Провідний тиждень у місті мертвих

Сірий будень. Мряка. Каркають ворони, всівшись на напівповалених хрестах Лук’янівського кладовища, одного із найстаріших у Києві. При вході вражає дивовижна тиша (власне, вона «пасує» до цього місця скорботи), а ще — чистота і доглянутість алей, обсаджених ялинками. Обіруч — столітньої давнини скульптури на надгробках: жінка з букетом, дід із кобзою, та найбільше, наче магнітом, притягує погляд хлопчик iз кошиком квітів; здається, з кам’яних очей от–от скотиться справжня сльоза, чи, може, то дощ?

В Україні існують лише три кладовища, яким надано статус державного заповідника, одне з них — ось це, Лук’янівське, розташоване недалеко від центру Києва. Тому виглядає так, що цвинтар цей начебто не забутий державою, але забутий людьми. Адже через статус тут не здійснюють нових поховань, лише в окремих випадках — допоховання. Прийшовши сюди в поминальний тиждень, ми побачили суворих робітниць адміністрації з мітлами та граблями — вони прямували чистити центральні, «титульні» алеї кладовища. До журналістів чомусь поставилися вороже. А от «просто людей», які прийшли прибрати на могилках своїх рідних, тут мало.

Саме за такою роботою ми зустріли літню киянку Любов Гавриляк. Обсапуючи плетиво синьоокого барвінка, жінка розповідає, що тут поховані її батьки. Живе пані Люба на іншому кінці міста, та й вік так скрутив, що випадає відвідувати рідні могили хіба двічі на рік. За її словами, могилами відомих людей займається адміністрація цвинтаря, а «непривілейовані» обділені такою турботою, тому й бачимо подекуди в закутках цвинтаря і похилені хрести, і зарослі бур’янами могильні горбки.

«Прийти на могили рідних у поминальний тиждень, перший після Великодня, — давня традиція, і добре, що її підтримує молодь. А то як моє покоління повмирає, хто ж доглядатиме за мертвими? — розмірковує пані Люба, спершись на держак сапи. — Недавно почула від сусідки, що в деяких селах Центральної України поминальний тиждень називають «Великоднем мертвих». Саме в цей час Бог відпускає душі померлих на землю. Тому нам, живим, треба приходити на цвинтар у ці дні, потішити душі рідних».

Гробки, Дарна неділя, Могилки, Опроводи, Хомина неділя... Справді, як тільки не називають у різних куточках України ці дні вшанування пам’яті померлих! Подекуди в глухих селах досі можна почути й інші назви — Радониця, Радуниця, Родичі, — що вочевидь свідчать про язичницьке походження цієї поминальної традиції.

Усього у столиці налічується 29 кладовищ. Нічого у світі не вічне, навіть «міста мертвих» відходять iз часом і з нашого життя. Лук’янівське кладовище разом iз більш відомим Байковим заступають собою Щекавицьке, яке досі вважалося найстарішим зі збережених у Києві (почалися там поховання з 1700 року і тривали до 1950–х). Ми поїхали на Щекавицьке і побачили, що на це, вже давно закрите і покинуте всіма, окрім мертвих, кладовище насуваються забудови. Мабуть, ще кілька років — і живі остаточно поборють мертвих, звівши нові затишні (невже?) приватні будинки на кістках чиїхось пращурів. Можливо, навіть своїх предків, хтозна...

Катерина ХОМЕНКО,
Ганна ЛОБОДА

З ІСТОРІЇ

Лук’янівський цвинтар заснувала київська Дума 1878 року, хоча ще десятиліття до того тут ховали померлих iз місцевої лікарні. До 1912 року налічувалося понад 30 тис. поховань. Спочатку цвинтар вважався православним, а з початку ХХ ст. тут почали ховати представників інших віросповідань, зокрема, католиків та юдеїв. Також сюди привозили померлих чи розстріляних у Лук’янівській в’язниці, для яких було відведено окрему, найдальшу ділянку. Зокрема, на Лук’янівському передали землі тіло члена революційного гуртка Лодинського, повішеного разом iз революціонером Роговським (останнього згадував Лев Толстой у романі «Воскресіння»).

Оскiльки кладовище вважали центральним у Києві, тут ховали знаменитостей і градоначальників. Збереглися могили славетних художників Мурашка, Пимоненка, Прахова, Світославського, архітектора Безсмертного, лікаря Стражеска, льотчика, героя Першої світової Нестерова, який увійшов в історію як автор фігури вищого пілотажу. Тут покояться мати Микити Хрущова Катерина та дружина відомого ботаніка, селекціонера Симиренка. Сюди з Аскольдової могили було перенесено рештки з братської могили героїв Крут.

Кладовище закрили для поховань у 1953 році. На початку 1990–х йому надано статус державного історико–меморіального заповідника. Більше двох тисяч могил і надгробків Лук’янівського цвинтаря включено до списку пам’яток Києва. 227 могил і надгробків мають статус пам’яток історії і охороняються державою.