Інопланетяни

Мій рідний Харків не можна уявити без Сумської. На перший погляд — вулиця як вулиця, та є в ній своя особлива принада. Недаром же писав колись рвійний панфутурист–екструктор Нік Бажан Аркадієві Любченку: «Я вже встиг так занудьгувати за Харковом, що мені й вночі сниться, ніби я по Сумській ходжу. От іще де сірозелена нудьга, так це на цьому хуторці, що Києвом зветься». А ось «Вступна новела» романтика Миколи Хвильового. Її автор разом зі своїм добрим приятелем Юліаном Шполом іде по Сумській під справжньою тропічною зливою — розкішною, теплою, запашною: ­«...Юліан Шпол, автор комедії «Катина любов, або Будівельна пропаганда», мовчки ступає за мною. Весь він як мокре курча, і — дивно — з його капелюша тече чомусь синя вода. Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку».

Сумська — то взагалі вулиця поетів і митців. Пройдіть сотню метрів від її початку — і перед вами пам’ятник Гоголю. Гоголь поглядає на Сумську, а за його плечима — майдан Поезії. Чи є ще де на світі майдан Поезії? Не знаю. Правда, останнім часом поезії на майдані трохи поменшало. Уже немає ані крамниці «Поезія», куди я заходив три десятки років поспіль, ані кав’ярні, яку ми називали «Грецька зала», з її духмяною кавою, тістечками, гіркуватим сигаретним димом і нашими безконечними балачками про все прекрасне, що є в житті й у мистецтві... А що ж бачить Гоголь на Сумській? Нічого такого, що б змусило його меланхолійно зітхнути: «Скучно жить на этом свете, господа!» Яке там «скучно», коли просто перед твоїми очима — ошатний будинок у стилі французького неоренесансу! Легендарний «Березіль». Пам’ятаєте вірші «Кобзаря на мотоциклі» Леоніда (Льоньки!) Чернова, де він оспівує романтику Харкова, а власне — вулиці Сумської? «В Харкові, / біля держ­драми / після десятої / ночі / з жовтим квитком у кишені бродить / романтика міста. / Вітер / — з дощем під очима — / десь над держбанком лютує, / рве / крижаними зубами / мокрий зів’ялий плакат. / У «Березолі» — «Мікадо»...» «Мікадо»... Яким теплом віє від самої назви цієї славетної савойської опери Вільяма Гілберта й Артура Саллівана! Сьогодні в «Березолі» її не ставлять, але коли прямуєш сюди на спектакль (особливо на малу чи на експериментальну сцену), здається, що ось–ось вийде з–за рогу Лесь Курбас у своєму темному шкіряному плащі й широкополому капелюсі...

Іще сотня метрів угору по Сумській — і перед вами будинок міської опери, а відразу за ним — затишний сад Шевченка. Ще трішки вгору — і вас, обличчям до Сумської, стріне вже сам Великий Кобзар (без мотоцикла, ясна річ). Якщо вірити Сергію Жадану, то одного разу він узяв та й утік зі свого височенного постаменту. Ішов неспішно Сумською, насолоджувався життям слобожанського мегаполіса. От тільки дівчата на Сумській йому не сподобались: «Дівчата пахощами вкриті / Прохали в нього закурити / Їм одвічав не вельми чемно / Тарас Григорович Шевченко». Мабуть, ті дівчата просто заважали поетові подумки складати вірші. Бо як же можна бути нечемним із жінками на Сумській, коли вони такі прекрасні! Може, десь саме тут, а може, просто на сцені «Березолю» Льонька Чернов і побачив юну Курбасову вихованку, божественну Зіну Пігулович. Авторові «Профспілки божевільних», «Пригод професора Вільяма Вокса на острові Ципанго» та інших чудових творів за своє життя доводилось бувати в багатьох містах: і в Петербурзі, і у Владивостоці, і в Коломбо, і в Бомбеї, і в Стамбулі, і в Одесі, а в них, певна річ, він стрічав чимало прекрасних жінок, але ця дівчина із Сумської здалась йому просто неймовірною. Словом, Льонька Чернов закохався без пам’яті. Та от біда — на ту пору він був уже одружений. І тоді наш «Кобзар на мотоциклі» знайшов десь фото Пігулович, на якому вона була гола–голісінька та ще й у неабияк спокусливій позі, і почепив його над своїм робочим столом у будинку «Слово». А щоб ніхто не бачив його пасії, поет прикріпив зверху зроблений на тонкому папері фотопортрет Зігмунда Фройда. З відчиненого вікна повівав легенький вітрець, портретик доктора Фройда раз по раз злітав догори, і тоді закоханий «Кобзар на мотоциклі» бачив свою любов такою, якою і хотів її бачити. Ось вона — справжня Муза. Якби іронічний Фройд довідався про свій грайливий портрет у ролі фігового листка, чи то пак super–ego, він би, мабуть, не те що плакав, як в Ірени Карпи, а помер би від сміху. Та хіба тільки Чернов втрачав голову від жінок на Сумській! Аж ніяк. Кажуть, що ніжний і трепетний лірик Володимир Сосюра, поки проходив Сумською знизу вгору, встигав разів із десять закохатися. Не знаю, що він собі думав про цих кралечок. Та нехай навіть те, що й епатажний Володимир Маяковський: «Один станок — просто станок, / Много станков — мастерская. / Одна б... — просто б... / Много б... — Сумская», — вони все одно чарівні й прекрасні...

Мій син Сашко — поет, прозаїк, драматург, перекладач, публіцист, кандидат філології і неабиякий бешкетник, — так само, як і Хвильовий, безумно любить дощ. Але того дня світило ясне сонечко. Він його теж любить. Аякже! «Санечка–сонечко», — як кажуть про нього юні поетки. Сашко стояв з одним своїм знайомим австрійцем на початку Сумської. Курили, сміялися, розмов­ляли про щось. Аж раптом — мчать на шаленій швидкості міліцейські машини, розганяючи сиренами і мертвих, і живих, і ненароджених, за ними — кавалькада розкішних авто, потім знов міліцейські машини, а насамкінець — карета швидкої допомоги й величезна, мов гарба, пожежка — така собі «червона фіра». Від несподіванки й подиву австрієць ледь цигарку не ковтнув. «Was ist das?» — ошелешено спитав він. «Herr President...» — відповів Сашко. Гість не повірив власним вухам. А коли нарешті повірив, сказав: «Наші політики їздять тихо–тихо й бічними вулицями, щоб людям не заважати».

Після того пройшли, як зав­ше бурхливі, вибори, змінилась влада, та не змінились її звичаї й обичаї. Якраз у той день, коли підписували Харківські угоди, нам із дружиною треба було забігти до видавництва. Повертаємось назад — Сумська порожня, обабіч вулиці через кожні п’ять метрів стовбичать міліціонери, а самою вулицею з інтервалом секунд у сорок на шаленій швидкості пролітають люксусові авто. І в цей час трохи вище від міської опери довговолосе хлоп’я в навушниках, якому вся ця катавасія була глибоко по цимбалах, спробувало перейти на «зебрі» через вулицю, але молодий лейтенантик узяв його за плече й скрушно–повчально мовив: «Ну, куди ти, дурачок!.. Задавлять і не помітять!»

І тоді я згадав назву книжки Льоньки Чернова «Людина з іншої планети». Справді, їздити моєю рідною Сумською ось так можуть хіба що люди з іншої планети. То не їхня вулиця — вони її бояться. Мабуть, іще трохи, думав я, — і вони будуть боятись не лише Сумської, а й власної тіні, якщо вона в них, звісно, є. А я Сумську люблю. Тому я ходжу по ній як нормальна людина, так, як ходили колись Бажан, Маяковський, Чернов, Хвильовий, Шпол, Сосюра... Як ходить по ній мій Сашко, його друзі й тисячі–тисячі інших харків’ян. Це — наша вулиця. Це — наше місто. Це про нас співав колись Булат Окуджава: «О Харьков, Харьков, твои улицы, / они ясны и без огня. / Пусть пешеходы твои — умницы — / поучат мудрости меня. / И пусть, отвергнув все нелепости, / ты сам заговоришь во мне... / Твои полноч­ные троллейбусы / плывут и тают в тишине».

Леонід УШКАЛОВ
доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди