Християнство привнесло у світ дивні, незрозумілі часом навіть нам, сьогоднішнім, ідеї. Скажімо, що людина насправді не є залежною від долі, суспільного статусу, етнічного походження чи вмісту гаманця. Що не помста–відплата реально покращує якість життя, а навпаки — прощення. Що вищою цінністю є правда і свобода, зокрема свобода вибору. Нині на таких–от принципах базується демократичний державний устрій, впроваджений на більшості теренів земної кулі. Чи згадуємо ми, українці, обираючи «європейський шлях», що смачні пшеничні булки, крашанки і ковбаска — це ще не все, чим славний Великдень?
Про духовно–громадянське значення Пасхи «УМ» запросила розповісти провідника Української автокефальної православної церкви, богослова і публіциста архієпископа Харківського і Полтавського Ігоря (Ісіченка).
— Ваше високопреосвященство, упродовж кількох століть у світі багато говорять про прогрес. Наголошують, що релігія — це «пережитки», які його стримують. У сучасній публіцистиці зустрічається словосполучення «постхристиянська цивілізація». Вірогідно, мається на увазі, що людство вступило в якийсь наступний період розвитку. Які ж новіші істини відкрилися жителям планети після заповіді любові?
— Уже майже три тисячі років тому старозавітний Проповідник вигукував: «Немає нічого нового під сонцем!». А років тисячу згодом античний римлянин Светоній з огидою відгукувався про християн як людей «шкідливого марновірства». У IV століттi імператор Юліян Відступник спробував протиставити «застарілому» вченню Христа культ Сонця. Французька революція кінця XVIII століття, російська, мексиканська, іспанська революції ХХ століття — усі вони виповідали війну церкві. Комуністична ж Албанія 1967 року навіть проголосила себе першою у світі країною загального атеїзму. Кожен із цих богоборницьких проектів оперував поняттями суспільного прогресу, визволення людини від пережитків минулого, «свободи, рівності, братерства». Та з неухильною закономірністю боротьба з Церквою оберталася поширенням забобонів, створенням нової квазі–релігії (нині це називається New Age), утвердженням тоталітаризму.
Немає свободи без Христа. Ліберальна ідея, зіперта на запереченні євангельських вартостей, на витісненні церкви на маргінес суспільного життя, здатна стати потужною деструктивною силою, повернути людину в стан рабського упокорення й вульгарного ідолопоклонства. На іконах воскресіння Христового ми часто бачимо Ісуса Христа, що стоїть на поваленому хресті й камені, відваленому від гробу. Ці місткі символи можуть означати все, що охоплюється поняттями смерті й гріха як причини смерті. В «Учительному слові» святителя Іоана Золотоустого, котре зачитується на Великодній утрені, урочисто лунає: «Нехай нiхто не засмучується грiхами, бо прощення з гробу засяяло. Нехай нiхто не лякається смерті, бо смерть Спасителя нас визволила». Прощаючи, Бог визволяє нас. Визволяє від рабства, обмеженості, амбітної самовпевненості. Але нікого він не веде до себе силою. Маємо самі обирати між воскресінням у Христі чи духовною смертю серед «постхристиянських» ілюзій. Цей вибір і є здійсненням нашої з вами свободи.
— Старозавітна Пасха і Великдень — це святкування звільнення з рабства. Чи відрізняється свобода в уявленні раба від свободи вільної людини?
— Апостол Іоан Богослов передає останню розмову Ісуса Христа з його учнями, де серед іншого — двічі повторені слова: «Раб не більший від пана свого». Але тут же Христос запевняє: «Я вже більше не буду рабами вас звати, бо не відає раб, що пан його чинить. А вас назвав друзями я, бо я вам об’явив усе те, що почув від мого Отця».
Рабство передбачає не тільки сувору субординацію — воно визначає інформаційну обмеженість раба, сліпе виконання ним розпоряджень господаря. Євангеліє, не декларуючи жодних політичних реформ, несе в собі культуру стосунків, що унеможливлюють рабство. Насамперед новий формат взаємин людини з Богом. Сліпе поклоніння змінюється співпричетністю Бога і людини, здійсненою в Ісусі Христі. Божий Син стає людиною, частиною людського суспільства, помирає, як людина, як раб, бо саме рабів розпинали на хресті в Римській імперії. Мало того, в останню спільну вечерю він дарує своїм учням найвище таїнство, євхаристію, в якій пропонує кожному себе самого: «Прийміть, споживайте...». Невдовзі ж, по воскресінні, у день зіслання Святого Духа, громада апостолів перетворюється на церкву — якісно нову інституцію, що містичним чином єднає Бога й людину. Ця модель не сумісна з рабством. Тому–то християнство зрештою подолало, здавалося б, непохитний інститут рабства.
— Чи є життя Христа моделлю вільного життя людини?
— Власне, в цьому й головний сенс Євангелія. На Тайній вечері Христос, відповідаючи апостолові Фомі, говорить: «Я — дорога, і правда, і життя». Взірцем свого земного життя він, син Божий, відкриває єдину дорогу до справжньої свободи. Свободи, що ґрунтується на власному, незалежному виборі людини між добром і злом. Незважаючи на ймовірні випробування, часом вельми тяжкі.
— Якими є ознаки раба в духовному вченні? Чи пов’язані вони з ознаками «світської» несвободи — політичної, економічної?
— Відомо, що вразливі до «культу сильної руки» особи навіть до церкви прагнуть внести не властиві їй форми стосунків мирянина і священика, християнина й Бога. Їхні стосунки з Богом нагадують жебрацьку позицію або торговельну оборудку: я тобі, мовляв, свічку чи новий храм (залежно від статків), а ти мені — видужання від хвороби або, скажімо, місце у Верховній Раді.
— Сучасна психологія і політична наука дійшли висновку, що ініціативна поведінка людини є успішнішою, ніж реактивна. Тобто ініціювання справ — надійніше, ніж «удари у відповідь». Здається, про це йдеться і в Христовому вченні?
— Пасхальні події дуже виразно демонструють, як Євангеліє виростає з Мойсеєвого П’ятикнижжя. Вихід із країни рабства, що його прологом було повернення нащадків Якова з єгипетської неволі, Євангеліє прочитує в Христі як відкриття унікальної місії людини — бути носієм «образу Божого». Тобто співтворцем довколишньої дійсності, наділеним таким важким і відповідальним правом особистого вибору. Від першого вибору — споживати чи не споживати плiд iз дерева пізнання добра і зла — ми приходимо до визначального для кожного з нас вибору: споживати чи не споживати тіло і кров Христові? Бути з Христом чи відвернутися від нього? І щоразу ми мусимо робити свій вибір самостійно. Відмова від них, яким би мотивом вона не прикривалася, є втечею від нашої місії, а отже, втечею і від Христа, котрий цю місію нам відкриває.
... Пригадаймо ще одну Христову фразу: «Якою ви мірою міряєте, такою відміряють вам». З дивовижною послідовністю наша політична реальність засвідчує мудру передбачливість цього застереження. Здається, не було ще випадку, щоб опоненти, прийшовши до влади, не повторили у ґротескному вигляді всіх помилок, за які викривали своїх попередників. Ненависть породжує лише ненависть. Можливо, провидіння дає нам урок, навчаючи довіряти лише тим, хто шанує гідність опонента і нашу з вами гідність.
— Психологи дослідили, що людині, аби визволитися із замкнутого кола щоденної неуспішності й нудьги і піднятися «по шкалі емоційних тонів», тобто від страху та гніву — до задоволення і радості, слід спуститися на саме дно, пережити горе і біль. Чи пов’язаний із цим відкриттям науковців ХХ століття момент сходження Христа у пекло — період між розп’ятям і воскресінням?
— Вчення про «темну ніч», переживану шукачем правди на шляху богопізнання, задовго до психологів ХХ століття розробили християнські містики. Хоча навряд чи з цим ученням варто ототожнювати слова церковного передання про те, що розіп’ятий Спаситель сходить «у глибини підземнії». Адже ж Він сходить у пекло не як померлий грішник, а як Божий син, аби звільнити спочилих від віку праведників від влади первородного гріха. І, безумовно, йому вже не довелося переживати там суджених померлій людині страждань. Його страждання або, по–церковнослов’янському, «страсті», були пережиті тут, на землі.
— Чи можна сказати, що реальне повсякденне життя людей нині пронизане знанням про можливості християн змінювати світ, однак мало хто хоче ці можливості помічати і використовувати?
— Ми часто тікаємо від місії, покладеної на нас, християн, як церковну спільноту. І конформізм, і сектярська психологія свідомої самоізоляції — лише різні форми такої втечі. Уявлення про суспільне вчення християнства як одну з політичних доктрин, яку ніби можуть використати певні партії в своїх програмах, деформує сенс Євангелія. Євангеліє незвідне до меж суспільної доктрини. Воно насправді відкриває перед нами неосяжно велику реальність світу, створеного Богом і відкупленого ним через Ісуса Христа. А приймати чи ігнорувати цю реальність — справа вибору кожного з нас. Ось цей вибір і має фундаментальну роль в особистісному вимірі, відтак же — й у суспільному служінні особистості. Іншими словами, християнин змінює світ, живучи за Євангелієм, а не роблячи свою віру матеріалом для партійних декларацій.
Архієпископ Ігор Ісіченко
Народився 1956 р.
1979 року закінчив Харківський державний університет (спеціальність — українська мова та література), викладав. Доктор філології. Чернечий постриг прийняв 1992 р. у Михайлівському Золотоверхому монастирі. З благословення патріарха Мстислава у 1992 р. висвячений на ієродиякона, у 1993 р. — на ієромонаха та єпископа. З 2000 р. — представник митрополита УАПЦ Костянтина в Україні.
Духовна недільна школа при церкві Святого Миколая (Притиска) УПЦ КП працює для дорослих уже чотири роки; з дітьми там працюють, iз певними перервами, десь років два. Її керівник — кандидат церковно-історичних наук Сергій Башинський, викладач християнської етики. Наша розмова про те, для чого ходити у церкву і що є таїнства. >>
За вікнами бусика — засніжені карпатські краєвиди. Йдеться до Михайла, що «на білому коні приїжджає». Бусик везе пакунки з продуктами для потребуючих Коломийської єпархії від вірян із Криворівні. Дорогою говоримо з отцем Іваном про Майдан, річниця якого відзначатиметься завтра. Цей феномен досі осмислювався з політичної точки зору, трохи з суспільної. >>
Військове командування часом не може знайти грошей, щоб послати вертоліт до поранених. Але для священика на сході України не стоїть питання, чи варто ризикувати життям, щоб винести пораненого й надати йому притулок у церкві. Однієї страшної ночі Церква відкрила свою браму й дала прихисток студентам, яких переслідували каральні загони. >>
Відзначення Дня святого Миколая протягом останнього двадцятиліття поширилося в Україні, стало, можна сказати, національним. У західних регіонах відновилося і вийшло з «родинного підпілля», а у східних і центральних «згадалося» і стало «своїм». Утім українські традиції та їх творча інтерпретація часом підміняються рештками «вшанування» Діда Мороза (з дарунками під ялинкою) або ж відгомоном «індустрії» Санта Клауса (з сюрпризами в декоративному чобітку). Як же дарувати малюкам і старшим подарунки, щоб вони нагадували їм і про святого добротворця, і про їхню українську ідентичність? >>
Сьомий рік поспіль 13 числа кожного місяця біля стародавньої Софії Київської здійснюється молитва за духовне просвітлення нашої країни та її політичну реформацію. Ведуть службу просто неба біля воріт храму представники різних християнських церков. Серед постійних учасників молитви — члени Всеукраїнської громадської організації «Християнська Україна» та Духовного руху «Схід і Захід в єдності під покровом Богородиці». Нещодавно з нагоди 95–річчя з’явлення Фатімської Божої Матері у Києві відбувся «круглий стіл» на тему: «Шлях до процвітання і єдності України — розбудова української християнської держави». Участь у цьому заході взяли відомі науковці, магістри державного управління, філософи, громадські діячі. З основними думками, оприлюдненими на зустрічі, її учасники поділилися з читачами «УМ». >>
Цими вихiдними відбулося велелюдне паломництво до Марійського духовного центру, що в селі Зарваниця Теребовлянського району Тернопільщини. Від уже традиційних щорічних ця проща відрізнялася тим, що цьогоріч уперше буде об’єднано Всеукраїнську та Молодіжну прощі, тож серед прочан було дуже багато молоді. А також у грандіозному духовному дійстві вперше брав участь новообраний Предстоятель Української греко–католицької церкви Блаженнійший Святослав (Шевчук), що теж було своєрідним символом оновлення. За словами єпарха Тернопільсько–Зборівського владики Василія (Семенюка), на прощу прибуло понад 100 тисяч паломників майже з усіх областей України, а також iз країн близького та далекого зарубіжжя. Причому велика кількість віруючих iз Тернопільської та сусідніх областей прийшли на прощу, як Бог велить, пішки, подолавши десятки кілометрів. >>
