поем запропонував Борис Тен. А ось «Беовульфові» — епосові, який у світі германських мов посідає місце, аж ніяк не менше від «Іліади» (недаремно один із перекладів сучасною англійською належить славетному Дж. Р. Р. Толкіну, творцеві «Гобіта» й «Володаря перстнів», і недаремно не менш славетний Х.Л.Борхес спеціально вчив англосаксонську, аби читати його в оригіналі) — досі щастило в нас менше; українською мовою існували лише окремі його уривки. І ось зусиллями знаної нашої перекладачки Олени O’Лір («в миру» — кандидат філологічних наук Олена Бросаліна) та львівського видавництва «Астролябія» (що спеціалізується на вишуканих виданнях такого штибу) українці нарешті отримали «Беовульфа» в сучасному високопрофесійному перекладі.
А переклад «Беовульфа» ставить перед перекладачем безліч складнощів. Адже йдеться в епосі про «героїчну» добу військових вождів і їхніх дружинників, об’єднаних кодексом честі (у певному сенсі вона схожа на «гомерівську» добу, хоч у греків це відбувалося на понад тисячоліття раніше). І сувору картину цієї доби (підкреслену й специфічною колористикою, яка, за підрахунками Олени O’Лір, знала лише вісім кольорів: чорний, сірий, сивий, брунатний, червоний, гнідий, жовтий і білий) — конче необхідно відтворити в перекладі. Необхідно відтворити жах смертельних битв і невмолимі приписи, які велять воїнам умирати за свого вождя. Причому треба перекласти це з мови, вже дуже далекої від сучасної англійської.
До того ж «Беовульф» — не проза, а поема, писана старим англосаксонським акцентним віршем (де важить лише кількість наголошених складів). А замість звичних для нас рим оздобою такого вірша слугують багаті алітерації — повтори приголосних. З нашого погляду, цей вірш звучить настільки незвично, що сучасні російські дослідники А. Волков і З. Волкова безапеляційно стверджували: відтворити його особливості в російському перекладі принципово неможливо.
Українська перекладачка (озброєна досвідом роботи над стилістично близькою де в чому «Легендою про Сігурда і Гудрун» вже згадуваного Толкіна) зуміла не лише неймовірно точно відтворити вірш «Беовульфа» засобами української просодії, а й дати в перекладі саме українську поезію, здатну принести естетичну насолоду.
Слід відзначити й високу культуру видання перекладу. Його супроводжують післямова й розлогі коментарі перекладачки (читачами насамперед будуть студенти філологічних вишів — тож для них важливо буде довідатися про «підводні камені» перекладання чи про «беовульфівські» сюжети в «останнього неокласика» Ігоря Качуроського), а також наукова післямова Катерини Шрей. Видання прикрашають зображення артефактів англосаксонської доби — у червоно–чорно–біло–золотій кольоровій гамі самого епосу. Отже, можна стверджувати, що наш читач отримав нарешті один із знакових текстів європейської культури, причому в перекладі й виданні такого рівня, які вкотре демонструють: українська перекладацька традиція має найвищі здобутки і їй до снаги працювати з текстами найвищої складності.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
