Лицарі сучасної проби

Про братів Цюраків із карпатського села Пасічна як про військовий родинний феномен, можливо, невдовзі заговорить уся Вкраїна. Справді ж бо: у восьмому, дев’ятому та десятому класах Прикарпатському військово–спортивного ліцею навчаються рядовий Ростислав, молодший сержант Богдан та сержант Віталій Цюраки. Їхній старший брат Любомир, теж випускник ліцею, — нині курсант–третьокурсник Харківського університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. Та це — ще не всі «воєнізовані» пасічнянські брати. «У нас удома підростають Святослав та Зиновій, — із стриманою, як і належить майбутньому­ офіцерові, усмішкою повідомляє бравий сержант Віталій Цюрак. — Вони теж мріють тут навчатися. В ліцеї дають значно вищий рівень знань, ніж у школі. Фізичну та військову підготовку — нічого й порівнювати. Коли з піснею маршируєш по плацу — аж дух захоплює».

— А ви розумієте, що військова служба по–дорослому — це не тільки романтика, а й серйозні випробування, пов’язані із загрозами для життя? — пробую ненав’язливо тестувати юних співрозмовників.

— Цілком розуміємо, — за всіх відповідає Богдан. — До цього нас уже тепер готують у ліцеї.

За «печерським» сценарієм

Дислокований у місті Надвірна Прикарпатський військово–спортивний ліцей — особливий з–поміж аналогічних вітчизняних навчальних закладів. І не тільки тому, що сюди, як і в Київський ліцей імені Івана Богуна, приймають хлопців уже з 13–річного віку. Прикарпатський — один із найстаріших в Україні. Й історія його виникнення зовсім не схожа на інші.

Створення «шкіл мужності» в суверенній Україні відбувалося, починаючи з 1992–го року, майже одночасно з відродженням у Росії кадетських корпусів, які виникли там ще в першій половині ХVІІІ століття і мали статус елітних. Із них вийшли такі світового масштабу постаті як військовики Суворов та Нахімов, письменники Бунін і Толстой, композитор Римський–Корсаков. Постійно заклопотані відновленням мілітарної величі наші північні сусіди відразу після розпаду СРСР завзято взялися надолужувати втрачене. Історичних традицій їм не бракувало: для виховання неокадетів якнайкраще пасували приклади завзятого служіння їхніх далеких попередників імперським інтересам корони Романових, що ідеально збігалося з геополітичними амбіціями сучасних великоросів.

Українцям, принаймні патріотично налаштованим, у ті неспокійні часи важливо було не тільки дистанціюватися від колишньої совдепівської та царської спадщин, а й устигнути закласти основи виховання національної військової еліти. Тодішнім завсідникам Печерських пагорбів цей процес бачився по–чиновницьки хрестоматійним: суворовські та нахімовські училища перепрофілювали в ліцеї, а новоствореним — надали частину приміщень, вивільнених після скорочення військових вишів. Так у Києві, Донецьку, Одесі та ще в кількох великих містах виникли нові за формою, та здебільшого старі за духом військово–спортивні заклади, багато з яких і тепер називають кадетськими.

Варіант націоналіста Дичковського

На Прикарпатті пішли іншим шляхом. Його з перших років незалежності почав наполегливо торувати вже немолодий на той час Орест Дичковський, аби заповнити національно значимим змістом вакуум пострадянського хаосу. За словами пана Ореста, мовленими авторові цих рядків майже два десятиліття тому, «ніхто конкретно у нас не займається вихованням справжніх українських патріотів, забуваючи, що за Україну треба не лише вправно молотити язиками, а якщо доведеться, — і життя віддати». Сказане підкріплено власним досвідом — юний Орест із 14–річного віку зі зброєю в руках уже виборював самостійну Україну, за що радянська влада позбавила його волі на цілу чверть століття. Щоправда, через 10 років звільнили як в’язня, засудженого малолітнім...

Тоді, в 1996–му, перші вихованці школи Дичковського лише розпочинали обживати містечко з одноповерхових дерев’яних будинків. Їх залишили на околиці райцентру Богородчани будівельники з країн колишнього соцтабору, котрі прокладали магістральні газопроводи в Європу. На моє запитання про ймовірні переваги при вступі до ліцею нащадків національно свідомих батьків мудрий націоналіст Орест Дичковський відповів: «Колір політичних уподобань для нашого навчального закладу не має абсолютно ніякого значення — ми не кузня партійних кадрів. Єдина обов’язкова умова: юнак має бути готовий служити суверенній Україні і зробити цей вибір перед вступом до ліцею він мусить свідомо».

Який ліцеїст не мріє стати генералом

Чимало води стекло відтоді і, залежно від політичних віянь, не в одну сторону світу хилило Україну впродовж останнього півторадесятиліття, та титанічна праця засновника Прикарпатського ліцею не пішла намарно. За станом здоров’я Орест Миколайович у 2000–му передав керівництво своїм дітищем кадровому військовикові, але ще 9 років, до самої кончини, залишався головою наглядової ради ліцею. Від першого випуску донині цей навчальний заклад, який неформально ще називають «школою лицарів», закінчило 1104 юнаки з усіх регіонів держави. Майже половина з них стали офіцерами Збройних сил України та інших силових структур, дехто вже зробив блискучу військову кар’єру.

Хоча фах захисника Вітчизни в сучасному українському суспільстві, на відміну від провідних країн світу, не належить до лідерів профорієнтаційного рейтингу, охочих одягнути військові погони не бракує. «Значна частина наших вихованців уже після сьомого класу самостійно вирішують пов’язати своє майбутнє з армією і стати генералами, — стверджує нинішній директор ліцею полковник Микола Мартинюк. — Не кожному, звісно, вдасться дослужитися до такого високого звання, та справжніми чоловіками вони неодмінно стануть. Принаймні ми прищеплюємо їм почуття відповідальності, офіцерської честі, вміння ставити перед собою і досягати благородні цілі. Виховувати особистості, для яких поняття Батьківщини таке ж зрозуміле і близьке, як тато і мама, треба починати з дитячого садка і виводити цей процес на рівень державної ідеології. Якщо проаналізувати нашу історію, починаючи з Київської Русі, то міцне боєздатне військо завжди було запорукою державності, коли ж армія ставала слабкою — народ зазнавав жорстоких утисків чужинців».

«Хочу, як брат, бути десантником»

Ази військової підготовки прикарпатські ліцеїсти проходять за програмою навчання армійських молодших командирів. Мешкають вони у казармі, стіни якої неодноразово чули звуки справжньої бойової тривоги. Три роки тому ліцей у повному складі передислокувався з Богородчан у Надвірну, на територію колишньої ракетної бригади. Залишаючи своє військове містечко, ракетники навіть не спустили піднятого на плацу під час останнього шикування Державного прапора України. Він майорів на флагштоку, вітаючи нових юних господарів.

Із восьмого класу хлопці вже тримають у руках зброю, а влітку після десятого на них чекають польові табори із марш–кидками, бойовим розгортанням, риттям окопів, захистом від зброї масового ураження та іншою ратною працею, скропленою рясним солдатським потом. Та саме по завершеннi цих виснажливих випробувань багато хто приймає остаточне рішення вступати до військового вишу чи обирати цивільну життєву дорогу.

Хоча розпорядок дня і спосіб життя ліцеїстів максимально наближений до армійських буднів, командири і вихователі, ясна річ, зважають на вік своїх підлеглих. «Діти є діти, — доброзичливо усміхається командир 3–ї роти, майор у відставці Роман Кухта. — Їм і поспати хоч на хвилинку довше хочеться після підйому, і на годину раніше перед вихідними поїхати додому. Ми розуміємо, що це — не строкова служба і тут не можна по–армійськи вимагати від А до Я. Та вони вже тепер із гордістю відчувають свій особливий статус майбутнього захисника Вітчизни».

Що це справді так, підтвердив не один юний співрозмовник у військовому однострої. «Навіть перший неповний рік перебування в ліцеї значно поліпшив мої знання, фізичні кондиції та дисципліну, бо вдома я був трохи нечемний, — зізнається 14–річний іванофранківець Любомир Кудряшов. — Хочу, як старший брат Володимир, бути офіцером–десантником. Він також тут навчався, а нині — курсант Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, чемпіон України з рукопашного бою серед представників аеромобільних частин та частин спецпризначення. Наші тато і мама дуже раді, що ми обоє з братом захотіли стати військовими. Для чоловіків — це саме те, що треба».