Цим селом володіли королева Бона й Андрій Курбський, який утік аж на Волинь від гніву царя Івана Грозного. Належало воно і православному князю Сангушку, за часів володарювання якого (перша половина XV ст.) було збудовано церкву Преображення Господнього (храм є пам'яткою архітектури). Чим ще знамените Нуйно? Приміський потяг Камінь-Каширський — Ковель робить тут аж дві зупинки, бо село простяглося на шість кілометрів. Автобуси й маршрутки втомлюються зупинятися на всіх зупинках. А ще звідси вийшло чимало відомих на Волині юристів і міліціонерів, тому й називають Нуйно інколи селом «ментів».
Походження назви села трактують по-різному: колись тут були непрохідні болота, й чумаки, їдучи в Крим по сіль, чи то дивуючись побаченому, чи то поганяючи своїх волів, вигукували: «Ну!» і «Но!». Як би там не було, поселилися пращури нуйнівців на хуторах між цих боліт, і виросло Нуйно. Це вже після 1945-го, коли почалася колективізація, позганяли нуйнівців силоміць із їхніх хуторів і заселили вони село, найдовша вулиця якого сягає тепер 6 кілометрів. А так — звичайнісіньке поліське село, якому пощастило трохи більше, ніж іншим, бо притулилося неподалік райцентру і поближче до цивілізації. Саме тоді, у 50-ті, відійшла назавжди в минуле знаменита нуйнівська «гірка»...
Одні дослідники кажуть, що сталося це не без допомоги радянської міліції. Мешканці ж села вважають, що відмерла ота «гірка» сама по собі, коли чоловіки почали виїздити у світи далекі й близькі на сезонні заробітки. Нові часи настали, нові проблеми.
Ось як описував «гірку» у своїй книжці «Амазонки на Поліссі» професор Львівського університету Іван Денисюк: «У селі Нуйно на Камінь-Каширщині збиралися до хати, де немає малих дітей, на нічліг. Дівчата приносили постіль. Лягали парами на спеціально влаштованих для цього нарах. Якщо знайшлася дитина, зачата на постелі в такій атмосфері гласності, сміху не було, якщо ж за рогом — «ганьба».
Уперше ж описав цей дивний звичай Марко Луцевич у 1913 році в «Літературно-науковому віснику». Дослідник розповідав, що боротися із «поганським» звичаєм намагався місцевий священик, але безрезультатно. Нуйнівці «без гірки» не уявляли свого життя. На «гірку» ходили їхні діди-прадіди, а ось коли і звідки вона в селі взялася — толком не знав ніхто. Більше ніде, крім Нуйно і кількох довколишніх сіл-хуторів, «гірки» не було. А чому, власне, «гірка»? Ніхто з сучасників нині вам не пояснить, чому колективна ночівля хлопців і дівчат називалася саме так. Може, від слова «гора», бо спали на «купу», тобто разом. А може, від слова «гірко», що кричали на весіллі, коли пари вже офіційно одружувалися.
В один зi святкових днів, коли селян можна застати вдома, а не в полі, поїхала і я в Нуйно, щоб із вуст ще живих свiдків почути, що ж то за «гірка» така? І чи справді все так було, як описують науковці? На призьбі під старою хатою (ще польською), де живе баба Одарка, одна з найстаріших мешканок Нуйно, сиділи рядочком по-святковому вбрані бабусі. Вони гостинно посунулися на лаві, даючи мені місце у затінку. Дізнавшись, що хочу написати, як жили вони колись і як дівували, жіночки відразу пішли «у наступ».
— Хіба то життя було? Мучилися, а не жили. Шестеро дітей родила — не була ні на лікарняному, ні в декреті. Дадуть ділянку бульби, льону, бураків, і роби, як хочеш. Які наші дітки нещасні були... Недогляджені, недоїджені росли. — iз сумом мандрувала у колгоспні спомини Марія Антонівна Яцевич. — Але, Богу дякувати, якось поросли. А як не вийдеш у колхоз — бригадир уже біжить, кричить, погрожує. Вірте, згадувати страшно. Хатинка маленька, одна кімната, повна дітей, а півхати льоном застелено: льон на печі сушу, щоб здати добре волокно і якусь копійку заробити. Отак-то ми жили. Зате пенсію тепер маємо. Аж 108 гривень...
— А скажіть, чого ми були і бідні, і тяжко робили, а жили веселіше, охочіше? Зараз у молодих усе є, тільки що робити немає де. Так десь їдуть, заробляють копійку. А веселості такої, як у нас, немає. Колись iз усіх кутків села пісню було чути. А як співали! Не вміють тепер так співати. На концертах співають, але то не те. Бувало, в ліс по ягоди з дітьми йдемо: до лісу всю дорогу співаємо і з лісу. Сядемо полуднати — то годину попоспіваємо. А на весіллях...
І то істинна правда. Дійшло до того, що на весіллях немає кому потрібних обрядових пісень заспівати. Старші свашки, які всі пісні знали, вже повмирали, молодші зi старіших уже по весіллях мало ходять, а молоді не навчилися. От і зникають неповторні звичаї і традиції поліського весілля, а з ними відходить у небуття найцінніше — історична пам'ять та самобутність кожного села. Адже у нас, на Поліссі, що не село — то свої звичаї, свої пісні були, що перетворювали весільне дійство у цілу виставу-спектакль. До речі, від своїх співрозмовниць уперше почула, що у Камінь-Каширському районі є села, де коровай не ділять, бо там його не печуть! Танцюють тепер на весіллях в основному молоді, бо весілля — то для них забава. А колись у центрі забави були старші жіночки, люди поважнішого віку.
— Ми не мали поняття дітей на весілля з собою брати. Когось одного з сім'ї — старшу дочку чи сина — могли взяти, і все. Менших удома хтось няньчив. А тепер, людойки, всю сім'ю на весілля ведуть. Ще з пелюшок дитя не вибралося, а вже за весільним столом з батьками сидить. Як то нехороше...
Звичайно, колишнім весіллям до нинішніх не дотягнутися за всіма параметрами. Але в тому, що діти не були учасниками застілля, був свій виховний момент — до чарки й пиятики змалечку не привчалися. І згадалося: заходжу нещодавно в одну з їдалень у центрі Луцька, а там святкує випускний група... дитячого садочка. Діткам, щоправда, накрили стіл окремо, а поруч батьки з вихователями «обмивали» приємну подію. Не лише чашкою кави чи соку, зрозуміло. Без застілля садочок ну ніяк закінчити не можна...
Не могла не поцікавитися у нуйнівських бабусь — у часи їхньої молодості хто ходив у корчму чи в шинок? Чоловіки старші, в основному сільські пияки, та ті, хто на «балька» ходив до лісу (деревину заготовляти). Молоді хлопці не ходили, боронь Боже, не кажучи вже про дівчат.
— Ми дівували — то горілки не нюхали. Як виросли, то хіба на Різдво у батька «кручок» вкрадеш (кручок — це менше, ніж нинішня кварта). Хлопці то потрохи випивали, а дівки не вміли і не знали. — Згадує Ганна Василівна Теребейчик: «Ще на «зальоти» ходили. Щедрували, а з того, що нащедруємо, на Водохреще вечерю робили. Вареників наваримо, ще чогось, запросимо хлопців і музику замовляємо. По три-чотири дівки так збиралося. Вечеряли, танцювали.
— А хлопців яких кликали?
— Щоб умів добре танцювати і щоб хорищий (красивіший. — Авт.) був. Хто мав хлопця — свого. Ой, чого тільки не робили. І на свічках ворожили, і солону пампушку собакам кидали. Навіть комина женили. На Введення, 4 грудня, збиралися на вечорниці дівчата, щоб пригостити хлопців диньками, насінням гарбузовим. То називалося «комина женити».
Розповідаючи про женихання-дівування, бабці вперто мовчали про «гірку», поки я десь здалеку, ніби ненавмисне, запитала:
— А на «гірку» ходили?
На мене подивилися, як на інопланетянку, зробили маленьку паузу і майже в один голос видали:
— Ще б не ходили!
— Розкажіть, як то все було?
— А Бог його знає, коли то у нас усе почалося. Наші діди-прадіди на «гірку» ходили. І ми теж. Зимою, коли вечори довгі, йшли до когось із дівчат на вечорниці прясти. Потім там і ночували. А вночі хлопці у вікно стукають, просяться на ніч, значить. Пускали їх у хату. Як пороззуваються, хто в постолях, хто в гумовцях, а багатші — й у хромових чоботях, онучі порозвішують — ой мамцю! І лягали спати з нами.
— Де ж ви поміщалися всі?
— А за піччю приміст такий був, може, пам'ятаєте. Ще якусь лавку поставимо, сінника (матрац з сіна. — Авт.) покладемо — от і постіль.
— І...?
— Що далі? Спали.
Тут до нашої розмови приєднуються жіночки молодші, дочки моїх співрозмовниць:
— І що ви, мамо, хочете сказати, що колись байстрюків у селі менше було?
— От і менше. Пощитай. Мо', четверо на ціле село набереться. І абортів не було, і животів. Ми з хлопцями спали по-чесному! А тепер, батюшка каже, немає жодної дівки, щоб під вінець не йшла з животом. І «гірки» вже немає, — гаряче обстоювали свою точку зору бабусі.
— Як згадаю, скільки я за ту «гірку» витерпіла... І з танців виганяли. Марша заграють і під музику — геть із танців. За те, що не хотіла з кимось із хлопців спати. Одні виганяють, другі вертають. Було всякого. Як гидкуватий парубок траплявся — то й не хотіла коло нього лягати. А вночі там розберешся, хто стукає. По голосах вгадували. Часом всунеться один непотрібний, то через нього всю компанію не пускали. А йому хоч кричи — силою біля тебе ляже. Бо як на «гірку» не пустили, то ти не парубок. Якось уранці прокидаємося, геть не той лежить, що впускала! Він теж переляканий, волосся стирчить у різні боки, чоботи в руки — і гайда», — сміється Марія Антонівна.
Батьки дівчат до «гірки» ставилися, як до належного. Хай іде доня — аби пряла. Не прийшла на ніч додому — значить, на «гірці» заночувала. Як на «гірку» дівка не ходила, то таку заміж скоро не візьмуть. Хоча ходили не всі. От чоловік Марії Антонівни не ходив, а заміж за нього вона вийшла. У кого доля яка...
Цей дивний нуйнiвський звичай породив і особливий пісенний жанр — пусті пісні. Їх почала наспівувати веселенька худорлява жіночка, яка підійшла до нашого гурту вже наприкінці розмови. І тільки почала наспівувати «На припічку сиділа, ночувати хотіла» і раптом засоромилася диктофона. Бо пісня ця сороміцька. До неї, каже, приходили школярі зі школи такі пісні записувати. Один раз поспівала, а на другий — заховалася, не схотіла.
«Гірка» розкидалася десь усередині 50-х. Не до «гірки» стало молодим, як прийшли колгоспи. Цікавим для фольклористів є i нуйнівське весілля. До речі, навіть не всі мешканці села знають, як виявилося під час нашої розмови, що колись нареченій на весіллі повністю відрізали косу — «обгирчували» вище за вуха, робили «тумака», щоб видно було, що молодиця вже, а не дівка. Це ввечері, коли готували молоду до першої шлюбної ночі, жінки — «косовиці» — найближча родина молодої, а з боку нареченого — сестра чи хресна мати. Кликали наречену в комору і там відрізали косу й пов'язували хустку. Ще й досі у скринях нуйнівських бабусь лежать їхні дівочі коси, щоб поклали їх у труну з дівоцькими вишитими сорочками, спідницями і фартушками.
— А мою косу свекруха спалила. Я ховала її в ліжку під сінником, а свекрусі хтось сказав, що коси палити треба. Знайшла і кинула в піч, — трохи з сумом промовила Ганна Теребейчик. — Ви б побачили, які у нас вінки на вельоні були... З паперу білого робили, високі, як корони. А ззаду вішали петяжки, стрічки тобто. Багато-багато, штук п'ятдесят. Потім молода роздавала їх гостям молодого.
Весілля у Нуйно гуляли з тиждень. Бульба була, жито теж, заквасив житнівку — і через три дні горілка готова. І гуляє село. Стіл весільний був невибагливий — сало, борщ, каша, гомачка (сир, розтертий зі сметаною), голички (картопляні пиріжки, запечені у печі). Ідуть на весілля снідати — кожен пляшку несе. Посиділи, поїли, поспівали — і по роботах. На вечерю вже по літрі несли. І так, поки горілка не кінчиться. Як совєти прийшли, то із самогонкою сутужно стало — з бочками закваски по лісах доводилося ховатися, аж до боліт сунулися, щоб «участковий» не застукав. Так нова влада відбила охоту в людей тиждень на весіллі гуляти.
— От гуляли тиждень, а встали — і на роботу, і не впивалися, як тепер. Чого то так? — питаються бабусі. — Тоді весілля для цілого села був празник. А тепер — тільки щоб напитися. Кожен день молоді по барах сидять...
Що тут заперечиш? Утім наші дідусі з бабусями і гуляли, і танцювали, а працювали — куди там. А мудрості їхній нам би вчитися і вчитися. Прислухаємось?
Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>
Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>
Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>
Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>
Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>
У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>
