Поляк Єжи Гординський після Другої світової писав: «Я прибув з країни, де слід би / На плитах писати ймення живих. / На тих, що погинули від ворогів / Не вистачило б каміння». України після усіх жахіть ХХ століття ці слова стосуються аж ніяк не менше. Поетові й перекладачеві Василю Мисику в 1930–ті судилося пройти жахіття Соловків і все ж не загинути в Сандармосі, де капітан НКВС Матвєєв упродовж трьох листопадових днів 1937–го розстріляв цвіт української інтелігенції, а після неймовірних поневірянь повернутися наприкінці 1950–х до літературного життя, аби розповісти про долю загиблих і продовжити їхню справу.

75 років тому, у листопаді 1937–го, в лісовому урочищі Сандармох (або Сандормох) у Карелії за п’ять днів енкаведисти розстріляли 1111 в’язнів. Це був «елітний розстріл» — у братську могилу лягли письменники, інтелектуали, вчені, священики. «Український рахунок» цієї втрати чи не найбільший. Так, у ті дні в Сандармоху розстріляно видатного поета, перекладача і вченого Миколу Зерова, письменників Григорія Епіка, Валер’яна Підмогильного та Андрія Паніва, драматурга Миколу Куліша, режисера–новатора Леся Курбаса, професора історії Володимира Чехівського, брата президента УНР Сергія Грушевського, колишнього міністра освіти УНР Антіна Крушельницького разом з двома його синами та донькою, голову українського Держвидаву Юрія Озерського, географа та картографа, академіка НАН України Степана Рудницького, наркома фінансів УРСР Михайла Полоза, сотників і хорунжих УГА, полковників УНР, священиків та десятки інших помітних представників української інтелігенції. У 2004 році на місці розстрільних ям українці спорудили гранітний козацький хрест з написом «Убієнним синам України».