Національна бомба

      У понеділок у програмі великого конкурсу показали фільм «Національна бомба» (спільне виробництво Азербайджану та Росії). Ще до початку фестивалю навколо цієї стрічки виникло деяке напруження. Артдиректор та голова відбірної комісії, відомий кінознавець Кирило Разлогов в інтерв'ю газеті «Вечерняя Москва» сказав, що цей фільм було включено в конкурс проти волі відбірників. Одначе дирекція фесту дуже хотіла мати хоча б один витвір із теренів СНД (до речі, шукали й в Україні, це правда) і наполягла на своєму. Відтак картину очікували з насторогою: «бомба» могла рвонути.

      Усе, однак, минулося без ексцесів. Фільм режисера Вагіфа Мустафаєва (колись, у «перебудовчі» роки, доволі популярною була його стрічка «Мерзотник») виявився не таким уже й страшним. І навіть трохи смішним. Хоча чи може його сприйняти глядач з так званого «далекого зарубіжжя» — велике питання. Бо, по-перше, гумор цієї комедії багато в чому мовний: персонажі говорять або ж не дуже вправною російською, або поєднують її з азербайджанською. А, по-друге, самі реалії... У Києві матеріал цей дивиною не буде. Це таке собі кіно про кіно. Кінематографісти знімають фільм, а тим часом кіностудія розвалюється. Герой картини — монтажер із сорокарічним стажем, його просто викидають за студійні ворота. Як, зрештою, і всю групу. Та люди в кіно працюють кріпкі й фанатичні, вони заходжуються шукати можливостей віднайти гроші. Звертаються до багатих євреїв: ніц, не дають. Звертаються до інших грошовитих людей: ага, воно їм треба, оте кіно? Катай у Голлівуд і не кашляй, маестро.

      Головну роль у картині виконує Автондил Махарадзе — той самий, котрий колись зіграв головну роль у знаменитому фільмі Тенгіза Абуладзе «Покаяння» (був такий; першим у новітні часи оповів про злочини сталінського режиму). Його монтажер чимось нагадує Карла Маркса, що, зрештою, й обігрується ближче до фіналу. Він дивак, він родом із грузинського поетичного кіно. Продає свою велику квартиру — аби вижити, купує меншу. Гроші, що залишилися, розподіляє між ближніми, серед яких різна звірина, в тому числі й зоопаркова. Гроші поділено, усім є — немає тільки на прожиття. Обурений, рушає до покупців квартири: додайте! Не додають чомусь. Хоча синаш багатого хазяїна вирішує спробувати себе в ролі кінопродюсера. Та фінанси у татка, а той згоден інвестувати фільм тільки по своїй смерті. Отже, треба почекати. «Нічого не монтується у цьому житті!» — жаліється Монтажер. І разом iз режисером заходжується поки монтувати фільм. Без монтажного столу, віртуально. З таким «монтажем» добре обізнані відвідувачі кафе нашого Будинку кіно: «Довго! — кричить режисер. — Зате талановито!» — відповідає Монтажер. Він справді мислить монтажно і не терпить, коли люди в кадрі дивляться не в очі один одному, а в потилицю.

      Мамця головного героя — професіональна плакальщиця, вона ніколи не виходить з образу. Відтак з нею належить говорити у тому самому режимі: плачучи. Раз по раз вноситься телефон: мама на проводі. На прямому зв'язку з похорону — голосячи, вітає Монтажера з ювілеєм, 40-річчям роботи в кіно, цікавиться родинними новинами і тому подібне. Пародія на плакальщиків усіх часів і народів: доволі смішно. Усе тут зав'язано на смерть: бо в ній бачиться зародок нового життя. От помре багатий старий, і його гроші запрацюють на кіно. Хоча смерть його небажана для дочки — весілля доведеться відкласти. А переляк трапився, коли старий кілька днів пролежав непритомним. Дочка вже зовсім зневірилась. Коли прийшов до тями, у нього попросили поклястися, що поживе ще задля доччиного щастя. Клянеться: «Щоб я здох!».

      Ну а син Монтажера «монтує» дещо інше — азербайджанську атомну бомбу (на ці роботи від продажу квартири теж виділено валюту). Чому б і ні, тим більше що, як говориться у фільмі, «ми, колишні радянські люди, здатні на все». Та поки що — вибух на Сонці. Річ небезпечна, усі хвилюються. Головний психіатр країни звертається по телебаченню до народу: спокуха. «Раніше, — робить висновок один із героїв, — люди божеволіли поодинці, а тепер увесь народ відразу». Зрештою, й бомба готова. Та тільки світова громадськість забороняє її. «Значить,— робиться новий висновок, — ми ще комусь потрібні». Ну а як не любить от сих людей, котрі крешуть сірники, сидячи на діжці з пальним? Веселий народ, а головне — самокритичний. До себе, до інших. Скажімо, те саме звернення до багатих євреїв відбувається в такий спосіб: «Обратите внимание, на каком языке я говорю. На русском! Да здравствует великий русский народ, добросовестный проводник в жизнь всех еврейских идей!» Росіян «чіпляють» і по алкогольній частині — коли святкують отой самий 40-літній ювілей творчої діяльності. П'ють горілку. «Русские после первой не закусывают!». Відтак напиваються добряче.

      Словом, абсурдистська комедія про пострадянське життя. Не завжди тут гумор «на рівні», іноді він не надто високого гатунку. У нас було щось подібне, тільки давно вже. А от наше сьогоднішнє життя, таке пародійне й абсурдне, чомусь на екрани не потрапляє. Точніше сказати, на кіноекрани, бо ж у телевізії ми бачимо це практично щодня. А до нашого «пост» було просто радянське життя, яке багатьом усе ще миле. З'являється воно й у зарубіжному кіно. У понеділок у конкурсному показі була «Інша лояльність» (США/ Канада / Великобританія) режисера Марека Каневська. Із самою Шерон Стоун у головній ролі (на фестиваль не приїхала, а могла б; не шанує вона нас). Це історія шаленого кохання, шаленої пристрасті, для чого наша мегазірка підходить чи не найбільше: од такої розкоші можна й справді голову втратити. Втім, як і завжди, Стоун нічого в кадрі не покаже. Пристрасть є, а тіла немає. Інші зірки давно вже познайомили нас з усім, що мають, а вона ховається від народу. Як інший герой фільму, Лео (Руперт Еверетт), колишній працівник британської розвідки, а тепер, як з'ясовується, агент КДБ. Він змушений тікати до Москви, слідом приїздить і Саллі. Не вдається їй витягти чоловіка до Британії чи Америки. Удруге — той самий результат. «Гвозди бы делать из этих людей» — навіть на Шерон Стоун не западають. Я б поїхав — пропади воно пропадом усе, коли перед тобою така женщина. Одначе тому я й не служу в розвідці. Так що психологічно і соціально вмотивовано.

      А загалом — нудьга зелена. Надто вже тривіально. Розважають хіба що вишукані словесні ескапади, вигадані сценаристом Джимом Піддоком. «Шпигун століття», який викрав атомні секрети в американців і не спокусився на принади західного способу життя, — і що воно ото йому (а заодно й нам, глядачам) дало? Нічого. Фестивалю, напевно, теж.

      А от фільм Георгія Параджанова «Я помер у дитинстві...» сподобався значно більше. Це документальна стрічка про знаменитого Сергія Параджанова, зроблена головним чином на матеріалі його сценарію «Сповідь». Його було написано в недобру годину, 69-го року, коли режисер помирав (принаймні таким був вердикт лікарів) від запалення легенів. Три дні він попросив тоді у долі, три дні — і написав... про те, що в сучасному світі зник культ предків, кладовища руйнуються, на їх місці влаштовують парки й атракціони. Що робити душам померлих? Вони приходять до Параджанова, вони, зрештою, навіть влаштовують йому похорон.

      Ми бачимо кадри зі «Сповіді», які устиг зняти режисер. Це взагалі останнє, що було ним знято, — похорон Віри, родички, те, що вразило колись у дитинстві. А далі — про смерті, які довелося пережити Параджанову в житті. Кожен може виставити реєстр подій, коли на нього чатувала смерть, одначе не кожен може осмислити те у такій яскравій образній формі. Смерть — і про це свідчать цитати з фільмів режисера — є головним персонажем творчості Параджанова. Він ніби заклинав її, а вона не випускала, переслідувала тотально і тоталітарно, кидала за колючий дріт, до прикладу. Уміло змонтований матеріал табірно-зекової хроніки, щоденникових записів і фрагментів кінотекстів режисера розкривають справжню трагедію митця, якого карали за той привид свободи, яким він бентежив душі інших. А завершується картина просто: словами Параджанова: «А раптом Бог є?». Напевно, що є, і знаком цього є митці, котрі здатні видобувати із самого себе океани доброти, милосердя й краси. Для цього треба перейти стільки зустрічей зі смертю, стільки пристрастей пережити! Тільки тоді ти художник, а не описувач загалом-то не надто вже цікавого щоденного потоку життя.

      На жаль, поки що небагато подій на фестивалі. Та почекаємо. Зокрема, на нас чекає зустріч із Богданом Ступкою, котрий виконав головну роль у фільмі пітерського режисера Дмитра Месхієва «Свої». З цього й почнемо наступного разу...