Назва італійського міста Рапалло, що на узбережжі Лігурійської рів’єри, навряд чи щось говорить пересічному українцеві. Але саме на цьому курорті, в затінку фінікових пальм і алеппських сосен, 90 років тому відбулася така важлива для України подія — підписання Рапалльського договору між радянською Росією та веймарською Німеччиною. Цей історичний факт мало відомий нашому широкому загалу, а ще менше ми знаємо про значення угоди, підписаної в Рапалло 16 квітня 1922 року, для подальшої долі Української Соціалістичної Радянської Республіки. Власне, можна говорити, що саме під шум прибою Лігурійського моря офіційно почалося закабалення України у «братньому союзі» з РСФРР. Квітневе Рапалло стало прологом до підписання союзного договору у грудні того ж року — 1922–го. Журналісти «УМ» побували на місці «дипломатичної битви», а також з’ясували в істориків подробиці тих подій.
Підписання Рапалльського договору між Російською СФРР та Веймарською республікою (офіційно — Німецьким рейхом) стало досить несподіваним поворотом у ході Генуезької конференції — міжнародної зустрічі з економічних та фінансових питань, яка проходила з 10 квітня по 19 травня 1922 року в Генуї за участі представників 29 держав та п’яти британських домініонів.
Від древньої Генуї з її знаменитим портом і тьмавими вузькими вуличками до залитого сонцем Рапалло — менше 30 км. Це приморське селище стало фешенебельним курортом після прокладення залізниці з Рима в Ніццу. Ті роки — від 1890–го до 1914–го — називають «прекрасною епохою». Для Європи це були розкішні, безтурботні часи — на контрасті з наступною І Світовою війною. У Франції будувалася Ейфелева вежа, в Британії — «Титанік», народжувалися кіно, авіація, розвивалася фотографія, виникали новітні течії в мистецтві й літературі, великої популярності набули публічні морські купання. Район Тігулліо — середземноморське узбережжя Лігурії на схід від Генуї — став одним із центрів відпочинку та розваг богеми та дипломатичної еліти. До Рапалло та його передмість приїздили визначні письменники, художники, науковці — Гі де Мопассан, Езра Паунд, Василь Кандінський, Гульєльмо Марконі... Саме тут Фрідріх Ніцше почав роботу над своїм славетним філософським трактатом «Так казав Заратустра». Із 1910 року англійський денді Макс Бірбом тримав у Рапалло літературний салон. На вулицях, що йдуть уздовж моря, в ті часи виросли розкішні готелі, які залишаються престижними та дорогими і тепер.
Один із таких готелів — «Імперіал палас» (Imperiale Palace Hotel) — став місцем укладання аж двох дипломатичних угод. До радянсько–німецького договору 1922 року ще була Рапалльська угода 1920 року між Італією та Югославією — вони врегулювали тут територіальні суперечки на північному узбережжі Адріатичного моря, в Далмації та регіоні Венеції.
Логічно, що шукати місце підписання Рапалльських угод ми почали в Рапалло. Утім знайомство з електронними картами сервісу Google Maps показало, що «Імперіал палас» розташовується на території... іншого містечка — Санта–Маргерита–Лігуре. Воно втричі менше від 30–тисячного Рапалло, але ще більш фешенебельне і значно дорожче.
Ці два населені пункти «склеєні» так, що, якби не дорожній знак у тіні дерев, угледіти межу було б неможливо. Рапалльська вулиця Корсо Крістофоро Коломбо переходить у віа Сан–Мікеле, та — у віа Пагана. По обидва боки цієї вервечки вузьких вулиць із пожвавленим рухом автомобілів та мопедів — парки, сади, вілли, готелі. З лівого боку, пройшовши між приватними володіннями, можна спуститися до лазурового моря. Проминаємо старовинну церкву святого Михайла в селищі Сан–Мікеле, далі — звужений проїзд без пішохідної частини, де доводиться тулитися до кам’яних стін, ухиляючись від автівок, — і виходимо до інформаційного вказівники Санта–Маргерити. Принагідно він сповіщає, що це «екологічно супер’якісна територія, сертифікат ISO 14001». За вежею середньовічного абатства Червара, де зупинялися поет Петрарка, імператори, королі й полководці, в парку на пагорбі височить мета нашого походу — «Імперіал палас».
Розкішну споруду, збудовану 1889 року у стилі модерн, якраз готують до нового туристичного сезону. Робітники впорядковують сад, газони; працюють із фасадом, щоб зробити стіни кольору слонової кістки ще більш бездоганними. Зелені віконниці ще зачинені.
Первісно це була резиденція аристократичної сім’ї Коста з Корсики. До нинішніх розмірів палац розширили в 1910 році, перетворивши на готель. «Імперіал» приймав королів і дворян (тут довгий час мала номер люкс Єлена Савойська — принцеса чорногорська, яка стала королевою Італії та Албанії, імператрицею Ефіопії), митців і політиків. Із терас палацу відкривається чудова панорама на затоку Портофіно.
Найдешевший номер на дві особи зі сніданком в «Імперіал паласі» коштує 290 євро — якщо бронювати на 16 квітня. У високий сезон розцінки значно зростають. Вартість номерів люкс сягає 700 євро за добу й вище. Охочих викласти шалені гроші за релакс у стилі «бель епок» та доторк до історії цілком достатньо. І цей готель — навіть не найдорожчий у фешенебельній Санта–Маргериті, яка однією половиною розташована на території заповідного парку Портофіно.
Особлива гордість готелю — La Sala del Trattato, «Зал Договору». Саме тут дипломати обговорювали й підписували Рапалльські угоди на початку 1920–х років, що фактично підсумували І Світову війну.
«Ця кімната розташована на другому поверсі «Вілли Імперіале» — колишньої приватної вілли, яка є історичною частиною нашого готелю, — розповідає Джованна Казу, менеджер із питань проведення заходів і конгресів у «Імперіал паласі». — У «Залі Договору» досі залишається те саме оздоблення й ті ж меблі, що й на час підписання угоди між Росією та Німеччиною, висять картини, на яких зображено сцени із Генуезької конференції та зустрічі в «Імперіал паласі». Виставлено також копію Рапалльського договору. Безумовно, цей історичний факт є престижною ознакою нашого готелю й додає йому додаткової привабливості в очах туристів, передусім із Росії та Німеччини».
«Ви — перші гості з України, хто цікавиться історичними подіями в нашому готелі», — каже інший працівник «Імперіалу».
Від початку Генуезької конференції минуло вже п’ять днів. О чверть на другу ночі в готельному номері, де зупинилося керівництво німецької делегації, задзвонив телефон. Представники делегації Росії запропонували зустрітися в містечку Рапалло, яке не привертало уваги решти учасників конференції, оскільки розташоване осторонь — за 28 км, у курортній місцевості. Для обох делегацій ця зустріч була настільки важливою, що, передрімавши кілька годин, росіяни й німці хутко поїхали в Рапалло, незважаючи на те, що це був Великдень (1922 року свято Воскресіння Христового припало на 16 квітня і в католиків, і в православних).
Утім із Богом більшовики на той час уже порвали стосунки. Натомість мали їх встановити із цивілізованим світом — адже станом на початок весни–1922 Європа та Захід узагалі не визнавали радянський уряд Росії. Водночас схожу проблему мала й Німеччина, яка програла І Світову війну й пережила власну революцію.
Німці, згідно з Версальським договором, втратили значну частину територій і армії. Росіяни були змушені вийти з війни через Жовтневу революцію і, за умовами Брестського договору, втратили ласий шмат України. Обидві держави потребували прориву з ізоляції. Тож і вирішили об’єднати зусилля.
16 квітня в готелі «Імперіал палас» народний комісар закордонних справ РСФРР Георгій Чичерін та рейхсміністр закордонних справ Німеччини Вальтер Ратенау підписали угоду, яка передбачала негайне відновлення в повному об’ємі дипломатичних і консульських відносин між двома сторонами. Більшовики та «веймарці» взаємно відмовлялися від претензій на відшкодування військових і невійськових витрат. Німеччина визнала радянську владу єдиною легітимною владою Росії (при тому що Європа на той час визнавала «білий» уряд), погодилася з націоналізацією німецької державної і приватної власності в Радянській Росії і відмовилася від претензій, що випливали «із заходів РРФСР або її органів щодо німецьких громадян або до їхніх особистих прав за умови, що уряд РРФСР не задовольнятиме аналогічних претензій інших держав». Також було домовлено сприяти німецьким бізнесменам у розвитку ділових зв’язків з радянськими організаціями.
Найбільше від цієї угоди, яка фактично денонсувала умови Брест–Литовського мирного договору, постраждали Україна та Польща. Поляки, маючи добру історичну пам’ять, розуміють роль Рапалло у своїй історії й тепер. Для ІІ Речі Посполитої Рапалльський договір був несприятливою повоєнною угодою між двома ворожими країнами. Веймарська республіка і Польща все ще перебували в стані конфлікту через суперечку про встановлення остаточних кордонів.
Цікавий момент: завдяки Рапалльській угоді Німеччина отримала змогу проводити військові навчання там, де, згідно з Версальським договором, їй це було заборонено. Під Москвою німці збудували авіаційний завод, під Липецьком організували льотну школу, під Казанню — навчальний танкодром, під Саратовом — майданчик для випробувань хімічної зброї.
Як запевняє російська «Вікіпедія», таємна школа пілотів під Липецьком, що проходила по документах як 4–та ланка 40–ї ескадрильї Червоної армії, функціонувала з 1925–го по 1933 рік і підготувала кістяк майбутніх «Люфтваффе».
...А в листопаді в Берліні було підписано додаток до Рапалльської угоди, згідно з яким до неї приєднувалися близькі до Росії радянські республіки — Україна, Грузія, Азербайджан, Вірменія та ін. Розшифровку цієї події в контексті України годі шукати у відкритих інтернет–джерелах. Але, за твердженням фахівців з історії 20–х років, Рапалло та «приєднання до Рапалло» стало надзвичайно важливим чинником для обох політичних таборів постреволюційної України. Було «підрізано» зусилля дипломатів УНР у Європі, і водночас продемонстровано, що радянський уряд України не може розраховувати на якусь самостійність у зовнішній політиці. Там почався СРСР.
Фактичним керівником радянської делегації в Генуї був глава більшовицького уряду Володимир Ленін. Але, зважаючи на хворобу Ілліча, представництво переговірників очолював нарком закордонних справ Георгій Чичерін. До складу радянської делегації разом із Красіним, Воровським, Йоффе входив і Християн Раковський — голова українського Раднаркому та народний комісар закордонних справ Української СРР. Утім політика Москви полягала у виключенні самостійних дипломатичних зв’язків союзних республік. І ще 22 лютого 1922 року у Москві було підписано протокол про передачу РСФРР представництва радянських республік на Генуезькій конференції. Так своїми повноваженнями поступалися — поруч із червоною Україною — Азербайджан, Білорусь, Бухара, Вірменія, Хорезм, Далекосхідна республіка. Голова ВЦВК Михайло Калінін заявив, що уряд Радянської Росії «вживе усіх заходів для того, щоб інтереси всіх пов’язаних із нею нерозривним братніми і союзними зв’язками держав були в належній мірі захищені на конференції». Але доктор історичних наук Павло Гай–Нижник у коментарі «УМ» зазначає: «Це були вирішальні кроки до обмеження зовнішньої політики радянських республік. Логічним завершенням цього процесу стало утворення 30 грудня 1922 року СРСР». Власне, і радянські історики (зокрема П. Севастьянов, В. Соколов) розглядали Генуезьку конференцію та Рапалльський договір як важливий етап для закладання основ загальносоюзної зовнішньої політики, що мало першочергове значення для утворення Радянського Союзу.
Зі свого боку дипломати Директорії УНР намагалися перешкодити участі представників УСРР у міжнародній конференції в Генуї. Симон Петлюра наголошував на важливості попередніх домовленостей у Канні та підкреслював, що йдеться про фактичне визнання де–факто чи де–юре радянського уряду України, а це було б негативним фактором для українського уряду в екзилі. Засобом протидії цій негативній ситуації голова Директорії бачив пошук союзників серед держав, що знають більшовиків «трохи ліпше, ніж Ллойд–Джордж або німецькі комерсанти». «Своїм головним завданням дипломати УНР вважали будь–як домагатися відокремлення справ України від Росії. За цим була низка звернень до іноземних представництв та урядів», — розповідає фахівець з історії 1910–20–х років Гай–Нижник. Утім це дипломатам УНР не вдалося. Вся делегація Директорії у складі 13 осіб (серед них такі відомі дипломати, як Олександр Шульгин, Микола Василько, Олександр Лотоцький — голова делегації, Роман Смаль–Стоцький) не брала участі у роботі Генуезької конференції, частина взагалі залишалася в Польщі. У роботі конференції брали участь Євген Петрушевич, Кость Левицький та Степан Рудницький як представники ЗУНР.
Як розповідає Павло Гай–Нижник, представники уряду ЗУНР в екзилі у Генуї гнули самостійну лінію, фактично на противагу «петлюрівцям» з УНР. «У Генуї відбулася неофіційна зустріч Петрушевича та голови Раднаркому УСРР Раковського. Сторони відмовлялись від взаємних претензій, крім того, було підписано таємний двосторонній договір, за яким більшовики зобов’язувалися надати допомогу Петрушевичу в боротьбі з Польщею. Той сподівався за допомогою свого східного партнера вибороти незалежність Галичини. ЗУНР та УСРР зближувала спільна антипольська позиція та орієнтація на співробітництво з німцями», — пише історик Гай–Нижник.
На конференції в Генуї з ініціативи Англії розглядалося питання Східної Галичини, і навіть було внесено проект автономного статусу для неї, але ця спроба закінчилася невдачею. Євген Петрушевич навіть планував розмістити галицьку еміграцію в столиці УСРР Харкові, але від цього задуму його відмовили Целевич і Євген Коновалець, керівник українських січових стрільців.
Директорія УНР теж шукала шляхи до налагодження контактів з українськими більшовиками, зазначає Гай–Нижник. Генуя була не першою спробою почати такий діалог, проте спільної мови знайти не вдалося.
Натомість у Генуї було підписано протокол про обмін торговельними місіями між УСРР і Німеччиною (з української сторони — В. Ауссем, із німецької — З. Гай). Це було спробою знайти в особі Веймарської республіки потужнішого економічного та політичного партнера, відзначає Гай–Нижник. Адже у другій половині 1920–х років 45% усього обігу зовнішньої торгівлі УСРР припадало на Туреччину. Показово, що члени російської частини делегації Стомоняков і Новаковський виступали проти пункту угоди про торговельні представництва України та інших республік — тоді ще не союзних — у Німеччині.
Німці не хотіли обмежуватись простим поширенням статей Рапалло на союзні республіки, а думали підписати з ними окремі договори — з міркувань власної економічної вигоди. Радянська Україна та її керівник Раковський також домагалися певної автономності — щоб наступні після Рапалло договори не сліпо копіювали «російський» текст, а орієнтувалися на децентралізацію вигоди. «Зовнішньополітичне відомство України виступало за доповнення договору конкретними положеннями, які випливали з попередніх українсько–німецьких контактів та домовленостей, але Москва не могла з цим погодитись», — каже історик Павло Гай–Нижник.
Після підписання «трактату» у квітні йшли цікаві технічні моменти. У питанні приєднання України до угоди в Рапалло німці намагалися обумовити, що уряд УСРР відмовляється від своїх претензій на понад 450 мільйонів марок, залишених у рейхсбанку урядом гетьмана Павла Скоропадського. Звичайно, що представники Радянської України Ауссем та Раковський відмовилися від підписання протоколу на таких умовах. Ці гроші були потрібні УСРР на відновлення зруйнованого громадянською війною господарства, до того ж більшовики вважали, що ці кошти вкрадені у народу і повинні бути повернені. Врешті в ході подальших переговорів німці відмовилися від цієї вимоги і зійшлись iз Володимиром Ауссемом на формулі, що питання 450 мільйонів залишається відкритим і буде розглянуте спеціальною змішаною комісією згодом.
«Варіант, коли сторони обопільно відмовлялись від майнових і грошових претензій, українських радянських дипломатів не влаштовував. Така позиція викликала гнів з боку Німеччини та Кремля. Це був несподіваний крок. У переговорний процес утрутився заступник народного комісара закордонних справ Максим Литвинов. УСРР не дали укласти окремого договору», — свідчить Гай–Нижник.
Спроби українських більшовиків вести хоч трохи самостійну політику були перекреслені. Рапалло засвідчило, що ще до оформлення союзу рівноправних республік червона Москва поглинала суверенітет партнерів на свою користь, втілюючи власну зовнішню політику від імені «сестер». Як наслідок, у грудні 1922 року було створено СРСР. Централізація оформилася офіційно. Далі була сталінщина і, зрештою, формування «єдиної спільноти — радянського народу», яке нам досі «гикається» і в нібито незалежній Україні...
Історик Павло Гай–Нижник:
— Рапалло — це, з одного боку, було міжнародне визнання українських більшовиків. Цей договір знаменував поступове згортання представництв Директорії УНР за кордоном.
— Проте надалі Українська СРР також почала скорочувати свою дипломатичну активність — у результаті підписання договору між радянськими республіками та утворення СРСР.
Вибори на окупованих територіях Донецької та Луганської областей іще навіть не почалися, а ексцеси довкола них уже тривають. Минулої п’ятниці активісти та симпатики полку «Азов» влаштували під стінами Верховної Ради ціле фаєр-шоу, погрожуючи розігнати парламент, якщо вибори (а відповідно, і легітимізація самопроголошених «республік») усе-таки відбудуться. >>
Блискуча перемога Джамали, окрім усього іншого, означає й потребу прийняти наступний конкурс у Києві. Втім це може бути й інше українське місто. Пропозиція організувати Євробачення-2017 у Криму, звісно, звучить вельми привабливо, але будьмо реалістами. >>
Недавня відставка Арсенія Яценюка була довгим та болісним процесом. Але найбільш прикрим є не це. А те, що Яценюк пішов примусово-добровільно: не тоді, коли відчув, що настав його час, а тоді, коли його підштовхнули до цього чисельні й заплутані «договорняки» на найвищому рівні. >>
Випробування Північною Кореєю водневої бомби запускає цілий ланцюг асоціативних роздумів. Передусім про те, чи є ефективним договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ)? А також про те, чому ті, хто грає за правилами (як Україна), опиняються у програші, тоді як ті, хто правила порушує (як КНДР) отримують можливість говорити зі світом iз позиції сили? >>
Богдан Гаврилишин — засновник благодійного фонду свого імені, який сприяє становленню людей нової генерації (стипендії, гранти, стажування), член Римського клубу (міжнародна організація, в яку входять представники політичної та економічної еліти 30 країн світу), директор Міжнародного інституту менеджменту МІМ-Женева, фундатор економічного форуму в Давосі, учасник Ініціативної групи «Першого грудня». >>
Згідно з оприлюдненим 16 березня у Римі звітом ООН World Happiness Index 2016 («Індекс рівня щастя у світі-2016»), Україна посіла 123-тє місце з охоплених дослідженням 156 країн світу. Нашими сусідами по «щастю», чи радше «нещастю», є африканські країни Кенія (122-ге місце) та Гана і Конго (124-те і 125-те місця). >>
