Шевченко як ювілей,

«Нам треба гідно зустріти двісті чотирнадцятий рік», — сказав Президент і, зрозумівши, що десь промахнувся, зазирнув у папірець. «Двісті чотирнадцятий» — це 2014–й, ювілей Шевченка. Тобі, брат, скільки років? П’ятдесят? А йому — буде двісті. І який же, братва, то був человєчіще!!!

«Гідно зустріти» — значить із розмахом. Треба ширше замахнутися, тоді буде більшим розмах. Ну не вміє команда Віктора Федоровича проводити потрібні для держави проекти посутньо й інтелігентно. І спробуй тут щось муркнути в куточку своєї газети — враз шапками закидають, бо це найголовнiший ювілей у нашій країні, масштаб святкувань повинен відповідати масштабу особистості ювіляра.

Після Гумантіарної ради при Президенті, запис якої транслював Перший Національний, стало ясно: на нас насувається ювілей Шевченка, і це майже так само страшно, як Євро. Шевченко як проблема, Шевченко як виклик для Української держави. Хіба що не треба буде звітувати за нього перед УЄФА.

За 40 хвилин телетрансляції (здається, без значних купюр) було озвучено близько чотирьох десятків ювілейних проектів. Тут і відродження Києво–Мефодіївського братства (треба гадати, без подальших арештів його учасників?), і телеміст із населеними пунктами, через які пролягла остання путь домовини Тараса, і масштабні заходи в Росії, Казахстані та Литві, й авральне будівництво грандіозного Шевченкового дому в Києві, і зйомки кіно, і розміщення платних статей у пресі країн, де є наші диппредставництва, і поліпшення інфраструктури Канева та Черкащини, і оновлення шевченківських експозицій у 130 музеях України, і створення музею Костомарова, і повернення в люди фесту «Кобзар форевер», і ще, ще, ще... Пролунала навіть така неординарна ідея: заснувати гуманітарний університет у селі навпроти Чернечої гори, по той бік «і Дніпра, і круч», і присвоїти йому ім’я Тараса Шевченка. Попередньо, звісно, це почесне ім’я відібравши у столичного університету.

Зрозуміло, якісь прожекти відсіються і рядка в остаточному кошторисі не отримають. Проте й ті, на яких акцентував Президент Янукович, дають можливість уявити зграї чиновників і технологів, що з відрами стоять напоготові перед річищем, яким невдовзі потечуть бюджетні потоки «во славу Кобзаря». Чи в цій штовханині вистачить коштів на оцифровування творчої спадщини «головного» за останні два століття українця? А на переселення архіву Інституту літератури (саме він володіє майже всіма рукописними реліквіями Шевченка і для їх збереження орендує не вельми пристосоване приміщення в зовсім іншої інституції)? А на видання повного зібрання творчої та епістолярної спадщини — всього–на–всього шести томів? Тобто чи до «двісті чотирнадцятого» профінансують нагальні й найсуттєвіші, з точки зору збереження спадщини Тараса Шевченка, потреби? Здається, на першу з названих вистачило б, ну, скажімо, годинника з руки Президента, або проданих на благодійному аукціоні черевиків зі страусячої шкіри. Утім ні, черевики не підійдуть — це цинічно. Та й поношені вони вже, мабуть.

Натомість, як виглядає з телетрансляції засідання Гуманітарної ради, основний акцент припаде на закордонні віншування і будівництво чергової київської афери — науково–культурно–мистецького центру «Шевченковий дім». Це буде модерняча споруда зі скла і металу, куди, за задумом, увіпхнуть усі інституції та установи, які вивчають Шевченка, досліджують, пропагують, люблять чи носять його ім’я, словом, це буде «головна адміністрація шевченкіани в місті Києві». Ідею такого дому пропагував ще Віктор Ющенко, проте до рівня відпрацьованого проекту вона доросла лише минулоріч. Кияни мало знають про те, що кілька кварталів, обрамлені «Мистецьким арсеналом», Лаврою, площею перед Музеєм Голодомору та частиною Мазепинських валів, столична адміністрація планує перетворити на пішохідну зону, обабіч якої височітиме згаданий дім, а також кілька інших новобудов «нью–йоркського» офісного типу. Проект ціною в півтора мільярда гривень зобов’язалася профінансувати ДУСя — Держуправління справами при адміністрації Президента. Тепер влада швидить розробників. Шевченковий дім, напевно, мусить стати головною будовою якщо не століття, то президентського терміну Януковича, і затьмарити нескромне Межигір’я.

Учені, що звикле рахують кожну копійку, якої бракує не тільки на наукові дослідження, а й на котлету в їдальні, приголомшені: невже Україна досягла такого фінансового благолєпія, щоб дозволити собі подібні проекти карколомної ціни і сумнівної доцільності? Цікаво, чи відвідала така думка Дмитра Стуса, новопризначеного директора київського Музею Шевченка? Кілька тижнів тому я заходила в цей музей і була неприємно вражена якістю і компонуванням експозиції, від якої віяло початком 1990–х. Ще одне супутнє питання: чи не поглине цю музейну установу новий пафосний Шевченків дім, і чи це добре? Простіше ж — і заощадливіше! — довести до ідеального стану і рівня вже існуючі музеї, ніж споруджувати у Києві «Нью–Васюки», чи, даруйте, «Нью–Канів»?

Мені можуть дорікнути, що, слава Богу, за ЦІЄЇ влади 200–річчя Шевченка не пройде непоміченим, а могло б, і що, як не парадоксально, Янукович намагається щось робити для збереження національної культури та спадщини. Так–то воно так. Але цей Президент учора дав «добро» Табачнику на збільшення кількості російських шкіл, позавчора у Москві обмовився про ймовірне впровадження другої державної мови, а сьогодні «гуляє» на святі у Тараса Григоровича і проголошує, що Великий Кобзар — «це наше всьо». Щось у цьому ряду є великою неправдою.