Привиди з’являються опівночі

Сорокарічна черкащанка Інна Корнєєва вже кілька місяців поспіль не вимикає вночі у своєму будинку світло. Як тільки на вулиці починає сутеніти, вона вмикає у коридорі світильник. І він горить до самого світанку. При світлі їй не так страшно, а боїться вона... свого покійного чоловіка.

«Нікому не розповідай, що приходжу до тебе»

Коли він прийшов уперше, Інна довго дивилася телевізор і виключила його тільки після півночі. Вирішила не йти у спальню, а ночувати на дивані у залі. Останнім часом тут вона краще засинала, адже безсоння просто замучило. Та тільки сон, як і минулої ночі, знову не йшов. Аж раптом у вікно тихенько постукали. Інна завмерла, затамувавши подих. Їй здалося, що в хаті чути, як калатає її серце. Стукіт у вікно повторився — він став сильнішим і наполегливішим. Жінка навшпиньки підійшла до вікна: за вікном стояв її померлий чоловік Ігор.

Коли відчинила двері, покійник стояв на порозі у кашкеті та чорному пальтi, у якому, зазвичай, ходив на роботу. Інна пішла в хату. Ігор — за нею. Вона сіла на дивані, а він — у кріслі, з лівого боку від дверей. «Ну як ти тут? Не плач, я буду тепер часто приходити, — тихо сказав і не зводив iз жінки очей. — Ти тільки нікому не розповідай, що приходжу».

Наступної ночі він знову прийшов. «Я чула його слова так само, як зараз чую вас. Ось тут він сидів, — каже Інна й показує мені велике зелене крісло у залі.

Жінка пригадує: чоловік навідувався до неї щоночі десь протягом тижня. А потім Інна збагнула: з нею діється щось незрозуміле — вона бачила Ігоря живим, хоча після його похорону пройшло вже більше місяця. Вона помітила, що почала різко худнути, їй не хотілося жити. Зрештою, зізналася сестрі, що «бачиться» з Ігорем. «Господи, я ж просила тебе не тужити за ним, — сплеснула руками та. — Ти ж його приплакала!».

Саме сестра Ірина через своїх знайомих знайшла знахарку — бабу Ольгу, до якої жінки й поїхали зі своєю бідою. Жінка тричі опівночі приїздила до Інни та здійснювала якийсь ритуал і читала молитви. «Тепер не смій сумувати й плакати за ним. Інакше він тебе замучить і забере до себе, на той світ», — сказала знахарка на прощання.

Кілька ночей підряд, каже Інна, чоловік знову приходив до її хати. Стукав у вікно і просив її вийти на вулицю. Жінка не обзивалася до нього. А потім усе закінчилося. Привид покійника більше її не турбував. «Якби я цього жахіття особисто не пережила, то ні за що не повірила б, що з людьми може щось подібне діятися», — зізнається жінка.

«Тужити й побиватися за покійником не можна»

Інна пригадує: бабуся Ольга розповідала їй, що рятувала від «приплаканого покійника» за своє довге життя не одну Інну. Особливо запам’ятала жінка випадок із семирічною дівчинкою. У дитини померла мама, і вона дуже за нею плакала. Все згадувала, як та її любила та жаліла. А однієї ночі мати прийшла до кімнати дівчинки, розмовляла з нею, розчесала їй косу і дуже просила нікому не розповідати про це. Біду з дитиною першим помітив її батько. Він бачив, як мала вночі ходила по квартирі з розпущеним волоссям, брала до рук гребінець, розчісувалася. До того ж погано почала їсти, схудла, тоді він і звернувся до знахарки, аби та допомогла...

Інна Корнєєва говорить, що, окрім бабці Ольги, їй допомогла ще й церква. Разом із сестрою Іриною жінка зверталася до свого батюшки, який читав молитви над її головою.

«Буває, що людям ввижається хто завгодно. І такі випадки у моїй практиці траплялися нерідко», — зазначає у коментарі «УМ» Костянтин Гаркавий, головний лікар Черкаського психоневрологічного диспансеру. Він наголошує: подібні галюцинації бувають і у молодих, і в старих людей. Останнім часто здається, що хтось ходить у них по кімнаті, або у незнайомих людях вони можуть «впізнавати» своїх рідних. «Якщо людина знає, що померлий приходить до неї та розмовляє, то треба йти до психіатра. А вже фахівець має з’ясувати: чи це наслідок якогось нервового зриву, чи це психоз, чи вікові зміни, чи й навіть коливання кров’яного тиску», — каже Костянтин Гаркавий. За його словами, походження таких проявів може бути різним, тож у кожній конкретній ситуації має розібратися лікар–психіатр.

«Тужити й побиватися за покійником не можна, церква забороняє це. А коли людина постійно плаче, то справді трапляється, що вона бачить диявола в образі близької їй людини. І той диявол видає себе за рідного. Це дуже небезпечно не лише для здоров’я людини, котра побивається за померлим близьким, а й для її життя. Церква зцілює таких людей молитвами», — поділився своєю точкою зору з «УМ» митрополит Черкаський і Канівський Софроній.