Сьогодні виповнюється 130 років від дня народження В’ячеслава Липинського — визначного українського політика, історика, філософа, теоретика українського консерватизму. Багато ідей гетьманця і класократа Липинського залишаються актуальними й зараз. Скажімо, у листі до Богдана Шемета Липинський писав: «…Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи полонофілом — іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу, а не на то, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг Вам знищити місцевих москвофілів і полонофілів».
Про значення постаті В’ячеслава Липинського в контексті його доби ми говоримо із Юрієм Терещенком — доктором історичних наук, професором, завідувачем кафедри історії України і філософії Київського національного лінгвістичного університету. Терещенко — упорядник двотомника «Липинський і його доба», що побачив світ 2010 року у київському видавництві «Темпора».
— Юрію Іларіоновичу, Липинського називають українцем «за вибором». Чим зумовлений його вибір?
— Для того, щоб зрозуміти цю трансформацію Липинського — поляка за походженням, людину польської культури і виховання, варто звернути увагу на суспільно–політичну ситуацію на Правобережній Україні ХІХ століття. Тут у середовищі частини польської і полонізованої української шляхти існувала своєрідна мода на українство. Шляхтичі носили свитки, говорили українською. Липинський часто зауважував, що українською мовою «наша шляхта володіє не гірше за «українських патріотів». Українська стихія, яка оточувала Липинського, формувала у нього почуття прив’язаності й любові до землі, на якій він виріс і яку щиро любив. Значний вплив на формування його світогляду справила мати — зі шляхетської родини Рокицьких, для якої все українське було близьким і рідним, а також її брат Адам, щирий симпатик українства. Наукові студії Липинського змусили його інакше, ніж загал, дивитися на українське минуле і проблему української державності.
— У чому проявлялася ця інакшість?
— Український рух кінця ХІХ століття стояв на автономістсько–федералістській позиції — у контексті перспектив взаємин України з Росією. Такої концепції дотримувались, зокрема, неофіційний лідер українського руху Володимир Антонович, а також Михайло Драгоманов, який хоч і перевів український рух із суто культурницької, просвітницької діяльності на рейки політичної боротьби, однак залишився на позиціях автономізму. А Липинський горів ідеєю української самостійності. Поляк за походженням, переконаний католик, він не зрікся ні свого соціуму, ні релігії, але послідовно обстоював позицію незалежної Української держави.
Ще навчаючись у 1–й київській гімназії, Липинський пропагував українські ідеї в польському середовищі. Звертаючись до шляхетської верстви, зазначав: «Ви живете в Україні, послуговуєтесь результатами селянської праці, отже, ваш обов’язок — стати на бік цього народу». Цю тенденцію виявив у ХІХ столітті рух так званих «хлопоманів» на чолі з Володимиром Антоновичем. Однак Антонович вважав, що представники шляхетської верстви, приєднавшись до українства, мусять позбутися свого соціуму. А Липинський наполягав: шляхта має зберегти свої корпоративні ознаки і привнести в український рух власне розуміння історичного процесу, традицію державності — те, чого йому бракувало.
— У політичному житті Липинський постає як монархіст, прихильник конституційної монархії. ..
— Так, він, зокрема, бачив багато спільного між Англією ХVІІ століття та Україною часів Богдана Хмельницького. Проводив паралель між джентрі — новим дворянством Англії — і козацтвом. Липинський відкидав партійний парламентаризм, а не парламент взагалі, і пропонував класовий спосіб представництва. Ідеалом політичного режиму для Липинського була конституційна монархія із законодавчим органом, де були представлені основні суспільні верстви.
Дехто із сучасних науковців говорить про «вимучений монархізм» Липинського, багатьом він видається мрійником–утопістом. Але що засвідчила його доба? Скільки було монархічних країн у Європі після І Світової війни і розпаду трьох імперій? Монархічна тенденція була очевидною. Липинський узагальнив весь тогочасний суспільний європейський досвід і конкретну практику гетьмана Павла Скоропадського, який намагався реалізувати консервативний проект в Україні. Скоропадському закидали багато прорахунків, однак зверніть увагу, скільки йому вдалося здійснити за сім з половиною місяців при владі: відкрити академію, два університети, 150 українських гімназій (і це — на бюджеті, за тих умов!), ввести тверду валюту, українізувати державні установи, армію.
— Послідовний державник, Липинський не підтримав ідею соборності, проголошеної в січні 1919 року. Чому?
— Він називав цей акт передчасним, і хід історії показав, що таки мав слушність — де–факто у 1919 році Галичина залишилася окремим державним організмом, зі стабільними державними інститутами, а Велика Україна мала дезінтегроване суспільство, демонструвала хаос, отаманщину. У Липинського було власне бачення соборності: він казав, що треба зміцнювати державне життя в центрі, який мав органічно поширювати свій вплив на регіони. Липинський був прихильником так званої «хліборобської доктрини».
Липинський бачив хліборобський клас як соціум, об’єднаний виробничою традицією і духом. Звісно, він розумів, що в цьому класі існують певні антагонізми, та все ж вважав, що людей, які працюють на землі, незалежно від масштабів власності, єднає духовна близькість, традиція і включення у єдиний виробничий процес. Липинський протиставляв хліборобську верству машинній індустрії, яка перетворює суспільство на кочовий люд, що мандрує з фабрики на завод, з міста в місто.
Сам Липинський був органічно прив’язаний до землі, що стало одним із факторів генези його патріотизму, відповідного світовідчуття, яке єднало і поміщика, і селянина. Звичайно, того поміщика, який не прогулює зароблене у Варшаві чи Парижі, а у своєму маєтку займається сільськогосподарською працею разом із селянином. Не випадково свою працю «Україна на переломі» Липинський присвятив закатованому більшовиками селянину Левкові Зануді, який зберігав безцінну колекцію рукописів Липинського.
— Юрію Іларіоновичу, які із засад, які обстоював Липинський, нині видаються вам найактуальнішим для втілення?
— Нашому політикуму бракує історичних знань. Що відрізняло Липинського? В основі історичного процесу він бачив не народне благодіяння, на якому всі наші сучасні політики спекулюють, обіцяючи «покращення життя вже сьогодні». І навіть не державу Липинський ставив понад усе, хоча за суттю був більшим державником, ніж будь–хто інший. Найвищим критерієм історії він вважав виконання Божих заповідей, дотримання християнської етики. Він настільки не вписувався в тогочасне громадське, політичне життя, що справляв враження конфліктної людини. Насправді ж був просто послідовним у своєму благородстві, чеснотах, служінню Богу і Україні. Липинський часом впадав у зневіру, проте навіть у важкі хвилини казав: «Я вірю в Бога і знаю — Господь не даремно створив Україну, дав мені віру в Україну, і я служитиму їй до скону». Він був тяжко хворою людиною, багато років страждав на сухоти, але навіть у ліжку продовжував самовіддано працювати.
Для мене це унікальна особистість. Цілком поділяю думку історика Василя Кучабського, що Україна дала світу три найбільші постаті — Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка і В’ячеслава Липинського. При цьому він зауважував, що «ділання двох перших відоме... Ділання ж третього щойно в зав’язках».
Дмитро Дорошенко у 1920–х роках зауважував: якби наші сусіди — поляки, чехи — мали таку особистість, як Липинський, там би вже існував цілий комплекс літератури про нього, дискусії, обговорення його ідей, а в нас — анітелень. І сьогодні мусимо визнати, що Липинський потребує значно більше уваги й заглиблення у його творчість.
17–18 квітня у Києві проходить міжнародна наукова конференція «Український консерватизм: історія, політика, ідеологія та перспективи розвитку», присвячена 130–річчю від дня народження В’ячеслава Липинського. Її організатори — Київський національний лінгвістичний університет та Всеукраїнська громадська організація «Союз гетьманців–державників» .
Липинський В’ячеслав (Вацлав–Вікентій) Казимирович — політолог, історик, історіософ, соціолог, публіцист, державний і політичний діяч, дипломат.
Народився 18 квітня (5 квітня за старим стилем) 1882 року в селі Затурці Локачинського району Волинської області. Походив зі старовинного роду мазовецької шляхти.
Закінчив Ягеллонський університет у Кракові (вивчав агрономію і слухав лекції з інших предметів, зокрема історії, а також відвідував лекції з української літератури Богдана Лепкого) і Женевську вищу школу політичних наук (за фахом «соціологія»).
1909 року повернувся в Україну, займався науковою роботою і політичною діяльністю. У 1912 році став одним з ініціаторів Інформаційного комітету — предтечі Союзу визволення України, який стояв на позиціях національної державності. Під час І Світової війни служив у російській армії.
Від початку визвольних змагань Липинський послідовно дотримувався державницької позиції і критикував автономістсько–федеративну концепцію українських соціалістів. Після Лютневої революції брав участь в українізації військових частин на Полтавщині, разом «політично організовував хліборобські консервативні елементи». Тоді ж став одним із засновників Української демократично–хліборобської партії та автором її політичної програми, виданої в жовтні 1917 року.
Із проголошенням у 1918 році Української Держави — повноважний міністр і її посол в Австро–Угорщині. Після повалення Гетьманату та поразки визвольних змагань в Україні Липинський залишився в еміграції, жив в Австрії та Німеччині. У 1920 році була видана монографія Липинського «Україна на переломі. 1656—59». Того ж року він заснував Український союз хліборобів–державників — політичну організацію, яка втілювала ідею українського монархізму, редагував неперіодичний збірник «Хліборобська Україна» (1920—1925). Політологічні та соціологічні концепції Липинського знайшли своє вираження у його фундаментальній праці «Листи до братів–хліборобів» (1926). У 1926 році за дорученням гетьмана Павла Скоропадського переїхав до Берліна, де викладав в Українському науковому інституті.
Невдовзі через політичні суперечності теоретик Липинський розірвав стосунки з гетьманом і в 1930 році створив «Братство українських класократів–монархістів, гетьманців».
Помер Липинський 14 червня 1931 року в Австрії. Похований, згідно з заповітом, у рідному селі Затурці на Волині. Там, у колишньому родинному маєтку, нині діє музей В’ячеслава Липинського.
(за матеріалами проекту «Українці у світі»).
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
