Доказовість ерудованої логіки

Олег Романчук належить до найкращих українських публіцистів, про що свідчать його численні публікації останнього двадцятиліття. Частина з них увійшла до грубезного майже 900–сторінкового тому «У пошуках універсуму: статті, публіцистика, прогнози і спостереження (1990–2011)».

«Універсум» означає «всесвіт, світ як ціле». Зрозуміло, що всі помисли автора — передусім про український універсум. До деяких статей, вміщених у вибраному О.Романчука, додано коментарі читачів з iнтернет–сайту, де вони вперше оприлюднені. Дуже правильний задум — коли розглядаються важливі для суспільства теми, зворотний зв’язок необхідний. Це, власне, і є світ як ціле в українському вимірі. До речі, таку ж назву — «Універсум» — має і журнал політології, футурології, економіки, науки і культури, заснований і редагований ним від початку 90–х років минулого століття. Зважаючи на умови, в яких виживає україномовна преса, треба бути одержимим, щоб стільки часу самотужки тягнути цей проект.

Як експертові з мовних питань, мені насамперед цікаві статті з цієї проблеми. О.Романчук пише: «Гуманітарна політика перетворилась на зброю антиукраїнської пропаганди Кремля. Треба чітко усвідомити, що російська мова в Україні — це не культурний фактор, а ідеологічний». Ніби написано просто, але гранично точно. Шукаючи аргументів для своєї аналітики, автор знаходить і зіставляє слушні цитати. Наприклад, із заяви Львівської облради 2010 року: «Складається враження, що Дмитро Табачник реалізує федеральну програму «русский язык» на 2006—2010 роки, затверджену постановою уряду Російської Федерації, і планомірно усуває державну мову з освітньої та наукової сфери України». І тут же посилання на самого Д.Табачника (зі спільного з Дмитром Видріним дослідження 1995 року «Україна на порозі XXI століття»): «Якщо певна критична маса росіян потрапить до вищих ешелонів влади, зовнішньополітичний курс України суттєво зміниться і переорієнтується із Заходу на Схід». Висновок приходить ніби сам собою: задекларована теорія мало не щодня втілюється в життя.

В іншій статті наводиться приклад Литви з її програмою вживання та розвитку державної мови, на яку виділяється близько 700 тисяч доларів. Існують там і чималі штрафи за невиконання рішень Державної комісії литовської мови. Протиставляючи литовську владу українській, О.Романчук цитує видатного українського історика Ярослава Дашкевича: «Значну частину України захопили під свою владу російські шовіністи та їх колаборанти, які глузують з прав теоретично державної української нації, ведуть ніким не приборкувану антиукраїнську кампанію... Парадокс? Ні, не парадокс, а свідчення того, що в Україні здійснюється намагання... продовжувати панування чужоземної російської меншини... над українською нацією... Немає в світі жодної національної держави, жодного національного уряду й адміністрації, які не те що нехтували б правами власної нації, але своєю бездіяльністю і корумпованістю сприяли б переслідуванню власної нації».

Ще 1994 року в статті «Чи потрібна Україні українізація?» О. Романчук переконливо показав, що без цього державність України постійно ставитиметься під сумнів. Це розуміли в УРСР у 1920–ті роки навіть такі одіозні радянські діячі, як С.Косіор. Тому й був тоді конкретний план українізації, перевірка мовних знань, а на засвоєння української технічної термінології давався 5–тимісячний термін. Держслужбовців за рівнем знання мови ділили на 3 категорії, причому у зарахованих до 3 категорії брали підписку, що впродовж 3–х місяців вони повинні вивчити українську мову. В протилежному випадку — звільнення. Навіть від неслужбовців (кур’єрів, прибиральниць, швейцарів, двірників) вимагалося вільне володіння українською мовою. Проводячи такі історичні паралелі, автор доходить цікавого висновку: «Тим часом в Україні «рускоязичноє насєлєніє» де тільки може волає про загрозу українізації. Насправді її немає. А шкода. Бо якби почалася вона на державному рівні, як це вже було в 20–х роках, то швидко припинились би українофобські прояви в Донбасі, в Криму, на півдні України. Поважають сильних і розумних, цінують сильну владу, налаштовану патріотично, державницьки, яка не на словах, а на ділі дбає про інтереси титульної нації».

У статті «Хартія про українську мову» (2008) читаємо: «Ні в самій Хартії, ні в Конституції немає «регіональних мов або мов меншин». Незрозуміло також, що таке «мова меншини»... Для 86 тисяч євреїв зі 104 тисяч в Україні рідна мова — російська. Для 102 тисяч поляків з 140 тисяч — українська». Правильність висновків О.Романчука підтверджена окремими думками чотирьох суддів Конституційного Суду України на рішення КСУ щодо конституційності частин четвертої і п’ятої статті 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (№ 17–рп/2011 від 13.12.2011 р.). Так, Дмитро Лилак підкреслив, що термін «регіональні мови» не є конституційно–правовою категорією, адже такі мови фактично не існують на території України. Його колега Віктор Шишкін вважає, що термін «регіональні мови» незрозумілий для правозастосування: «Що це означає практично в Україні, які мови можна назвати цим терміном, не змішуючи його з терміном «мови національних меншин?».

Публіцистика О.Романчука належним чином не «розкручена» у всеукраїнському масштабі. І це не лише його проблема і стосується не тільки публіцистики. Це — ознака нашого національного буття, яке упродовж сотень років існує здебільшого пунктирно. І вибудувати суцільну лінію — завдання саме для тих, хто може і має що сказати. Він — один із тих, хто не лише розширює суцільну лінію, а й розбудовує українську громадську горизонталь на противагу антиукраїнській вертикалі влади, на жаль, підтримуваній частиною громадян України. А таких, пише О.Романчук, спираючись на дослідження Інститутів психології та соціальної і політичної психології АПН України — 15%.

Чи є сенс у написанні подібних матеріалів, книжок? Переконаний, є — доти, доки існують сподівання достукатися до громадян. А це — безперервний процес. Як кажуть, крапля камінь точить. Згадаймо польський приклад. Ще досі тривають дискусії, які почалися кілька десятиліть тому про Варшавське повстання 1944 року. Тема для поляків болісна: величезні людські втрати, німецькі килимові бомбардування, «нейтралітет» радянських військ. Навряд чи консенсусу буде досягнуто, але численні польські автори в ході цієї загальнонаціональної дискусії консолідують погляди поляків на їхнє місце в історії.

На багатомільйонну всеукраїнську громаду не так багато публіцистів. Для осмислення нашої непростої історії, її поворотних моментів і не менш складного сьогодення притомні автори потрібні нації, як ковток свіжого повітря. Тому такі аналітики, як О. Романчук — на вагу золота.

* * *

...Ще до виходу книжки «У пошуках універсуму» для окремих матеріалів Олега Романчука я створив на своєму комп’ютері окрему папку: «Загрози нацбезпеці».

ЕКСПЕРТНА ДУМКА

Юрій ЩЕРБАК,
письменник, Надзвичайний і Повноважний посол України:

— Книга Олега К. Романчука «У пошуках універсуму» є унікальною енциклопедією українознавства, українорозуміння, україноболю і українолюбові, яка за розмахом проблематики і глибиною її висвітлення не має аналогів. Це своєрідний підручник анатомії (патологічної анатомії) української політики, детальна мапа наших больових точок.

Юрій САЄНКО,
професор економіки та соціології:

— Олег Костянтинович Романчук — системна особистість, надто велика рідкість у нашому фрагментарному просторі, де все розділене, розібране на шматки, сектори й сеґменти до такого ступеня, що годі й сподіватися на цілісну картину світу. Тому й так відрадно, що зустрічаються ще в наш час фахівці, які намагаються триматися в рамках системного аналізу сучасного перебігу подій... Вибране із цієї збірки мало би стати за настільну книжку молодого журналіста як приклад добротної аналітичної роботи.

Олег БАГАН,
кандидат філологічних наук:

— Можна стверджувати, що «Універсум» і його редактор Олег Романчук певною мірою врятували Львів, львівську періодику від провінційності... «Універсум» залишився, завдяки позиції його редактора, трибуною для критики скорумпованої малоросійської влади, для захисту національних інтересів українства, для незалежної політології та культурології.