Вперед у минуле?

У самому розпалі дискусій про те, чи існувала Україна у мовно–історичному континуумі імперської думки, коли одіозні праці наших горе–істориків про «воскресіння Малоросії» висуваються на Шевченківську премію, книжка київського лікаря і мандрівника Миколи Хомича видається незайвим словом на користь саме літературно–художній складовій цієї проблеми.

Отже, якщо визнати, що прагнення вищезгаданих апологетів імперської геополітичної доктрини відновити імперську Малоросію з новоявленою Новоросією, винісши за дужки нібито «неіснуючу» Україну, — це данина політичному молохові часу, то як бути з жанром «малоросійського оповідання», відродженого не без впливу поетики Миколи Гоголя у збірці «Ніч русалки» Миколи Хомича? Щоправда, майстерну стилізацію під оповідки Рудого Панька вільно буде зауважити лише в одній iз повістей, яка дала назву цій непересічній книжці, виданій у харківському «Фоліо», але патріотичний дух «малоросійства» вiдчувається протягом усієї пригоди, яка чекає на читача «Ночі русалки». Адже навіть відходячи від «давньоруської» теми своїх історичних досліджень у прозі, в яких пом’януті геть усі характерники землі руської — від князя Ігоря і Батия до баби Яги і Кощія Безсмертного — і розповідаючи про наслідки «червоного» терору вже за наших пріснопам’ятних часів, невгамовний автор–мандрівник не забуває тицьнути в руки своїх героїв сакральні артефакти «історичної правди». В одному випадку це образок–медальйон нареченої з оповіді про Миколу Реріха і його Центрально–Азіатську експедицію у Шамбалу, отриманий з того світу під час спіритичного сеансу, в другому — букет весняних квітів, переданий вже сучасним героєм незнайомій жінці від нібито померлого чоловіка. В обох випадках — це згадка про кохання, що не вмирає ані в часі, ані в просторі звичайного забуття: чи то історії, а чи самого себе.

Власне, саме це прагнення знайти власну лакуну в океані гуманітарного досвіду людства і слугує своєрідною фабулою у цьому строкатому зібранні повістей і оповідань київського автора. Історія чоловіка, що злигався з утопленицею і став цапом («Ніч русалки»), зустріч з ядерним фізиком–волоцюгою («По той бік»), детективний сюжет про принцесу Діану («3D»), мандрівні нотатки з Туреччини і Гімалаїв, а також захопливі біографії екзотичних постатей зі світу культури і мистецтва («Шляхами Реріха і Ван Гога») і яскраві віхи власного приватного життя («Як я став чоловіком») — усе це створює подобу роману, зітканого з крихких людських доль на тлі невблаганного історичного часу.

До речі, своєрідний терапевтичний ефект від читання цієї прози акцентований її автором–медиком у доволі прагматичний спосіб. Описуючи власне життя, і особливо епоху 1960–х з її старечим маразмом «розвинутого соціалізму», він визнає, що не захлинутися у «високодуховних» міазмах радянської юності йому не дозволила лише мандрівка в часі — сторінками класичної літератури минулих століть. Згодом було зроблене ще радикальніше відкриття, яке поєднало в авторі «Ночі русалки» лікаря з мандрівником, і воно виявилося до геніального простим. Чи пак, «малоросійським» — супроти великодержавної моделі радянської «дружби народів». Отже, якщо час зупинити неможливо, то його варто затримати, до краю заповнивши вже не книжковими пригодами, а цілком реальною мандрівкою світом. «Ми стали подорожувати, — згадує Микола Хомич ейфорію пострадянського часу. — Мандрувати з якоюсь несамовитою жадібністю, від однієї екзотичної країни до другої. Простір і час змінюються, і ніби потрапляєш у коридор часу. Коридор, яким, знаючи дорогу, можна прийти до вічності».

Хай там як, але з усвідомленням вищезгаданої практики у стилі «назад у майбутнє» прийти можна не лише до вічності у вигляді сивої давнини, а й до більш поміркованих висновків. По–перше, якщо брати у подорож лише самого себе з усіма комплексами малороса–європейця, то у будь–якому екзотичному раю ми знайдемо лише власне відображення пасічника–аграрія. «Ми повернулися на Україну, краще якої для хохла не вигадаєш», — якось значив Панько Куліш. З іншого боку, якщо ми цуратимемось свого власного «малоросійського» досвіду, не осмислюючи його і не інтерпретуючи у художньому слові, то чи не вийде так, що з часом і повертатися вже не буде куди?